На майдані (випуск 134)
13.01.2008, 22:30 | Прес-служба
Микола Шпанарський, місто Коростишів Житомирської області.
«Пише Вам інвалід ІІ групи, ветеран праці, ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС. Не знаю, чи захочете Ви прочитати як ставляться чиновники до пенсіонерів та інвалідів. Як ні — то й Бог з Вами! Річ у тому, що я тільки шофером — як у нас називали “далекобійником” — відпрацював 48 літ, а це цілодобово в кабіні автомобіля, так само і на жнивах — у шість ранку уже в полі, а закінчували роботу нерідко о другій годині ночі! Тож, якщо рахувати тільки робочі години, то у мене на всі 90 років вистачить, а нам ще радянська влада того не зараховувала й не оплачувала!
Гірко мені про це писати, але що вдієш, я не один такий, обведений довкола пальця радянськими чиновниками, які сьогодні перефарбувалися і сьогодні продовжують своє комуняцьке діло! Отож я відпрацював шофером 48 літ, і моя пенсія, згідно Закону 2005-го року — 522 гривні, 72 копійки. Виходячи зі змісту статті 27-ї цього Закону, мені має бути зроблений перерахунок пенсії. От ми з дружиною та зі спеціалістом пенсійного фонду зробили декілька варіантів нарахування наших пенсій. Вийшла інтересна арифметика!
Моя пенсія може бути від 447 гривень (копійки я опускатиму для зручності) до 599, можна й до 646 гривень, до 787 гривень і навіть до 1005 гривень!!! Це залежно, які брати параметри перерахунку, але всі вони відповідають Закону! По цій же формулі і моя жіна, яка теж відпрацювала на державу 37 літ з хвостиком, може одержувати 407 гривень, але ж може й 446 гривень або ж 458 гривень, і теж усе — відповідно до законодавства України!
Я не дуже хотів би писати про наші з дружиною болячки, але у жінки декілька онкооперацій, цукровий діабет, аритмія і ще багато чого. І не важливо, що це “подарував” нам Чорнобиль та багаторічна важка праця, а безкоштовних ліків ні як чорнобильцю, ні як онкохворій — не дають! Кажуть, що держава не має таких коштів! Це лише «бідним чиновникам» до накрадених мільйонів дають матеріальну допомогу по п'ять тисяч, а на наші біди і скарги ніхто не звертає уваги!
Я свого часу, як шофер, обслуговував п'ять західних областей і подеколи ночі проводив за чаркою з колишнім провідником бандерівців, яких, як нас попередив голова тамтешнього колгоспу, “товариші шофери, не ображайте тих, хто за бандерівську діяльність своє відсидів”! Так, було таке! Можу тепер багато розказати про Зборівський район Тернопільської області. То був 1975 рік дуже тяжкий, по збиранню буряків, дощило так, наче небо відкрилося, але ми працювали, і саме ті “колишні” нам допомагали, як могли, аби зібрати вирощений урожай! Як і нам, їм було тяжко! Кругом усі разом навколішки у болоті лазили. І знаєте, хоча з болотом, але урожай зібрали і вивезли на цукровий завод, у Березовицю. Нам улаштували ті бандерівці триденну гулянку, пили разом горілку і були задоволені з того, що усі ми разом, сумісно, перемогли природу. А ми сьогодні, непрацездатні інваліди, дивимося на владних чиновників, і якось у душі стидно за нашу українську совість…
А ще я вам розкажу про кінець 1943 року, коли німців проганяли другий раз із Житомира, і от кругом Великої Печі, Пригір'я з двох боків оточили фріців і загнали у ліс. Сорок німецьких танків лишилося тоді там, і опісля 1943 року були у нас сорокаградусні морози, а ми жили в землянках, котрі викопали уже потім, у 1944 році, в'язанками носили дрова з лісу, і то лісники забороняли рубати сокирою, а тільки брати вже всохлі, котрі ми могли зламати руками! Але ніякі бандерівці нас не чіпали! Великі купи німецьких трупів тоді лежали до весни, і ми, тодішні хлопці, грали за цими купами у піжмурки, то були такі ігри, таке життя, важке життя, але в ті роки люди не були такими звірами, як сьогодні!
Так ось — про совість, ми вже не знаємо, де її, оту совість, шукати! Звертатися до коломойських, азарових, пінчуків, ахметових, януковичів, порошенків, кінахів. Ось ми просимо Президента і Юлю, щоб вони нам, бідним, не тим, що ухилялися від праці, а тим, що пропрацювали по 37—38 років, допомогли і збільшили пенсію, щоб можна прожити і на ліки вистачало. Оце і все наше прохання. Бажає Вам здоров'я Микола Шпанарський з Коростишива на Житомирщині.«
Цей лист я вже кілька разів відкладав, бо він, по-перше, довгий, а по-друге, я не можу залишити його без моїх коментарів. Вважаю за необхідне таки зачитати його, бо так, або майже так, ще думає значна частина українців, у яких надто повільно спадає полуда з очей і надто болісно руйнуються совківські стереотипи мислення. Їхня свідомість і досі складається з певних, нажитих у радянській школі, вичитаних у компартійних газетах чи почутих по радіо ідеологем, готових матриць. По-людськи їх можна зрозуміти: відмовитися від цих штампів — часто означає відректися від прожитого, де була і молодість, і здоров'я, і юний оптимізм, і, звичайно, майбутнє. А тут — лише старість та болячки. У таких людей все нове, без чого життя втрачає свій сенс, викликає агресію і несприйняття.
