На Майдані (випуск 189)
20.05.2009, 22:30 | Прес-служба
Василь Чопей, Хустський район Закарпатської області, назву села написав дуже нерозбірливо. Ніби то Нашеньове. Може й навмисне написав так, але закарпатці мене поправлять, бо самого Василя Чопея там, мабуть, знають. Такого не можуть не знати.
«Пишу Вам, щоб розкрити правду на українську дійсність. Я 1965 року народження, освіта вища, викладач історії, вісім років пропрацював учителем історії в школі, але був змушений піти зі школи через критику, бо не вписувався в сучасну українську школу. Не хочу пити горілки на застіллях у школі із приводу народження колег, не даю списувати на екзаменах і контрольних роботах, критикував керівництво відділу освіти за приписки. А тепер критикую суди і подаю в суд на суддів, владу, прокурорів, Президента Ющенка і прем’єра Тимошенко. Вісім років я відстоюю свої Конституційні права, але в умовах хваленої української демократії це неможливо зробити. Колись мої питання за 1–2 години вирішив би раз і назавжди секретар місцевої партійної організації, а тепер в Україні роками усе вирішують і не можуть вирішити брехливі українські демократичні сили. І хочеться мені запитати, а чи Ви прочитаєте мій лист? Впевнений, що не прочитаєте, і тоді мені доведеться подавати на Вас як на депутата до суду за порушення Конституції і законів України, зокрема закону України “Про звернення громадян”».
Я, Василю, зачитую Ваш лист не тому, що боюся Вас, а щоб показати їм, що серед нас є й такі, як Ви. На жаль.
«А тепер коротко і по суті щодо тих питань, які Ви найчастіше піднімаєте у своїй передачі. По суті, як історик і без усіляких прикрас.
Голодомор 1933 року. Я опитував людей 1923 року із Кубані (Росія), що приїхали до нас вчителювати у 1945 році і живуть у моєму селі і сусідніх селах і досі, і всі однозначно говорять, що був голод. Що три роки віяв сухий вітер — суховій. Хто мав мало землі, той не виживав. 1933 року зерно забирали місцеві недолюдки. І забирали тому, щоб вислужитися, показати себе, які вони віданні комуністичній владі. А що було перед тим? Писали звіти, як багато людей вступили у колгоспи, як багато поля виорали, як багато усього виростили і як багато виростять. Відповідно до цих звітів із них і вимагав Сталін відповідну кількість усього. І тут місцеве керівництво знайшло вихід. В одному селі місцевий власник, в якого забрали худобу, порізав її прямо у колгоспному хліві. Цей злочин записали, і на нього списали, хто що хотів. А в іншому за зерно, яке не обмолотили і воно осипалося, відповідав куркуль. Чому? Бо п’яні комуністичні активісти стерегли зерно і курили, від недопалків загорілися снопи. Хто візьме на себе відповідальність? Місцева влада — та нізащо! Хто ж погодиться попасти Сталіну під руку? То списали цей злочин на заможних людей, знайшлися й ті, хто на них фальшиво посвідчили. Судили, виселили із села, майно конфіскували, відвезли його у сільську раду, а там місцеве керівництво розтягло усе по своїх домівках, пропило чи роздало жінкам легкої поведінки. Зерно ж усе висипалося, там де воно лежало, і згнило прямо на землі. Бо місцеві пролетарі не вміли ні садити, ні збирати, ні досвіду роботи взагалі ніякого не мали. Звіти написали, бо думали, що отримають за високі показники гарну нагороду від влади, але влада почала відповідно до звітів вимагати зерно, і ось тоді і з’явилася масова інформація про підпали, крадіжки і таке інше. Як на те реагує Сталін? А як він може реагувати — закон про п’ять колосків, зелено світло для місцевих керівників розправлятися із тими, кого зараховують до класових ворогів, а зерно, яке мали виростити і здати у колгоспі, зібрати із людей. Бо колгоспи довели до ручки своїм невмінням хазяйнувати. У ті часи СРСР вкрай потрібне було зерно, щоб купувати обладнання для заводів у Західній Європі та США. Золотих грошей в Уряду СРСР не було, то грошами стало саме зерно, яке Радянський Союз за дуже низькими цінами міняв на необхідне йому обладнання. Це питання — “питання хлібозаготівлі” насправді виникло ще в 1926–1929 роках, але до 1932–33 років, поки масово не почали творити колгоспи, село ще жило, поки земля була у приватній власності, селянин продавав державі зерно. Але держава хотіла його мати безкоштовно, а селянин прагнув підвищення ціни на свій товар, який щодалі, то більшим користується попитом. Плюс суховії. Ось вам — і передумови голоду«.
