10.04.2010, 10:11 | Прес-служба

ХТО Я, ГОСПОДИ?

новела

Польська патріотка пані Магдалина  Спасокукоцька   вищипувала  посивілі волосинки у  бровах і складала їх на  свіжу  міську газетку, яку ще не читала, а якщо вискубе всю сивину – то й читати не буде.

Правдешній поляк би нігди так  не звар'ював, як  мій постоялець Никифор. Не поляк він. Поляки такими  не бувають. Скінчений жебрак. Глухе і німе. Так Бог постановив. Господь стомився і  зійшов на брак, випускав у світ абищо: глухе, німе, дурне, бездушне, бездольне. Злодій або вбивця. А далі знову пішли нормальні польські люди, люди, люди. Людиська!
        Чистої крові полячка пані Спасокукоцька вже  не любила Никифора, навіть гидувала ним, але  мусила мати  за квартиранта, бо коли  цей брудний  хлоп  зазнав малярської слави, коли до нього стали навідуватися  високі пани із Варшави, коли його  мальовидла показали аж у Парижі, коли про нього стали знімати кіна -  Криницька громада  вирішила оплачувати йому за мешкання.

Польська патріотка пані Магда Спасокукоцька   вже зійшла диким цвітом. Вродилася горбатою, дуже коротконогою; коли ішла, то перехитувалася з боку на бік, а коли стояла, то здавалося, що в ямі по  коліна. А до того  мала пласке, як праник, обличчя, ніби при народженні витерли її лице об бруківку.  Не мала  жодного чоловіка навіть поблизу. 

Коли сім років тому містечковий  бурмістер запропонував взяти на постій маляра Никифора, якого вона не раз бачила на вулицях Криниці із собакою, мольбертом і ґирилицею дітисьок – вона подумала, що Бог таки  змилувався над нею. І вона не вмре дівкою, не вмре так і не зазнавши того, про що лишень здогадувалося її жіноче єство на схилі літ.  

Польська патріотка Магда Спасокукоцька вже зневірилася, що цей німак і глухман на щось подібне здатний. Тепер він лише злить її, викликає  огиду, але  бурмістер Криниці справно сплачує  його проживання, вона  має від того якусь пару злотих. Терпить.    

Никифор  таки трохи чув і трішки говорив, але відмовчувався, щоб не сказати якусь дурницю. Чув лише те, що приносило йому задоволення – гавкіт сучки Лемочки, шум потоку, голос вітру у верховіттях дерев. Чув  і гавкітню криницьких собак, що обступали його охороницю   Лемочку, коли вона  мужньо огризалася,  ґвалт  дітисьок, що бігли зі школи і  вважали своїм обов'язком  подратувати  дивака-маляра, який лиш вибалушуватиме на їхні витівки  величезні чорні  зіниці з-під  товстих окулярів  у роговій оправі.

…Господи,  забирай вже мене, поможи  сховатися від Криниці, від  собак, від дітваків, від   вогкої, проникаючої в кожну кісточку зими, знову від собак і дітисьок, від поліціянтів, від моєї, вже  старості і втоми. Старості вже назавжди.

Никифор   думав,  як  і куди втекти від цих напастей світу, що гавкав і кричав на нього, заляпував його мальовидла дощем і  снігом, змушував голодувати,  чути лише гавкіт і крик – і не могти  відкричатися, відгавкатися, бо горло  було  дерев'яним, не слухалося його волі.  Вуха теж.  

