14.06.2010, 15:21 | Прес-служба

Незабаром вийде книга в якій відомі українські письменники з гумором розповідають свою біографію, 3 анекдоти то дають 3 рецепти своїх улюбленних справ.

       Їй же Богу, я  не винен, що довелося народжуватись у 1942-му. Мабуть,батькам до цього  бракувало часу на мене.  Знайшли час аж  на другому році війни. Батько згодом пішов на фронт, воював аж до перемоги, а я в радянські часи мав вічну проблему.  Коли якесь начальство читало мою автобіографію, після першого прочитаного рядка здивовано підіймало на мене очі.

Тепер це питання  вже не актуальне. Головне, що народився. І не менш актуальне, що давно.

        Після закінчення десятирічки, батько відвіз мене мотоциклом на залізничну станцію в Крижополі і сказав: "Куди буде  перший поїзд, туди їдь вступати. Знаю, що тебе нікуди не візьмуть, то вступай у те, що найвище, щоб я міг людям сказати, чого  тебе не прийняли".  Потяг ішов на Одесу.

        Вдосвіта я вийшов з одеського вокзалу на майдан і відчув себе  самостійним  чоловічком. Батько дав трішки грошей, то я відразу кинувся  напитися  води з сиропом, яку продавав старий єврей. Але спершу вирішив випити без сиропу, чистої, на що єврей запитав: "Вам безь яблучного ілі безь вішьового". Я відчув, що це – Одеса.

        В  літературу мене завів Михайло Стельмах, який гостював у нашому університеті з нагоди наукової конференції, присвяченій його творчості. Я виступав від "умного" студентства і покритикував його роман "Правда і кривда". Твір закінчувався тим, що романний конфлікт розв'язує… партійний вождь, в якому легко вгадувався Хрущов. Я тремтячим голосом запитав з трибуни Стельмаха: "А як  розв'яжеться такий самий  конфлікт в сусідньому селі, куди секретар ЦК не заїхав?"

        Стельмахові це сподобалося. Він запитав чи я ще щось пишу і запросив  прийти ввечері до його готельного номера і занести щось написане.  Я віддав йому зошит з віршами і виходячи з кімнати, так розхвилювався, що став довго витирати ноги об килимок.  Коли заходив не витирав. А треба було б при вході в літературу.

        На п'ятому курсі надрукував в "Літукраїні" негативну рецензію на  книжку свого декана і тому   був відправлений у Запорізьку область/ в глухоманну  семирічку викладати російську та українську літератури, працю, співи, ботаніку.Та я приїхав у це село, як журналіст обласної газети "Запорізька правда".  У Запоріжжі  в переший же день  дістався на Хортицю, подивитися на нащадків козаків. В огороді  дядько і тітка копають картоплю. Я їм: "Добридень! Бог на поміч козакам!" А мені у відповідь: "Нє понял! Что ти сказал. Повторі."

        Зросійщене, прокіптюжене  димами Запоріжжя штовхало мене до Львова.  Покійний Борис Машталярчук, редактор  львівської молодіжки, запросив мене на роботу. Мені здалося, що, нарешті, тут всі свої. І першого ж дня я виступив на вечорі Ігора Калинця. Говорив з присутніми, як із "своїми". А на ранок, коли   прийшов на роботу – я вже був звільнений, не попрацювавши жодного дня. Та завдяки Ірині Вільде, Братуню, Іваничуку таки залишився у Львові на сім років. Було багато справді своїх. Різалися в парубоцького "дупака",  "Водили козу" з Кудликом і Герасимчуком,  Богданом Стельмахом і Ступкою, Івасюком і Янівським… У час політичної задухи не скурвилися.

        У політику я не  прагнув, не  йшов  у неї. Вона, зараза, сама прийшла до мене. Я працював над романом про останню любов Тараса, як мене викликали з села  на якісь збори. Де висунули кандидатом у нардепи СРСР. Я не вів виборчу кампанію, я сприймав це, як лукавий  жарт. Ходив у джинсах, виступав на ящику з-під яблук  біля виходу з метро, розвішував веселі гасла. Говорив усе, що думав.

        Якось навпроти КДБ ми із Славою Самбуком (царство йому небесне!) клеїли саморобну листівку "Ах еті московскіє прайс-куранти!", як з будки чергового КДБ окрик: "Ви что там вєшаєте?" На що уже розкріпачений Самбук гордо відповів: "Ето ви вішаєте! А ми – клєїм!"

        Життя триває… Триваю і я…

          Зібрався  молодий чумак до Криму по сіль. Викохав молоду жінку на прощання. Попестив синочка. Поїхав у травні. Цабе, цоб.

        Вже середина серпня. Нема коханого чумаченька. Душа в молодички рветься.

        -Ну ж бо, синку, вилізь на тополю та подивися, чи батько повертається в степу.

