14.05.2010, 19:01 | Прес-служба

Володимир Яворівський

                              новела

Ми таки славний народ, хто б з ворогів не говорив про нас лихе! - не зухвало, а якось ніби й весело подумав він, стоячи на варті кордонів своєї Батьківщини.

Сонце грає над нашою пустелею з усієї сили, це наш час: гріємось до одуру ми, гріється каміння і потріскана земелька, а наймиліше, що вигріваються наші діти, яких ми пантруємо, поки не стануть  самостійними. І поки не зрозуміють глибину любові до рідної землі та глибину ненависті до ворогів, котрі постійно намагаються порушити наші кордони і наш суверенітет, щоб потім зазіхати і на наше життя…

Він  виструнчився, став набагато вищим, його величезні, каштанові при заході сонця, а в полудень голубезні очі розширилися, він захоплював ними широко розчахнутий кут пустелі з гарячим піском і камінням. Він стояв на найвищій скелі Батьківщини, гарячій і  до одуру рідній скелі. Тут жили  його покійні батько і мати, дід і бабуня. Тут гарно жити. Є тепло і харч, а завойовників ми навчилися зустрічати, як тільки вони наближаються до наших володінь. Ми розумні, але в бою за землю нашої Вітчизни, ми часто втрачаємо розум і чинимо неймовірне.

Останній раз ми не вступили у відкритий бій, хоч до цього робили саме так. Ми знали, що у нас найсучасніші підземні укриття, хитрі ходи, все добре замасковано. Ми пропустили їх в глибину нашої землі, заманили аж до святинь. Вони вже торжествували, думаючи, що ми відступили з рідних місць, покинули їх зі страху перед їхньою навалою.

А ми відсиділися в рідній землі, яка нас заховала і захистила, і налетіли на них зненацька усім нашим народом, з усією нашою ненавистю і праведним благородством. Пішли на захист Батьківщини навіть наші маленькі діти і вагітні дружини, навіть наші кладовища.

Війнув гарячий вітерець – це сонно зітхнула пустеля, димлячи жовтогарячим, золотистим маревом аж до далекого обрію.

Сонце шкварило вартовому прямо в живіт, лоскотало сонячне сплетіння, його  хилило на сон. Хотілося витягнутися на гарячому піску чи сусідній вилизаній теплим  язиком сонця скелі, заплющити очі й лежати, лежати, лежати, відчуваючи рідну землю, рідний світ, свою родину, свою рідну жону, Царицю Суріку, котра продовжує мене, моє сім'я, мою пристрасть, котра розганяє мій страх перед смертю. Та Сурікат розумів, що не має права заснути, відповідаючи за свій головний пост, поки його дружина і повелителька Суріка народжує йому дітей – сонячних ангелів. Їм теж буде потрібен життєвий простір, великий шматок цієї безконечної, від обрію до обрію, пустелі, яку вони, як і ми, будуть захищати від ворогів, від місячних дияволів та перевертнів. І цей шмат пустелі буде їм Батьківщиною, як був для наших предків, є для нас і буде для них.  Ми здатні жити з людьми, захищати їх від гадюк та скорпіонів. Та ми ще їх не зустрічали в нашій пустелі, над якою хіба що вряди-годи пролетить велика блискуча птаха…

Сурікат надійніше підперся пругким хвостом, щоб легше було стояти на задніх лапах, нашорошив  вуха, поставив їх сторчма. Суріка ще народжує мені дітей у підземному палаці, в який  я натягав пташиного пір'ячка, сухої травички, котра оживає ранньою весною на два дні, вихоплюється з пустельного небуття, пристрасно закипає, тягнеться до світу і – гасне, виконавши свою місію за два весняні дні. До наступної весни.  

Моя Суріка народить знову цих сліпеньких істот, котрі в пітьмі намацають її солодкі циці, а згодом розкриють свої великі очі (у нас усіх такі величезні очі, наче ми хочемо бачити увесь світ одразу, на всі чотири сторони) і наші діти додадуть сили нашому родові. Але треба пантрувати пустелю. Помічати все, що в ній коїться.

Хоч би краплинку вологи на уста. Нічого, витерплю. Головне, щоб швидше народила моя рідна Суріка, без якої я – ніщо.