У молодій, ще нестабільній державі, котра тільки-но вихопилася з тоталітарного комуністичного полону, де була в ролі колонії, котра перебуває в стані болісної реорганізації, нове, незвичне — на кожному кроці. Несприйняття цього нового (хай навіть у ньому є багато негативу!) — це несприйняття й самої держави. Тому будемо дискутувати з Ганною Мишко із села Вишневого на Полтавщині:
«Добрий день Вам, пане Володимире! Перейду на російську мову, бо так для мене якось легше.»
Зупиню на мить Ганну Мишко і дозволю собі запитати її: Ви, Ганно, живете в центральному українському краї, м'яка, лагідна говірка якого лягла в основу сучасної української мови, живете в українському селі. Судячи з листа, живете там від народження, а не приїхали з Росії після жахливого голодомору 32—33 років, коли у вимерлі українські села завозили ешелонами росіян із Нечорнозем'я. Навіть, якщо Ви, пані Ганно, переселенка, то за стільки років життя серед корінних полтавчан хіба не можна було вивчити їхню мову? Уявіть, що Вам би випало жити в Польщі чи в Німеччині, чи в Румунії. Уявіть, уявіть, не бійтеся…
«Я прожила уже многие годы. Все было в жизни, но такой жизни еще не было! Мы теперь живем каждый день в психозе, и вряд ли будет конец! Началось все с перестройки. До того жили республики дружно, работали, припевали, танцевали, строились, детей рожали. Детей в детских садах было за 40 в каждой группе, так же было и в школе. А теперь — детей в садике мало, выхователи работают по неполной ставке много годов. Люди без работы, большинство пьют. Почему наши руководители дали указание колгоспы распустить, более того — разграбить и поставить все «догоры дрыгом»!
Це дуже серйозний докір «руководителям». Все ж було так добре, всі «танцевалі», «пріпєвалі», між іншим, навіть “дєтєй рожалі” навіть у колгоспах, а «руководітєлі далі указаніє» розпустити колгоспи. Сталінські «руководітєлі» дали «указаніє» всіх загнати до колгоспів (як це було — ви чули і в моїй програмі), а горбачовські розігнали колгоспи. То що ж це, пані Ганно, була за така комуноорганізація, що як тільки війнуло свободою — вони й розлетілися. Всі без винятку. А найголовніше — їх блискавично розтягли ті ж самі колгоспники — онуки й правнуки тих, кого під дулом рушниць заганяли туди в двадцятих роках, а непокірних — до Сибіру. І розтягли Ваш колгосп у Вишневому не «руководітєлі» з Києва, з Полтави чи Миргорода. Значить це трималося на страхові, на принуці і за відсутності чогось кращого. Тому не оплакувати вже неіснуючі колгоспи треба, а робити селянина справжнім господарем і власником своєї землі, допустити селянина до дешевих і довготривалих банківських кредитів, щоб він мав з чого стартувати. Насиллям і примусом уже нічого не досягнеш. А Ганна Мишко далі про своє, нездійсненне:
«Почему не ищут виноватых, пусть бы они снова восстановили то, что разграбили, разокрали. А бизнесмены про землю не думают — сеют подсолнечник и кукурузу несколько лет, лишь бы вторговать за масло и крупу. В колхозах разобрали скотники, птицефабрики и вывезли в другие места, так из ворованного и стали бизнесменами! Вот до чего довела Ваша независимость и капитализация!
Отут, пані Ганно, Ви вже нічого замаскувати не змогли. Все стало явним — і шило, і мішок. Виявляється, що в усьому винна наша українська «нєзавісімость». Визволений раб не знає, як скористатися отриманою (не здобутою, а лише отриманою, як сувенір, чи дощ з неба) волею й ідеалізує в'язницю. Добре, що таких, як Ви, пані Ганно, все менше і менше. Сьогодні Вас, слава Богу, уже можна легко перерахувати. Як музейні експонати минулого.
«Лучше было, когда все централизованно: цены и люди кругом были одинаковые, потолок у пенсий был, а зараз развели спекуляцию, кто какую цену придумает, тот такую и стягивает с людей!
Почему Ющенко молчит? Развели проституцию, наркоманию, пьянство. Нужно чтобы был интерес работать в своей стране, вернуть жен домой спать со своими мужьями и рожать детей на Украине, а не за границей.