        Поліз  Тарасик на найвищу гілляку:

        -Мамо!  Здається наші моругі воли стоять біля корчми у сусідньому селі. Моругі. Наші.

      Жінка притьмом одягає святочну одіж, сина за руку і бігом до сусіднього села. Захекалася, впріла. Справді наші волики ремигають травицю. Припадає лицем до вікна корчми. Баче любого чоловіка. І чує:

Хлопці! Товариство! Давайте ще по одній і  поїдемо до Криму по сіль.

 Помирає старий ребе в Крижополі. Покликали молодого цадика відспівати ребе  перед смертю. Цадик, похитуючись, як хилитало, бубонить глави Талмуду. Зиркнув на ребе, а той усміхається.

-Ребе, хіба я щось неправильно читаю, що ви усміхаєтесь, лежачи на смертному ложі?

-Ні-ні, сину мій, ти добре читаєш. Читай далі.

Через якийсь час цадик знову зиркає в бік ребе. Той знову усміхається.

-Ні,  ребе, я не можу далі читати. Я не розумію, в чім річ.

-Та заспокойся, сину мій, все добре. Це я просто зараз згадав: я був таким молодим цадиком, як ти. І мене запросили відспівати такого ж старого ребе, як я. Мені треба було з Городківки доїхати до Крижополя. І я найняв молоду візницю з парою коней. Ми їдемо, сонечко світить, пташки співають, пахне скошеним сіном. Я й кажу візниці:

-Може,  ми б відпочили в копиці сіна?

А вона каже:

-Я навіть дуже "за".

Ми лягли з нею на пахуче сіно, а воно дуже вгинається, просідає. То я, сину мій, тільки зараз зрозумів – треба ж було талмуд підкласти.

Гуцул стоїть на горі біля своєї гражди. Бачить, як зупиняється автобус з туристами біля потічка. Висипаються розморені від спеки екскурсанти і  жменями, разовими  чашечками набирають з потічка холодної води і п'ють.

-Не пийте тую воду!  Туди гноївку зливають, вона затруєна! Не пийте!

П'ють ще дужче. Гуцул біжить з гори і повторює:

-Не пийте! Затруєна, кажу вам!

П'ють.

Добігає гуцул до автобуса. Ледве дихає6

-Благаю, не пийте. Перуть білизну, зливають гноївку, миють машини…

-Что-что ти дєд сказал, ми нє понялі.

Я сказав, що вода дуже студена. Пийте поволі, бо  можна простудити горлянку.

 МАМАЛИГА

 Страва мого дитинства.

Кукурудзяне борошно. Підсмажую на сковорідці. Не дуже. В міру. Закипає вода в каструлі. Коли закипить – висипаю борошно.  Сіль. Помішую ретельно, щоб не пригоріло. Має утворитися густа, в'язка маса.

Паралельно смажиться сало на шкварки, а згодом – цибуля. Гарно просмажується.

Готова мамалига  накладається ложкою в тарілку. Робляться зверху ямочки (ложкою) і в них  наливається та накладається  топленого сала, шкварок, цибулі. Зверху посипається справжньою овечою бринзою.

Можна їсти з молоком. Я любив це особливо. Гаряча мамалига заливається прохолодним молоком, куди вкидається трішки вершкового масла та меду. За вухами лящить.

КРЕВЕТКИ ВІД ЯВОРІВСЬКОГО

 Королівські великі креветки. Розморожуються. Якщо не обчищені, краще обчистити.

Окремо готується розсіл із спеціями: багато часнику, оливкова олія, цитрина,  консервований ананас,  сіль, імбир.  Вкиньте  креветки у   цю приправу. Хай настоїться не менше години. Бажано більше. Нанизайте  креветки на  дерев'яні палички для краси. А тепер  вилийте все це на велику сковороду. Додайте лавровий лист і  добре просмажте. У жодному ресторані вам такого не запропонують.

  "КОЛИ ЖІНКИ НЕМА ДОМА"

Коли в продажі з'являються не "скляні" турецькі чи ізраїльські помідори, а наші, кримські чи херсонські, з грядки. Розламуєш, а там – іній.

Отоді я роблю свій салат. Грубо нарізую саме такі помідори. Огірочки. Молоду цибульку. Молодий часник. Кріп, василик, м'ята, трішечки (!) кінзи, любисток, канупер, петрушка, сіль.

Та найголовніше –домашня пахуча олія, не рафінована, не виморожена, а – домашня, з дитинства. І не жалійте олії.  
        А тепер додайте  жменю оливок. І -  маленькі шматочки бринзи. Дайте трішечки постояти, поки наллєте чарку, наріжете  і насмажете хліба, покладете тарілочку з виделкою. А тепер починайте. І не забудьте згадати мене.

P, S. Якщо зголодніли дуже – наріжте салка з морозилки.