Тут, неподалік шастає Змій. Сильний і самовпевнений. Він винищив всю сусідську родину, бо вони проґавили, як він непомітно підповз до їхніх  володінь.

У сусіда й сусідки був день Любові. Великої, яка охоплює все єство гарячою хвилею незборимої жаги.

Я це знаю, що це таке, я відчував його вже кілька разів, запалюючи пристрастю мою любу Суріку. Я вдихав ніжний запах її м'якесенького хутра з рудим, як пустельний пісок підхутрям. Я любив зануритися носом їй під пахву, з якої цабенів дурманний запах, що проникав в усе моє тіло, аж до кінчика хвоста. Я лоскотав язиком її красивущі чорні вушка, гладив її  сліпучо білу голівочку. Моя Суріка  починала тремтіти, опускалася на всі чотири ноги… її хвіст повільно піднімався вгору…

Ні-ні, не можна зараз про таке. Треба вартувати свою рідну землю, свою Батьківщину від можливої напасті.

Зміюка підкрався до сусідів непомітно. Вони, розчулені Любов'ю виставили вартовим свого юного сина. Він розморився на сонці, погнався за пустельною кузькою, яку виколупав із тріщинки в землі. А та вміла літати, спритно сіла йому на загривок, а він  затято шукав її між камінцями, аж поки не опинився в пащі Змія, не встигнувши подати сигнал своєму народові. Ми теж не почули його тривожного поклику, хоч вітер дув у наш бік, і на варті стояв мій, вже покійний, Батько.

Сусіди б самі впоралися із Змієм. Ми це вміємо робити гуртом, усім народом. Бог дав нам  не лише розум і красу, але й зробив так, що ми не боїмося зміїного та скорпіонового ядів. А ще Бог наділив нас важким обов'язком – не ворогувати між собою. Оце останнє дається нам дуже важко, але мусимо, бо це ж Бог…

Запах Змія, дух небезпеки навідмаш вдарив у ніздрі нашим сусідам, котрі справляли день Любові. Та було вже пізно. Ворог ковтав відразу по кілька осіб. Сурікатський народ на мить розгубився, хтось кинувся в нори, Цариця сусідів заскочила на спину Змія і дряпала його сильними пазуриськми, але стара, видублена палючим сонцем зміїна шкіра була  майже бляшаною. Цариця таки ввігнала одного кігтя і не могла його вийняти, цим скористався Зміюка і легко злизав та проковтнув її.

Без Цариці вони вже були приречені. У нас прийнято битися за свою територію, за свою Батьківщину, за рід свій до останнього. Навіть діти, що сиділи в норах, вискочили битися із Змієм, але він, вже з повним черевом, майже пограйки підмітав їх своїм  гострим язиком.

Змій ледве поволік своє тіло між скелі і кілька днів непорушно вигрівався на сонці, перетравлюючи наш народ.

Ми довго не займали спорожнілу територію, бо над нею висів дух трагедії і смерті. До того ж для нас це ще була сусідська територія, вторгатися на яку нам забороняла наша сурікатська мораль. Ми чекали, поки земля стане нічиєю. Поки з неї вивітриться запах страху і вмирання, котрий залягав глибоко в норах.

І тільки пізньої осені, після великої осінньої Любові, наш рід розширив свої володіння і приєднав сусідську територію  до своєї Батьківщини. Але чогось нам тут не ведеться. То Мала завагітніла без дозволу на те  Цариці  Суріки, і згідно наших звичаїв ми змушені були вигнати її з нашого народу, і вона пішла в пустелю з малими дітьми шукати собі іншої вітчизни. Пустеля велика. І вона таки знайшла собі прихисток, знайшла собі Батьківщину. Її з дітьми приручила  людська родина, і вони виловлюють в їхньому обійсті мишей та ядовитих змій.   

