12.01.2008, 03:35 | Прес-служба

Сьогодні, дорогі мої українці, я зроблю відкритий Майдан, повністю віддавши його вам. Навіть без моїх коментарів. Зізнаюся, що без вас, без ваших листів до мене, яких лише за минулий рік надійшло понад десять тисяч, я б уже давно стомився вести цю програму, яка цілковито забирає в мене ті два дні, коли люди мають конституційний відпочинок – суботу й неділю. І творчо я б уже теж виснажився, бо щотижня шукати й опрацьовувати нову тему чи українську проблему – мене б просто не вистачило. Ні енергетики, ні розуму не вистачило. Тому не покидайте мене, навіть якщо я не використав листа у передачі, він все одно додав мені снаги, а деякі – додають мені злості, правда, не агресивної, а радше – адреналіново–збадьорюючої. Останніх листів дуже мало, отож, їм таланить, бо я зачитую їх майже всі, опріч занадто хамських та пересипаних нецензурщиною.

Отже, сьогодні мій радіомайдан у вашому розпорядженні. Говоріть, що вважаєте за найголовніше, про що хочете, щоб почула вся соборна Україна:

Надія Кондратовська, Київ:

«Я важко пропрацювала на Чернігівщині, була дояркою 25 років, у 1959 році була учасником сільгоспвиставки у Москві, зустрічалася там із дояркою — Героєм праці і депутатом — Марією Савченко, яка, як депутат, одержувала надої від корів лебединської породи по 9 тисяч кілограмів молока і яка, як депутат, показувала приклад у праці і не крала мільйони, як це роблять сьогоднішні депутати, які ні чорта не роблять для свого народу, а тільки його обкрадають, а собі складають мільйони й мільярди! Коли став Кравчук кермачем українського народу, отримавши багатющу урожайну землю, ферми, з яких ріками лилося молоко, і на яких працювали люди!»

Ну не можу змовчати про «ріки молока з колгоспних ферм», не можу. Не було ніяких рік. Виснажена радянська корова на колгоспній фермі була, як у тваринному концтаборі, і давала молока у два з половиною рази менше, як голландська. Невже Ви, пані Надіє, забули ранкові довжелезні черги за молоком і сметаною? Сьогодні — очі розбігаються в магазині перед молочними товарами. Це так, до слова.

«Хоча невеликі були зарплати, та їх вистачало і на життя, і на відпочинок! У період Кравчука почали робить колгоспи банкрутами, почали забирати скот. Одного разу я була діжурною на фермі, приїхали два здоровенні скотовози і почали грузити наших бичків. Я запитала, куди ви їх вивозите? Почула у відповідь: у Ліван, за партійні борги. Тоді до мене ще не доходило, що то вони просто крадуть, щоб купити собі хатиночку за кордоном. Я почала спостерігати за нашим керівництвом, як воно безсоромно знищує село. Одну третю усіх сіл вони стерли із лиця землі, а дві третини сіл стоять як після цунамі!

Є люди, які дійсно вболівають за свій народ, а не за свої кармани, як наші теперішні кермачі! Я за тих людей, які борються за народ, щоденно молюся Богу.

Дописуючи цього листа, я подумала, що, може, хто мені за такі мої слова захоче зуби вибити, то я не боюся того, бо мені вже 75 років, в очі смерті я вже дивилася, ще у дитинстві від гітлерівських фашистів лиха зазнала, то мені тепер уже нічого нестрашно! Я — за вільну Україну! Киянка Надія Кондратовська«.

Якщо Ви, пані Надіє, за вільну Україну, то цим сказано все. Бо я вже побоявся, що через неприязнь до Кравчука — Ви й Україну зненавиділи. Ні! То й слава Богу!

Роза Алексієнко, місто Вовчанськ Харківської області:

«День добрый, уважаемый Владимир Александрович! Сколько лет уже слушаю по радио Вашу передачу, и вот решила написать письмо. Вы можете не поверить, что мы с дедом отработали почти сто лет! Бегали на работу, как башенные, думали, что хоть пенсии будут нормальные, а они дали нам по большой дуле с маком! Ох, как же обидно еле сводить концы с концами, когда наши депутаты сидят и штаны протирают, получая за это по 12—14 тысяч гривен! То скажите, где же та правда??? Знают ли наши правители, сколько сейчас стоят уколы да капельницы, и сколько лекарств на одну ту несчастную пенсию можно купить? Вот так мы живем — не живем, а отживаем! Можно писать об этом много, но думаю, что хватит! Надеюсь на Ваше понимание! Роза Алексієнко, місто Вовчанськ, Харківська область».

Надія Панченко, місто Черкаси.

Вслухайтесь у цей лист, дорогі мої українці. У ньому немає ні крику, ні волань, ні проклять, у ньому говорить поранена, підпільно перенесена в сучасніть пам'ять згорьованої українки. Яка ж вона пекуча, наша з вами українська пам'ять.

«Пише Вам очевидець голодомору Надія Єреміївна Панченко, 1926 року народження, жителька Черкас.