Ні,  іноді він вимовляв  потрібні йому слова.  Умів тихо покликати Лемочку, вголос помолитися Богові, привітатися з людиною, котра не дивиться на нього, як на причинного чи жебрака,  умів виштовхувати з горлянки   кільканадцять  необхідних слів, але треба було  вельми напружуватися, після цього боліло в горлі та й  не хотів бути ще одним польським обивателем з Криниці, котрі з досвітка до вечора цвенькають всілякі нісенітниці…

Спалах літа…  тихе погасання осені…  ножові удари зими з білими бинтами на ранах… Час…

Я вже гасну. Намалював усе, що хотів і все, що міг намалювати. До біса!  Криницький скульптор Мар'ян каже, що я  зробив кілька десятків тисяч малюнків і пороздавав їх людям. Іноді за гроші. Мої очі вже нічого не дістають з глибини світу. Ковзають по його польській поверхні, шляк би її трафив…

Моя мама померла, не встигнувши зізнатися, хто я є. Чий я є? Знаю єдине: я – є. Довів  усім у Криниці, у Кракові, у Варшаві, в Парижі разом із землячкою Катериною Білокур: я, Никифор з Криниці, таки – є!  Але хто я? Чий я?

Сніг сипався мляво. Прилігши на землю, одразу танув, перетворювався на брудну юшку, яку місили ноги перехожих.  Голодна Лемочка підставляла язик сніжинкам, хапливо злизувала їх і терлася  мордою до   старих  твідових штанів, які Никифор  купив на  базарі   у пані Ядзі по смерті її чоловіка – різуна з криницької бійні над потоком, у який стікала  кров  забитої худоби.

Никифор відчував, що "Костьол у Грибові" – це його останнє мальовидло. Задубіла від холоду рука ледве  володала пензлем, очі затікали слізьми, обсипані гнідим ластовинням пальці рук тремтіли і заходилися зашпорами. Не було на картині неба. Никифор боявся, що намалює його голубим. Не хотів. Голубого вистачало і без нього. Весною. Літом. Восени. А на те, яким бачив сьогодні  – не було потрібних  фарб… Тому й  нема неба над костьолом. Будуть фарби – буде й небо.

Він зачинив малярську  скриньку. Лемочка стала на задні лапи, подихала йому на руки, щоб зігріти. Зачепив пригірщ води з рівчака, вмився  і пішов, місячи брудний сніг, у бік панських лікарень з купальнями.

 Якась гожа пані у вишиваному кожушку та  строкатій хустці   сяйно сміялася до  рожевощокого вуйка в смушевій шапці, що з'їхала йому на потилицю, надаючи задерикуватого  вигляду.  Вони на очах в перехожих цілувалися так гаряче, що сніжинки танули, не долітаючи до їхніх облич. Це з тих панів, що приїздять до Криниці  лікуватися у теплих цілющих купальнях. Через них  не знайдеш вільного місця на  лавицях, а влітку – зайняті  всі кущі в парку і приміському лісі.

Зараз Никифора вдарила млість, і він заховався за дерев'яну  скульптуру  Пілсуцького у скверику, підглядаючи, як  ті двоє цілуються, ніби хочуть заковтнути одне одного…

…Нічого не відбулося  із мого  мерехтливого дурману хотіння жінки, яке іноді  пронизувало  єство наскрізь, навиліт. Я мусив   усамітнитися в лісовій гущавині чи у  виходку в дворі, уникнути людських очей,  випадкових свідків і правою  рукою допомогти   визволитися від дурманного нашестя  на   тіло. У такі хвилини  приходила і поставала переді мною моя люба Кася… лемкиня Катерина…  Катря… Катруся…  Я тоді саме  малював "Іконостас з Никифором", де    зухвало зробив себе замісником  Бога, де моя хлопська пика  відсувала всіх святих на  дрібний, розмитий  план,  на натяки їхніх облич. Я випхав себе  замість Господа. Це була мить мого  солодкого божевілля. Я,  бездомний сирота Никифор, що не знає, хто його  батько, Никифор, якого мама перед смертю підкинула  у кошару до овець, де я і вижив, і виріс  – одважився на маленьку  мить бути Богом. Тільки у Криниці. Лишень у моїй уяві, шлячок би її ясненький трафив, тую уяву мою. 