 А то в нашого з Сурікою Сина вселилася душа померлої людини-відступника, котра зреклася свого роду, і він став нам чуженицею, окремо добував собі комах і ящірок, але все одно худнув на очах і швидко погас, заховавшись в покинуту нору, в якій за ним завалився вхід, коли  він ще доживав останні години.       А то інша наша Дочка стрибонула з високого каменя і зламала собі хвоста. Все літо стогнала від болю, не могла випростатись на задніх лапах, не могла залізти в нору, не могла полювати, тому я приносив їй павуків, багатоніжок, корінчиків висохлої трави, а одного разу - скорпіона. Хвіст таки неправильно зрісся і тільки недавно вона навчилася стояти на задніх, підпираючись хвостом.

 Нещаслива ця земля, хоч і стала нам рідною. Нічого, ми – сонячні ангели, виженемо з неї місячних дияволів, які шастають по ночах, баламутячи не лише нас, але й худобу та людей.

Ми  своїми пальчиками перемацаємо кожну піщинку, грудку, кожен камінчик, розширимо кожну тріщинку пустелі нашої Вітчизни, шукаючи собі харчу і знаходячи то велику чи малу мураху, то відкладені нею яйця, то прудку ящірку, цибатого павучка,  підступного скорпіона, що заліг під каменем, чекаючи жертви. А найсмачніше – гадюку, на яку ми налітаємо, як вітер, всім нашим народом, швидко знесилюємо її, а тоді я заскакую на неї і – хрясь її зубами за череп! І жало поволі в'яне, вона ще конвульсивно здригнеться кілька разів і стихне. Налітай, народець! Розпочинай трапезу!

 Там, де ми живемо – це ріднюща наша земля, бо ми знаємо в ній кожну піщинку, кожен камінчик, кожен схід і захід сонця, кожен шерех і кожен звук, кожен запах і кожен слід на піску.

 У Суріката зомлів хребет від довгого стояння сторчма, але він стояв, вглядаючись у марево пустелі, вдивлявся навсібіч, виловлював ніздрями всі запахи. Пахло сонцем, пустелею і вітром.

Йому кортіло шаснути у головний вхід їхнього підземного палацу, побачити, як новонароджені, сліпі діти тицяють мордочками в живіт моєї любої Суріки, шукаючи мамину цицю із солодким теплим молоком. Але мусів стояти, бо Суріка виснажена пологами, її треба оберігати. Її і щойно народжених наших дітей. Треба, Сурікате, хоч і  млосно-млосно від думки, що можна погладити Суріку, вдихнути солодкий запах її лоскітливого хутра й підхутряника, гаряче дихнути їй у маленьке чорне вушко, зазирнути у величезні  вологі, з плаваючими зіницями очиська. Рідні. Я підкоряюсь їм не тому, що мушу, а тому, що хочу. Дуже хочу підкорятися. Люблю бути її підлеглим, Люблю виконувати її волю. Волю коханої моєї Цариці.

 Суріка  вигодує своїм молоком ще одне покоління наших дітей, ми навчимо їх жити в пустелі, любити і  до останнього захищати свою Материзну, свою землю, свій рід, свій сурікатський народ, що вдень живе на сонці, а в ночі - у норах, котрі нагадують вени землі…

Годі сентиментів! Нащо ці нюні? Життя продовжується. Пустеля аж задихається гарячим вітром. Суріка народжує дітей і визволяється від них, випускає їх на волю. Я хочу їсти і мати краплиночку вологи в горлі. Я хочу побачити наших із Сурікою дітлахів, щоб знати, що не даремно жив ще один рік в нашій пустелі.

О, оподалік з тріщинки визирнула манюнька голівка мурахи. І відразу сховалася. Ні, вже ти від мене, голодного, не втечеш. Для мене дістатися до тебе – не робота, втіха.

Сурікат блискавично напружив передні і задні лапи, що враз стали сильними і здавалося, що їх у нього набагато більше, гребонув ними затверділий від спекоти пісок, що фонтаном полетів з-під його кігтів. Та він аж стрепенувся, побачивши, як на самісінькому дні тріщини затаївся павучисько.

Я висолопив язика, щоб хапонути такий бажаний і солодкий харч, якого таки домігся своєю працею, добув його з тіла пустелі. Вже дістав, уже мураха опинилася на кінчикові язика, коли з-за камінця вискочив скорпіон і щодуху помчав на мене. Я змушений був виплюнути мураху, щоб покликати свій народ на поміч.