Я часто слухаю Ваші передачі по радіо про голодомор, про сучасний стан в Україні і впевнена, що вони дадуть можливість молодому поколінню взнати і не забути ті страхітливі роки життя. Можливо, із запізненням, але я таки вирішила поділитися своїми спогадами про часи голодомору. Чітко запам'яталися події тих років, які відбувалися в колишній Одеській області (тепер Миколаївська), у Новоукраїнському районі, в селі Мала Помішна.

Весна 1930 року. Розгасла, з водою і льодом сільська дорога, тато йшов на роботу до колгоспу «Зернова фабрика», а я за ним, ступаючи в його слід, щоб не загрузнути у болоті. Сонце пригрівало, пахло прілим кінським послідом. Батько був дуже зажурений. Це тепер я розумію, що в ті дні влада забрала всю худобу, вигребла все з двору і вигнала нас із рідної хати — батьків і нас, п'ятеро дітей. Потім стали переносити пожитки в напівзруйновану оселю, що була недалеко від рідної хати, там ніхто не жив — ті люди померли! Тато там зробив ремонт, обмазали, покрили очеретом, чим мали, засадили город. Мама від наруги і потрясіння дуже захворіла і злягла. Та на відремонтовану нами хату знайшлися хазяї, а нас знову вигнали — в люту зиму.

1930—1931. Поселилися у пустій хаті біля школи. Була сніжна люта зима, а ми, діти, босі, напіводягнені, щодня бігали у степ, щоб знайти в'язочку сухого бур'яну — протопити у печі. А старша сестра ходила у степ і під снігом шукала й викопувала буряки, якщо знаходила — була велика радість! Одного дня прийшли два чоловіки й одна жінка із ключками, якими скидали солому зі скирт, подовбали стіни, підлогу, навіть лежанку, на якій ми сиділи. З печі викинули два буряки і забрали, а нас, переляканих, загнали на піч…

1932—1933. На дворі була сильна завірюха. Перед заходом сонцям під'їхав тато конячкою із гарбою, і ми знову почали збирати свої пожитки. Знову вигнали з третьої хати. Уже стемніло, як ми майже порожньою гарбою проїжджали мимо своєї колишньої хати (в ній жили вчителі), а мама, як зараз бачу, худенька, зігнута, в чорному пальто, хустині помаленьку пішла понад річечкою, зайшла у свою садибу з городу, щоб попрощатися із рідною домівкою, яку будували своїми руками для життя, для дітей. Вночі під'їхали до якоїсь хати, і тільки вранці я вже побачила, що вона вся засипана снігом — без даху, без дверей, стояла неподалік колгоспної кузні. Але й тут татусь приклав свої покалічені руки і навів порядок.

Весна 1933 року. Мама зовсім злягла і почала пухнути, а потім і ми. В один сонячний день, коли біля хати протряхла латка землі, сестри вийшли садити лушпайки із картоплі, які тато десь дістав, а сам сів біля лавки і лагодив мені якесь взуття, бо я була боса і не виходила з хати. Мама лежала дуже хвора на печі і протяжно застогнала. Тато стурбовано глянув у бік і сказав: «Надя, скоч на лежанку, запитай, що мама хоче…» Я до неї: «Мамо, що Вам треба?» — та вона вже не обізвалася. Запам'ятала, що біля неї стояла мисочка з галушками із вустюків…

Мертвих людей на кладовище не було чим вивозити. Коли поверталися із кладовища, я плакала і просила їсти, хтось дав мені кусник гнилого буряка — подарунок на похорони….

Так нас п'ятеро дітей залишилося із батьком, який сам ледве ходив. У ту ж весну його запросили в колгоспну кузню, щоб із купи заліззя відремонтувати інвентар до посівної, і виписали з комори трохи борошна, олії, по 0,5 літра молока — це врятувало нас від голодної смерті. А як воно було потрібно нашій мамочці…

У тата були золоті умілі роботящі руки, він був потрібний усім односельчанам як коваль, швець, лікар…

Пробивались паростки трави, бур'янів — ми і всі люди усе це шукали, вигрібали із землі молоді корінці, так їх і їли сирими, а як бур'яни підросли, то рвали їх і варили. До цього часу пам'ятаю той смак!

А край степовий — немає ніде ні дерев, ні кущів, а тільки голі степи, бур'яни та наводили жах крики сичів. Люди біля хатинок-землянок… Хто лишився живий, ледве-ледве рухався біля своїх розвалюх, бо з хати поздирали стріхи із соломи і поїли. Пам'ятаю, коли на колгоспних ланах появилися перші колоски, їх крали, хоч за це жорстоко карали вершники!

1934. Ми перебралися вже в четверту хату, у якій до того жив Йосип, у нього вимерла уся сім'я з голоду — батько, мати, чотири хлопці — ровесники нам, тільки менший Парфентій утік і вижив десь…

1935.Знову переїзд до п'ятої, зруйнованої хати над ставком. Улітку, коли ми всі зібралися біля батька, він привів фотографа, і ми сфотографувалися. І залишилася у нас єдина дорога пам'ять про рідну людину.