…Я зухвало малював "Іконостас з Никифором" сидів над  весняним потоком,  раював, вписуючи себе до святих.  Вони невидющо вдивлялися в мене,  кожен жив своїм життям, кожен любив і ненавидів мене… Я поринув у  інший, позакриничний світ,  в якому  жили  непорочно святі і затяті грішники, яких я, тимчасово святий, народжував своїм пензлем. Я  був поза Криницею, поза Польщею, поза усім світом. Просто Нічий Никифор. Син  безіменної лемкині. Жебрачки, що сиділа біля входу до костьолу, однією рукою тримаючи сповиток зі мною, а другою  приймаючи подаяння. Її жебрацтво  перейшло до мене.  Під час відкриття моєї виставки у Варшаві мене розшукували журналісти. А я в цей час  ходив у скверику із перевернутим капелюхом і просив милостиню. Не задарма. За намальований тут-таки етюдик.       Хтось таки  засвітив  своє око на  мою мамку. І я  - народився. Нікому не потрібен. Хочеш – живи. Хочеш – тікай з цього світу.

У двадцять п'ять я  вигадував "Іконостас з Никифором".  Спершу намалював  усіх святих цього світу. Яких знав тут, у Криниці, яких не знав, яких і не хотів знати, бо вони ніякі не святі.  Був початок літа.  Потік  ніс уже теплу воду. Вечоріло. Я домальовував  замаскованого лемка Ігорчика,  підмітайла вулиць у Криниці. Він почувався рівним  серед всіх святих. Шелестіла вода потоку. Шастали бабки біля  очей. Я повернув голову  праворуч, на  вогке каміння потоку… І – хай Бог милує… на камінні  стояла нага  Кася…  Хлюпала водою   на голі груди. На  білий-білий живіт, на  обвиті туманом стегна… Я ще не бачив голої жінки, тому  оціпеніло дивився на неї, на продавщицю  кислої капусти з Криницького  базару, на Касю, яка,   кажуть,  віддавалася  кожному  зацному панові, але не була курвою, бо  любила всіх, кого могла  любити. 

Никифор  зблизька бачив її вологе, виструнчене тіло при заході сонця.  Широко розставлені на камінні ноги, між якими текла вода потоку, її  жіночий одур…  Кася нищила Никифора. Нищила безжалісно. Навіть не бачачи його,    маляра Никифора  в товстелезних окулярах… 

Душа його  полетіла в провалля. Не міг її зупинити.  Летіла. Забирала з собою тіло. Кася  хлюпала водою з потоку на білі груди. Полоскала   своє Чудо, відкидаючи  праву ногу, з якої скрапувала срібна вода…

 Кася, либонь, побачила Никифора, але не звертала на нього уваги. Маляр бачить. Але  не розповість нікому, що бачив. Німий. А малювати – хай малює. Тих, кого він малює не впізнає ніхто. І не скаже нікому – німий.

Кася щось мовила йому,  за шумом потоку він не  зрозумів а тоді, мабуть, усвідомила, що маляр – німий,  закивала до нього зморщеним від розсолу з квашеної капусти великим пальчиком. 

Я нікому не давала,

Лиш тому німому.

Бо німому можна дати  –

Не скаже нікому…

І Никифорові стало страшно. Він побіг за скелю. Сонце куталося в  ватяних хмарах. Сутеніло. Каська стояла у нього перед очима, піднісши  білу праву ногу, з якої скрапувала  срібна вода.  Никифорове тіло напружилося, стислося в один  дурманний м'яз. Через кілька хвилин він допоміг  своєму єству визволитися  від великого Хотіння.

Каська приходила   кожного разу, коли  до нього прилітав Ангел Визволення.  Гай-гай, коли те було.