Діти і внуки вигрівалися на сонці на просторах нашої Батьківщини, займаючи найчудернацькіші пози (ми це любимо робити з дитинства, це приносить нам насолоду і додає снаги жити та боротися за все рідне). Я щосили крикнув до них: пробі, народе!!!

Скорпіон був дебелим, від нього віяло силою і небезпекою, від цього в мене настовбурчилася смугаста вовна, мої задні лапи пружинисто затанцювали, міцно впираючись у пісок. Мені так хотілося жити і для цього треба було битися на смерть (ні, на життя, бо Господь дав нам захист від його, скорпіонового яду, котрий вбиває все живе, а нас - ні!).

Мене почули. Мій народ піднявся як вітер.

Скорпіон дурний. Він сильний і страшний, але він не знає, що Бог  захистив нас від його вбивчої трутизни. Ми, сурікати, богобраний народ! Та скорпіонам про це не сказали. Тому вони завжди першими розпочинають війну проти нас, хоч безліч разів програвали  ці війни сурікатам.

Он мої вже заходять з тилу, стають на задні лапи, напружують замашні хвости, наточують об вітер і так гострі кігті. Давай, давай, дурний скорпіоне, давай свою отруту! Кусай мене! Я тебе не боюся!

Він бокаса йшов на мене. Я  не тікав від нього. Щосили вдарив його когтистою лапою у ворожу скорпіонячу пику, одначе він теж встиг вкусити мене за груди, де в мене тонше хутро і майже немає підхутряника. Бризнула моя кров. Боляче, але я знаю, що це не смертельно. Скорпіон чекав, що я зараз впаду непритомний, він уже готувався до торжества, а я бачив і радів, як мій народ обступає його, гуртом накидається на нього. Збиває з ніг. Навіть мої найменшенькі працюють, як я їх вчив. Впиваються в його шию, в ворожий мозок.

Все! Вже наш ворог - ніщо! Патрайте його на шматки!

-Занесіть Мамі! Мамі занесіть, гаспиди! Вона ж народжує вам братиків і сестричок! – щосили крикнув я, бо уявив, як моя Суріка, моя Княгиня народжує мій народ, як страждає при цьому. Вона голодніша від мене. –Занесіть Мамі! – ще раз крикнув я, бо ці мої голодранці можуть і забути про неї.

Все гаразд. Старша дочка понесла Мамі  скорпіонову голову. Все! Наша чергова перемога!

А тепер найгірше: хто переможець? У нас це сурікатівська  біда: хто перший? Другий, третій – це вже  арифметика, не цікаво. Головне, хто Перший!  Перший тільки зрідка в нашій сурікатській долі буває гідним  звання Першого. Дуже зрідка, але буває. В основному Перші в мого народу – сірятина, одноманітність, як пісок пустелі Калахара. Але ми йдемо за ними, бо інакше ми б нікуди не йшли, а мляво помирали у своїх норах. Поразки накопичують нашу живучість. Наша Батьківщина відкрита для всіх ворогів. Але ми стоятимем до останнього суріката! До останнього!  Ми – єдині в світі, хто готовий померти за  свою землю і за свою Батьківщину! В цьому наша трагедія, бо ми якщо гинемо – то всі до одного,  а якщо хтось  залишиться живий –  він вже навіки переляканий і перестає бути Сурікатом. Він – носій, уособлення страху. Він загине від першої кобри чи скорпіона. Але в цьому й наша живучість. Бо ми нападаємо і захищаємося всім  сурікатським народом. Нас важко перемогти, коли ми разом.

У нас переселяються людські душі, хоч ми і бачили їх тільки дуже зоддалік, коли одного разу проходив караван бедуїнів, котрий нас навіть не помітив.  Та ми відчуваємо  вселення у нас чужої, людської душі через два місяці після народження, коли Мама відлучає нас від своїх грудей, від свого молока. У ту мить в наше тіло  влітає солодка блискавка, гостра стріла. Застряє в грудях і щемить, щемить, щемить, поки не  розростеться до розмірів твого тіла, поки не заповнить тебе вщерть. І тільки тоді відпустить тебе напризволяще: живи! От  і живеш із чужою душею, яка тобі диктує робити  те, про що ти  ніколи б і не знав. А – робиш.