Чули, українці? Іноземці — американці, поляки, іспанці, німці, грузини, вірмени, турки визнають, що в Україні сталінський режим виморив штучно створеним голодомором біля десяти мільйонів люду, що мешкав в Україні, а це було 87 відсотків етнічних українців. Вони, які не зазнали цього пекельного горя, визнають, а, це ж треба називати себе нахабно вчителем історії, Василь Чопей із Закарпаття вважає, що просто був трішки недорід, трішки суховії, трішки міжнародна блокада, трішки треба було «притиснути селянина», щоб «модернізувати державу і побудувати соціалізм». І оце таку «трішки-історію» хотів викладати цей псевдоісторик у сільській школі Закарпаття. Я розумію, якби це був музейний секретар райкому комуністичної партії на зарплаті Симоненка, можна зрозуміти: чоловік відробляє, а це ж вчитель, носій правди української історії — отаке теревенить. Та це ще не все. Слухайте далі. Що коментує цей політичний нахаба.
«Ще одне питання, якого ви часто торкаєтеся, це питання української мови. Дуже знаєте Ви говорити про переслідування з боку росіян української мови. Але забуваєте про те, що таку мовну політику проводила і Австрія, і Угорщина в XIX–XX сторіччі, що у тих самих США недільні школи навчають англійської мови тільки чотири години на тиждень, а у Радянському Союзі українська мова і література читалася тільки в одному класі — п’ять годин у тиждень, плюс усі інші предмети були на українській мові. То чи не соромно Вам, Яворівський, говорити неправду? І говорите Ви про засилля російської культури, але мовчите про засилля англо-американської культури (бойовики, секс і таке інше). Це у Радянському Союзі хоч формально не дозволяли, а у вільній незалежній Україні особистий приклад подає Президент Віктор Ющенко та його син Андрій. Керівники Української Держави ніби борються за українську мову, культуру, але чомусь не є гідним прикладом у цьому! А якщо Президент називає героєм України Івана Мазепу, то я тут нагадаю, що Іван Мазепа насправді дуже любив чужих жінок і залицявся до них так само, як і до дочки полковника Іскри чи Кочубея. Потім почалися доноси на Мазепу і зведення рахунків. Унаслідок — зрада на боці шведів. Тепер він — національний герой, побудував церкви на Чернігівщині і в Батурині. А скільки дівчат і жінок, використовуючи своє владне становище, зганьбив цей гетьман? А скільки крові пролив цей гетьман? Тому недаремно російська церква не знімає із нього анафему. Скажете мені у відповідь — про звірства у Батурині, але як було бути Росії із таким зрадником? Отож, який Президент у нас, такі і національні герої! Ще у нас національними героями є Роман Шухевич і Андрій Шептицький. Та чи відомо Вам, що Шухевич насправді був офіцером німецького вермахту, і святий отець Андрій закликав в одній із львівських газет 1941 року будувати “новий порядок”. То як могла радянська влада не наказувати оцих всіх “героїв визвольних змагань”, які винищували мирне населення і порушували християнську заповідь “не вбий”. А скільки ці “герої” спалили міст і сіл у сусідній Білорусії, а скільки зробили геноциду проти єврейського населення Львова. А хто розстрілював у Бабиному Яру, євреї про це пам’ятають і знають. Недобрим словом вони згадують Адольфа Гітлера, Симона Петлюру, Євгена Коновальця, Богдана Хмельницького та інших. Тож хвалитися тут, пане Володимире, не є чим! Як українські комуністи були карателями, так і ті ж самі націоналісти — карателі. Хрін від редьки не солодший!»
Отак говорить людина, котра обрала собі фах історика. Зрозуміло, що в деяких вчителів досі не витравлено ідеологічні штампи минулого. Я не раз дискутував публічно з ними і таки переконував. А цей — всіх «передає до суду». За райвно, директора школи, прем’єр-міністра, президента. Передає до суду і сам суд. Якщо треба — і себе самого передасть до суду. А він же вчив дітей. Вісім років учив. Бідні діти. Якщо вони вірили цьому агресивному неуку — то що з ними зараз? Як згадують вони його уроки, уроки людини,озлобленої на історію свого народу. Хоча, навіщо йому цей народ, який не можна покликати до суду. Нема такого народу для Василя Чопея. Послухайте, на що замахується цей ідеологічний провакатор:
«Слухав, як Ви будували і відкривали церкву у Вашому селі. Ви просто зробили прихід для нероби-священика. То де Ваша совість і гідність, пане Яворівський? Про яку культуру і духовність Ви говорите? Припиніть вести Ваші нікому не потрібні передачі, вони нікому не потрібні! Мертвих від голоду 1932–33 років ви не піднімете, і раз Бог так дав, то так і треба було, щоб цей голод був.