  Зараз вже  нічого не хочеться, Никифоре. Домалювати б обрій і небо для "Костьолу в Грибові".  Тіло охололо і не теплішає навіть у напаленій хаті. Намалював  усе, що міг,  німий і глухий хлопе. Але… перепрошую  з душею … з очима… Та ще й якими очима. Бачать чудернацькі будинки з банями, костели, що сягають вище неба… Розп'ятого Ісуса, залізничні колії, Каську… Криницю… залізничні двірці, квартали фантастичних міст, банки, повні грошей.  Бачать те, чого ніхто в Криниці не бачить. Лики святих…  Лики смертних… Піднята права нога Касі, з якої скрапує вода… Касюня…

Лемочка лизнула його в руку. Знаю, знаю, що голодна. Я – теж. Від Різдва ніхто не купив  жодного малюнку. Зваримо бульбу на вечерю. Опираючись на ґирлиґу, він важко звівся з мокрої  від снігу  лавиці,   кволо переставляючи ноги, почвалав до помешкання польської патріотки пані Магди  Спасокукоцької.

Магда наскубла на свіжу газетку  купку сивих брів, ще раз зазирнула в люстерко – вона собі подобалася, але не могла зрозуміти, чому  досі  в неї не закохався жоден поляк.Та хай би вже і не поляк. Ну, горбатенька. Ну, ноги коротенькі.  Ну, личко приплюснуте. А решта ж усе  нормальне. Чого ж іще вам від мене треба? Чого? І навіть це, не польське, я підозрюю, одоробло з пензлем, курва його мама, навіть воно…

Магда  струсила вискубані брови  у сміттєве відро, накинула на плечі бузкову суконну маринарку, виплеснула на сніг  нічний горщик, щоб уночі не виходити надвір.

Їй так хотілося, щоб хоч хтось ввійшов у неї, похазяйнував, і вона  народила дитинку. Хай  хто-небудь. Лиш би поляк. Ніц нікого нема. І вже не буде. Готова була і на це бидло, але й воно не лише глухе й німе, але й – немічне, бо, либонь, не поляк.

Пані Магда Спасокукоцька мусіла стати польською патріоткою, бо її татунцьо  поліг у війні за польське м'ясто Львів, котре  перед цим, за  цісаря Франца Йосипа, захопили якісь  українці. Себто – руські, але трішки відрізняються від москалів. Як лемки від нас, поляків. Коли по першій світовій розсипалася Австро-Угорщина, ми, поляки, відразу відновили свою державу… Але ці маленькі росіяни захотіли й собі, дивлячись на нас, поляків. Мій татусьо, звісно, не міг цього допустити. Ґвера на плече і  з польськими орлятами – на Львув. Там і поліг за Річ Посполиту! Але Львів знову повернувся до Польщі. Татусько переспав з мамцею у ніч перед листопадовим  виступом орлят.  У Янові, під Львовом, мене зачали. У Янові. Хотіла б поїхати, побачити, та пеньонзів бракує і паспорта закордонного комуністи не дають.

Мамунця  виняньчила мене, бо  уряд Пілсуцького допомагав вдові героя, що поліг за польський Львів. І за польський Янів, де народилася моя мамунця, де вона віддалася моєму татунцьові і де народилася я. Полькою. Хоч і  горбатенькою,  з маленькими ганжами, але – полькою. Полькою! Колись таки поїду, щоб посидіти біля татусевої могили, поставити  польську квітку але пеньонзи, пеньонзи… Тому й тримаю квартиранта, бидло, здається, лемківське, не польське… Добре, що цих лемків викурили з Польщі. Але не всіх, не всіх. Деякі заховалися, Вдають із себе поляків, католиків...

О, прителіпалося, пся крев! Нанесе бруду і хлопського смороду до хати.  Поляк щотижня ходить до лазні, а цей хрунь – хіба що раз у місяць. Якби не попросив сам  бурмістер Криниці, якби не справно  платив за постій  цього жебрака-маляра, якби  про нього не писали  навіть варшавські ґазети – і на поріг би не пустила цього  німака і глушмана.

Никифор витрусив  на ґанку вишурганий кавальчик старої ковдри, на якій  завше спить Лемочка. Налапав вимикача. У  тісній комірчині   гоготіла газова  грубка. На тарілці стояло три яєчка, квасне яблуко і скибки хліба, намащені маслом.  Це скульптор Мар'ян, свята Душа, приходив.