Старша Дочка вигулькнула з-під землі, з головного входу і сказала, що Мама  вже народила трьох сонячних ангелів  і ще будуть народжуватися нові, але головою скорпіона поласувала охоче.

Душа Суріката зайшлася радістю. Чия ж душа в мені оселилася, що я отакий, закоханий в Суріку, в свою родину, в свою Вітчизну, у свою велику Пустелю?

Як добре все у цьому світі, у нашій Батьківщині з рідною Сурікою, з дітьми, з гарячими камінцями та пекучим піском Калахарі, з мурахами в щілинах, з солодкими корінцями трави ранньою весною, з ящірками і диханням пустелі, з краплинами роси, яка на коротку мить іноді випадає посеред ночі на каміння, з нахабними гадюками та багатоніжками, з піщаними бурями, що виїдають наші великі очі, засипають наші нори, з місяцем, котрий  намагається нам щось сказати, але лише підморгує з високості, навіть з місячними  перевертнями та дияволами, що зчиняють в темряві  гармидер  біля наших нір, навіть із сріблистокрилими, із сріблястим черевом здоровецьких птахів, що з гуркотом пролітають над нами, з  моєю самозреченою любов'ю до моєї Суріки… З усім оцим нашим до  судоми у серці. Бо це – наша Батьківщина, мій сурікатський роде.

Сонце било йому прямо в тім'ячко, його тінь була  такою куцою, що він її майже не бачив. Збудження після бою із скорпіоном вже пройшло. Благосна хвиля захоплення цим світом і своєю Батьківщиною, Сурікою і дітьми прокотилася по всьому його єству, дісталася аж до твердючих кігтів, до кінчиків вух і хвоста. Він розслабився, став на четвереньки. Не накинувся навіть на маленьку пташинку, що проскакала на тонюсіньких лапках біля його передніх лап: хай собі скаче…

Мовчазна гаряча пустеля Калахарі навідліг шмагонула його своїм вітром по очах. А тоді вдарила в груди так боляче, ніби загнала туди ще одну людську, вже зайву, душу.

 Сурікат гостро, кожною волосинкою свого пишного хутра, відчув несподівану небезпеку, що вже розбудила віковічний спокій Калахарі. Він пругко  скочив на задні лапи, твердо вперся хвостом у гарячий камінець, щосили випростався. Роззирнувся навсібіч, захоплюючи великими очиськами якомога більше пустелі. Ні, омана! Здалося! Мабуть, моїй Суріці боляче при пологах. Тому й примарилося таке щось…

Сурікат вже ладен звільнитися від  цього сонячного пустельного марення серед найспекотніших днів Калахарі, коли таки побачив гігантського, якого досі не було в пустелі,  скорпіона, що повільно, грабаючись у піску, сунув на його Батьківщину. Сурікат щосили подав сигнал тривоги. Всі діти і внуки, брати і сестри – мої сонячні ангели, що в різних позах вигрівалися на сонці, притьмом звелися на лапи і стали на межі нашої Вітчизни, вже готові до всього.

Скорпіон наближався, оминувши виступ  обвітреної скелі на нічийній території поза нашими володіннями, в щілинах якої завше  можна було знайти смачну поживу. Не треба розгрібати купи піску в пустелі, варто працювати розумом і язичком у щілинах скелі. 

Ну й здоровецький, ну й страхіття! Де таке взялося в нашій пустелі? Як він такий виріс? Що він їв? Скільки він богообраного, доброго сурікатського люду строщив! Суне прямо на нашу Батьківщину, глибоко гребучи пісок і лупаючи жадібними очима, в яких спалахує холодний полиск сонця.

-Чи серед нас є боягузи, сурікати? Якщо є – ховайтеся в нори. Не надовго. Бо страх вас наздожене та знищить і там. Є боягузи?

-Не було ніколи, Батьку і Брате! І не буде! – відповіли  всі разом, але в деяких голосах забринів дрібний страшок. Сурікат це відчув, але знав, що ніхто не заховається і не зрадить. Він знав свій народ, він знав душі сонячних ангелів, котрі вселилися в єство сурікатів. Однак він злякався також: такого страховиська вони, сурікати, ще не долали. Навіть очі їхні величезні не бачили такого гігантського ворога, що зараз сунув на їхню землю.