1937. Після канікул я залишилася жити із татом уже в шостій хаті, у тьоті Каті, у якої були два хлопці. Вересень, я почала ходити у п'ятий клас, а сестра — у десятий. Тато працював механіком-мотористом у МСТ і в жнива рідко бував вдома, по селах ремонтував молотарки, віялки. Приїздив раз на тиждень помитися, переодягнутися, і ми завжди чекали його, сидячи на призьбі під хатою до пізньої ночі. Але так і не дочекалися…. Його забрали прямо з роботи в Новоукраїнську тюрму, куди нас на другий день машиною із МТС привезли. Будинок великий, багато вікон — я ще такого не бачила! Із вікон, із-за грат, щось кричать, а під стінами будинку — багато людей, плачуть, гукають. Ми із сестричкою ходили по коридорах від одного дяді до другого, просилися, плакали, щоб побачитися із татом, а його не було.

Уже час за обід звернув, я зовсім стомилася, Оля залишила мене біля чергового міліціонера, а сама знову кудись пішла із проханням. У цей час відкрилися бокові двері, і виштовхнули до нас тата. Він схопив міцно мене, обняв, а потім прибігла Оля. Обнімав нас, а ми кричали, плакали. Повторював: «Не плачте, рідненькі, я скоро буду вдома, я ні в чому не винен, скоро розберуться і випустять, а ви слухайтеся одна одну, жалійте, вчіться добре!»

Вартовий крикнув: «Годі! Сідай, пиши!» І батько сів писати, поглядаючи на нас. Я набагато пізніше зрозуміла, що він писав. Доручення, щоб нам видали його заробіток. На рукаві і грудях сорочки у нього були сліди крові. Знову обняв нас. А ми його, рідненького. «Я скоро буду вдома!» Його відірвали від нас, підштовхнули у двері, а він усе повертав голову до нас, і так розпрощалися навіки.

Йому було 50 років. Хворів, кашляв. Був один лист від нього із тюрми. Цей лист зараз у його онучки. Я зняла копію з нього і відіслала усім сестрам, щоб і вони залишили своїм дітям і внукам.

21 січня 1976 року нашого тата, Коломійця Єремія Івановича, реабілітовано («за недоказанностью совершения им преступления»).Не вміщається у серці той біль, ті страждання, поневіряння, та наруга, яку пережили наші батьки за те, що любили Україну, любили працю, і на землі день і ніч працювали, щоб усім жилося гарно!

Заповіт батька ми виконали. З п'яти сестер — чотири педагоги, один — економіст, виростили дітей, тепер ростуть онуки, правнуки, гідні пам'яті наших батьків, вірних Україні…

З великою повагою до Вас і Вашої праці Надія Панченко з Черкас».

Мотрона Алісєнко із Сумів:

«Вельмишановний Володимире Олександровичу! Хотілося б вірити у Ваш оптимізм, що український НАРОД, саме Народ із великої літери, виживе у майбутньому. На жаль, виживають у першу чергу людці, здатні лише збагачуватися та зневажливо ставитися до тих, за чий рахунок збагатилися.

Україна отримала незалежність. А чи це назавжди? Промисловість — розграбовано, приватизовано. Більшість — викинута напризволяще! Спасибі, що завалили базари зарубіжним мотлохом, то можна прикрити тіло чужим непотребом. У котрий раз запитання — що ж ми за народ такий, українці? Якось Ви зачитували листа дописувача, що купив корову із колгоспного стада, яка сахалася від людей і їла з-під ніг солому. Запитати, хто утримував її у колгоспі, хто розбавляв молоко річковою водою з пуголовками? Чи не той самий дописувач?

Я прожила у світі немало, народилася у рік голодомору, 75 років тому, зазнала нещасливого дитинства, знедолену юність. Батько, ще до мого народження, був на заробітках в Америці, повернувся на «вільну батьківщину», де ледь не загинув від голоду та переслідувань. Якось працював на сінокосі, я, підлітком, принесла йому обід. Як верталася додому, в торбу мені поклали порожні пляшки з-під води, а щоб не побилися — переклали їх сіном. Дорога вела через хлібне поле. З одного боку стерня, з іншого — ще не скошена пшениця. Я, йдучи, вирвала колосок, розтерла, йду, жую, немов пряник. Від скирти відійшов мужик і покликав мене: «Йди-но, дівчино, сюди. Показуй, що в торбі!» Я віддала йому торбу. Він поколупався там і сказав: «Я думав — колоски», — великодушно дозволив мені йти. Щедрий народ, що й сказати!

Наведу ще випадок. Жінки рвали буряки на колгоспному полі й вибрали собі до борщу по кілька штук крупніших. Як у тій пісні — усе кругом колгоспне, усе кругом моє… Їх затримали пильні наглядачі, склали акт, списали на них усі колгоспні недоліки, дали по 10 років ув'язнення кожній….

Мотрона Алісєнко, місто Суми».

От і збіг час нашого радіомайдану. А он ще тисячі Ваших листів волають: прочитай в ефір, щоб почули інші. Прочитаю, прочитаю. Якщо не всі, то — більшість. Якщо Янукович з Табачником не закрили мою програму, то Юля не закриє.