Ющенку я бы посоветовала не рубить с плеча, он не хозяин своего дома, а хозяин всего народа, или гарант как он говорит сам про себя, если он гарант своего народа, то должен с народом и советоваться, а не решать за народ, как ему и куда идти! Нужно никуда не ходить, а сидеть на месте и решать вопросы, как дальше жить. Нам ничего новое не нужно, нам дайте жить спокойно, по-старому. Кучма, когда был у власти, то он тоже не знал, куда мы идем. Прежде, чем вводить новшества какие-то там, вести куда-то людей на поводу, надо было не разваливать страну, а если уже развалили, то сразу провести референдум, куда мы пойдем. А то Ющенко тянет в НАТО, ведь его туда кум из Грузии подталкивает и кума подговаривает, да и Польша тянет, а у людей Ющенко спросил? Жили-жили в Варшавском договоре, никто на нас не нападал, а теперь нужно в НАТО, потому что нужна защита…. От кого? Если б наш гарант не ездил по заграницам, то и жизнь наша была бы поспокойней, и с Россией не было никаких противоречий, и торговали б нормально, бо найбольше покупает у нас Россия, продукты покупает, водку и вино. Сами враждуем, детей вовлекаем, это не та интернациональная дружба между народами, которую мы оставляем нашим внукам и правнукам! Нужно не ворошить прошлое, а воспитывать детей добрее всех народов, а не жить на нервах каждый день! Берите пример с Кубы! Эта маленькая страна не покорилась США, живет и развивается. Дружите со всеми республиками и с Россией, тогда снова все наладится! Старайтесь жить не по своим законам и прихотям. Депутатов не менять два раза в год, а пусть работают, сколько положено!«
Я розумію, що в останніх словах пані Ганна, очевидячки, рве свою душу «в психозє» за соціалістів Мороза, оплакує їхню поразку на дострокових виборах! Є настанова і для мене, грішного. Персональне завдання. Послухайте, що я мушу негайно зробити, щоб наша Незалежність сподобалася пані Ганні з Полтавщини.
«Пане Володимире, а Вы должны не вести дискуссии, а собраться с журналистами и поехать по стране, побывать в колхозах, посмотреть, как люди живут, помочь вернуть людям то, что у них разграбили, вот тогда видна будет ваша работа! Никто ж не хочет помочь людям, кругом все только прихватизировали, ничего народного нет! Вот тебе и незалежность!
Писать заканчиваю, но я прошу прочитать письмо не от меня, а от всего украинского народа, так думают все люди, -закінчує листа Ганна Мишко із села Вишневе Полтавської області«.
Звичайно, тут є кілька слушних думок, але вони обросли мохом совдепівського абсурду, політичних та й просто житейських нісенітниць, які ні більше ні менше вона пропонує оприлюднити від імені «Всєго украінского народа». Президентові чи прем'єрові не можна від імені народу, а Ганні Мишко з села Вишневе — дозволено все, хоч вона і категорично проти демократії.
Та є в нас і інша Україна. Україна, котра мислить інакше.
Ніна та Володимир Мазури із села Кіровка Криворізького району, Дніпропетровщина:
«Пише Вам проста жінка-пенсіонерка, яка була учасником Помаранчевої революції. Тільки я в Києві не стояла, а воювали із чоловіком у селі, на виборах були членами виборчої комісії. Не писатиму, що тут було, Ви й самі здогадуєтеся, під яким тиском нам доводилося працювати. Та це вже давно минуло, тепер усі вимагають: то віддайте нам вклади, то виплатіть те, то третє, то десяте, а чому ж при Кучмі ніхто нічого цього не вимагав???
А тут щоб зробили усе й виплатили негайно, терміново, і ніхто не думає, що розкрадали, вибачайте, при одній владі, розкрадали аж 16 років, а тепер за рік усе на блюдечку назад поверніть і віддайте!
Ми жили у Кривому Розі, працювали на «Криворіжсталі», в 1997—2000 роках не давали зарплату, по 3—4 місяці сиділи, ходили пішки на роботу, бо не було 30 копійок на трамвай, хоч нам давали талони на обід. Були люди, що по року-два не одержували зарплату, тільки чомусь усі сиділи й мовчали, а тепер, що трохи не так, відразу кричать — дайте! Ми зараз переїхали у село за 20 км від Кривого Рогу, живемо уже п'ять років, маємо господарство, отримуємо 710 гривень удвох, і Ви знаєте — нам хватає! Тоді ми нічого абсолютно не могли купити, а тепер не розкошуємо, але купити таки хоч щось можемо. І по людях я бачу — беруть люди в кредит і холодильники, і телевізори, хто й меблі, то не так уже все й погано, то чому всі паплюжать Президента? Так що, як би там не говорили, але жити все-рівно стало краще!!! До побачення, будемо й надалі слухати Ваші передачі!
Ніна та Володимир Мазури, село Кіровка Криворізький район, Дніпропетровщина».
З такими українцями, як подружжя Мазурів, Україна відбудеться назавжди.
Коментарі