 Звичайно, можна забитися в наші нори, пересидіти там поки минеться лиха година, поки  нападник, одурівши від  своєї всеможності й уявної сили, пролетить вперед. Далі, далі, далі, підкорюючи собі нові землі й народи. А ми, живі-живісенькі, завтра виповземо із своїх нір і знову будемо жити під сонцем у своїй святій пустелі Калахарі, де пахне сурікатами, вічністю і гарячим піском наших кладовищ…

Свідомість суріката працювала  в шаленому ритмі, продукуючи  гарячковиті шматки думок,  істин, тривких і поспішних житейських стереотипів. Треба рятувати свій народ від страховиська, котре невблаганно насувається на мій народ і священну землю мого  народу. Ми не здолаємо його, але мусимо дати йому бій, щоб не залишити на цій землі сморід страху і дух безнадії. Ми мусимо зустріти його всім нашим народом, обсісти його з усіх сторін, вибрати усю його трутизну, знесилити його, взяти його не лише кількістю, а й розумом, патріотизмом, єдністю нашого сурікатського народу.

Незнайомий сморід іде від нього.

 Так не пахнуть ні місячні перевертні.

Так не пахнуть нічні дияволи з муаровими крилами та фосфоричними кігтями.

Так не пахнуть муедзини з верблюдами.

Як пахнуть людські летючі душі, котрі вселяються в наші тіла, в наше єство я не знаю. Вони нічим не пахнуть. Хіба що небом, але небо далеко і ми не знаємо, як та чим воно пахне. Небом.

Першими кинулися на страховисько наймолодші, ті, кого моя свята Суріка народила рік тому. Патріотичне, незіпсоване ніким і нічим покоління. В нього поселилися душі якоїсь преславної нації, котра визволилася з неволі і хоче бути самостійною. Давно цього прагнула, але за рахунок одинаків, готових  до смерті за ідею. Я не знаю, що це за країна, але вона народжується в святих муках. За її волю та незалежність рвуться серця, розриваються вени патріотів. А душі вселилися в останнє покоління сурікатів. Преславне покоління. Ось воно першим пішло на зустріч ворожиськові, який вже дістався нашого кордону. І суне просто на нас, на наші святині.

Сурікат нічого не встиг придумати, працювала система його родових інстинктів, на яку він завше покладався. Ворог був велетенський,  досі не бачений, а  новітнього способу боротьби з ним Сурікат не знав. Він інстинктивно вирішив кинутися пазурями на відкриті очі ворога. Хотів осліпти його  балухаті вирла. Одне. Потім друге. Але очі були мертвими і невидющими, хоча навстіж відкритими.

Сурікат  бачив, як патріотична сурікатівська молодь намагається збити з ніг гігантського скорпіона на чотирьох круглих лаписьках, котрі несамовито гребуть під себе пісок пустелі. Але потрапляє під круглі лабети скорпіона і гине. Патріотично, але по-дурному.

Я зрозумів, що під круглими лапами  гігантського скорпіона-виродка вже загинула більшість мого роду. Тому я кинувся йому на спину, намагаюся вп'ястися в хребет цієї гадини. Лупцюю його карк своїми вигостреними пазурями. Але вони – немічні. Не здатні  прорвати його  білу шкіру, котра обпікає мої лапи.  Все! Я не дістану його болю! Не дістанусь його крові!

Сповзаю по його панциру до круглих ніг.

Встигаю подумати, що моя люба Суріка народжує моє продовження, народжує мене знову маленьким сурікатом. Встигаю подумати, що це страховисько перемагає мій народ, що воно його вже знищило своїми круглими лабетами.

Зозла я  впиваюся зубами в його смердючі, гарячі від пустельного піску лабети…  Суріка народжує…

Востаннє спалахнула свідомість. І – погасла.

Екіпаж "Мітсубісі. Паджеро", котрий прокладав трасу майбутнього ралі всюдиходів у Калахарі нічого незвичного не помітив, проїжджаючи кам'янисту частину пустелі. Хіба що  кров'ю забризкало вітрове скло.  Нічого. Відмиється.