Никифор облущив яєчко, надламав кавальчик хліба і виніс Лемочці. Довго відігрівав руки біля грубки, аж тоді  вечеряв, кутуляючи нижньою щелепою, в якій ще стирчало кілька  пенькуватих зубів.

Польська патріотка Магда Спасокукоцька сьогодні ходила до ратуші отримати плату від бурмістера Криниці,  хоч і слизота на хідниках, але ж ніжки в неї коротенькі, не страшно  і впасти, не з висока. Купила пляшку цитринівки. Зайшла до кравчині Марисі, поплакалися одна одній. Марися теж ще не виходила заміж, але  мала одного батяра, правда, жонатого і давно то було. Любила розповідати про те так детально, ніби це відбулося щойно. То отак  непомітно й випили удвох пляшку цитринівки. Щоб  дістатися до дому, найняла машталяра, який завів Магду аж до спальні. Казала, щоб дав коням їсти і лишався. Відповів, що мало нині заробив, а   дітей треба годувати.  Казала, що дасть йому на дітей   трохи грошей. Відповів, що бере лише зароблені. І пішов.

Патріотці Магді Спасокукоцькій  аж пекло й сліпило очі, щоб на комусь зігнати  накопичену, що вже аж запеклася, злість.

Похитуючись на коротеньких ніжках, зайшла в кімнату до квартиранта. Він сидів за столом спиною до неї. Шумно впала в старезний фотель, з якого випиналися пружини.

При ньому можна говорити все, що хочеш і думаєш  про цих ялових кретинів. Навіть якщо вони – істинні поляки, а не підробка. Не почує. І не огризнеться. Ідеальний!

-Ти є ніхто! Порох на вітрі! Що ти там грабаєш олівцем і пензлем та шкільними фарбами? Я можу навіть ліпше! Лиш не хочу. Такий примітив не для поляків. Надурив ти людей у Парижі та у Варшаві. У Криниці не обманеш. Хіба що  приїжджі курортники, щоб відчепитися від тебе, куплять  твоє везьганя на картонці  чи на обгортковому папері. Дадуть відчіпного, а  мальовидло викинуть у смітник.

Пані Магду Спасокукоцьку ще більше злило, що Никифор навіть не відчув її присутності, бо  сидить за столом і щось там недолуге шкребе на папері.  Озлоба аж бурхала в ній.

-Хто тиє? Навіть ім'я дали тобі ми, поляки. І  прізвище для паспорта дала Криниця.  Я,  чистокровна, патріотична  полька, (дурепа! дурепа! дурепа!) надумала  собі сім років тому, що відмию тебе, передягну, пострижу, обріжу тобі  нігті, попарфумлю одеколоном, запалю  свічку і пущу тебе в себе! Бодай один раз. Ні, дітей від приблуди я не хочу. А ти ж ні на що нездатен, як мужчина! Ти вихолощений? Кастрований? Ти – сміття. Твоя мама також була сміттям, бо зачала тебе на смітнику, на лахмітті. Ти – брудний смердючий лемко! Без роду.  Від мами-жебрачки і невідомого батька. Ти прешся в польські  художники? Тебе просто жаліють, німого і глухого лемка із смітника. Ти нас не ошукаєш. У тебе не кров у жилах, а  юшка після миття казана! Таких безродних, як ти – одиниці на землі. Всі люди  мають свою націю. А ти – ніхто! Ні-хто!  Ніх-то-о-о-о!..

Польська патріотка  пані Магда Спасокукоцька раптом впала в істеричний сміх, котрий дуже швидко переріс в істеричний плач.

Никифор стомлено,  з хрускотом у суглобах, встав із стільця і повернувся лицем  до  пані Спасокукоцької.

Він напружився так сильно, що, здалося, кров аж дзвенить у його  жилах.  Запекло в горлі, ніби ковтнув  завареного вишневою гілочкою окропу.

-Я є українець!  Епіфан Дровняк!

І знову запав у німоту.  Назавжди.