11.03.2010, 16:19 | Прес-служба

Економити на нашій найвищій національній премії – це така скаредність чи жадібність або нерозуміння культури. Я не знаю, як це можна було зробити. У гіршому разі хоч би залишити суму, яка була. Що б ми про Ющенка не думали, але він все-таки її підвищував, принаймні на рівень інфляції.

    Безперечно, дуже важливим насамперед є визнання. Є багато людей, котрі б хотіли мати звання лауреата Шевченківської премії навіть без грошей. Є навіть такі, які готові були б і заплатити таку суму, якби їм цю премію дали. Був такий випадок, коли я очолював цей комітет, прийшов один з членів комітету й заявив, що йому дзвонили додому й пообіцяли 170 тисяч гривень (стару суму винагороди), аби він проголосував за одного з кандидатів...

    Але сума має значення для багатьох лауреатів. Ми забули зараз, що таке гонорар. Я не плачуся, я депутат, у мене висока зарплата. Але письменники, як правило, ніде не працюють. І для них ці гроші – можливість сісти й написати один-два нових твори. Галя Пагутяк сказала, що їй цього вистачить на кілька років прожити.

    Ґонкурівську премію присуджують дуже талановитим людям. Це популярні письменники, які отримують величезні гонорари, і для них мати цю премію – це почесть, бо тебе друкуватимуть усі видавництва у Франції. У нас такого нема. Шевченківську, іноді буває, присуджують випадково. Одна поетеса написала свій перший прозовий твір, експериментальний такий, і отримала Шевченківську премію тільки через те, що її чоловік – член Шевченківського комітету. На превеликий жаль, якість цієї премії не завжди так, як хотілося б. Таємне голосування, хтось з кимсь домовився... Навіть певна корупція є в цьому. Нам не варто зараз рівнятися на Ґонкурівську премію. Наше суспільство абсолютно не готове до цього.