Коли мій батько помирав, він сказав мені: “Сину, ти — не українець. Ти — білий хорват. Ти не українець, бо українці — це ті, хто вміє красти. Я тебе не вчив красти, а вони всю країну розікрали”. До речі, термін “Україна” придумали націоналісти. До середини XIX сторіччя цього терміна не було у позначенні назви держави. Згадки у Київському і Галицько-Волинському літописах (1187 і 1213 роки) не є правдою, бо там йдеться про окраїну, а не про Україну, і не про всю територію, а про окраїну Київського князівства (Переяслав) і Галицько-Волинського князівства. Час би Вам зрозуміти, пане Яворівський, що Україна — це штучно створена держава, так само, як і Росія. І якби не Іван Грозний, Петро Перший, Катерина Друга й Йосиф Сталін, яких Ви так дуже критикуєте, то не було б сучасної України. Це він, Йосиф Сталін, своєю військовою силою нарешті об’єднав українців у єдину державу. Він багато винищив українців, але хоча б формально створив українську державу. Це він створив із аграрної держави аграрно-індустріальну країну, це він переміг Гітлера, в якого у планах було знищити українців і росіян, це він підняв Донбас з руїн, це він і його наступники дали Вам можливість вчитися і стати письменником, а ви за те все те платите невдячністю. Так, Сталін — не ідеал, це суперечлива постать, має багато негативу, але є й окремі позитивні моменти в його діяльності. Чи робите Ви висновки із минулого? Ні, не робите. Не слухали сини свого батька Ярослава Мудрого, наслідок — феодальні міжусобиці. Не слухали Богдана Хмельницького, наслідок — Чорна рада і розподіл України у 1667 році Андрусівським договором, а в 1686 році — Вічний мир, розподіл України між Росією і Польщею. Не було єдності і між політичними партіями, і в 1917 році наслідком цього стала громадянська війна, боротьба із класовими ворогами і винищення одних українців іншими у 1933 році. Немає єдності і після 1991 року, наслідки — ті ж самі, умовний розподіл України аж на чотири території.
Нарешті про Донбас. Хіба це українська територія? У X–XI сторіччях це територія половців і печенігів, їх перемогли, орусинили, але генетична пам’ять лишилася, ненависть до Росії та України, а тому Донбас — це свій клан, так робили їхні предки — половці і печеніги, які потім поєдналися із монголо-татарами».
А ось як Василь Чопей встановлює національність і для мене. І для кожного з вас установить, українці. Залежно від настрою.
«Так і Ви, пане Яворівський, генетично напівполяк, напівросич, а тому постійно критикуєте Схід України (бо так завжди робили поляки). Отже, робіть висновки, пане Яворівський!
На мій лист прошу дати відповідь особисто. Більше говорити неправду я Вам не дам. Якщо не дасте у місячний термін, я подам на Вас у суд. Лист Ви маєте прочитати в ефірі!!!» — так заявляє про себе чоловік, який вісім років вчив дітей, викладаючи їм свою власну, примітивну історію озлобленої на всіх і на весь український народ людини. Бідні діти. А в тім, ви послухали Василя Чопея, з Хустського району Закарпатської області. Дискутуйте з ним. Тільки пам’ятайте, що він може на вас розізлитися і передати до суду. Отакий ось українець — нещасний чоловік. Не винятковий, на жаль. До певної міри — як би він сам сказав, трохи типовий. Бо ось його соратниця Юлія Бобченко з Ялти:
«Яворивский, почему те, кто пишет тебе из Западной Украины позволяют, себе оскорблять нас, русских и крымчан? Вы живете за наш счет и плюете нам в лицо! Я не останусь в долгу и буду поносить всех западенцов, ведь на западе Украины живут одни недоразвитые люди! И скоро Крым и Восточная Украина отделяться от Западной Украины, а вы тогда и крокуйте в свою грязную Европу, которая заказала голодмор в тридцатые годы. В общем, все “національно свідомі” — это умственно отсавшие, несоображающие люди. И если ты, Яворивский, еще будешь оскорблять русских, Россию и русскоязычных, то не жить тебе!» — пише Юлія Бобченко з Ялти.
Лякає. Але зовсім не страшно, хоч легко уявити її перекошене, з фосфоричними очима, з напруженими жовнами і посинілими від злості губами обличчя. Ненавидить вона нас, українців, ніби ми на цій землі опинилися недавно і випадково, заважаємо їй жити і дихати. Не біймося їх українці. Це — наша правічна земля. Тут могили наших предків. Тут наша пуповина. Тут наш піт і сльози. Ними просякнуті наші чорноземи. Тут ми від колиски до домовини. Тут наше гніздов’я і нічого дорожчого у світі для нас немає. Тому не лякайте нас, прийшлі. Ми — добрі і терплячі. Прийняли вас у свою родину, поділилися з вами місцем під сонцем, поділилися хлібом і сіллю. А ви не зрозуміли нас. Прийняли нашу доброту за надмірну безхребетність, поступливість і національну кволість.
Не заперечую: у нас є такі перевертні і манкурти, як Василь Чопей, є ось такі істеричні, наекзальтовані на межі інвалідності україноненависники, як Юлія Бобченко. Є й такі, котрі все життя будують «хату з краю», забуваючи, що саме крайні хати викрадають і палять першими. Всякого люду у нас вистачає.
Та головне, що є могутня коренева система нашої нації., котра міцно тримає нашу мораль, нашу совість, нашу національну душу, наш неповторний український світ. І це — наша найбільша радість, братове. Нас — більшість.
Коментарі