01.01.2009, 16:11 | Прес-служба

Стрілки годинника — ці невтомні одвічні косарі часу — скосили, склали в копи і обмолотили ще один рік. Шалений, несамовитий, навіть — трагічний, бо — високосний. Бо — український.

Стрілки годинника — ці невтомні одвічні косарі часу — скосили, склали в копи і обмолотили ще один рік. Шалений, несамовитий, навіть — трагічний, бо — високосний. Бо — український.

Здавалося б, за кілька століть нашої національної історії, коли ми вже сформувалися, як повноцінна, освічена, культурна і самобутня нація — дві тисячі восьмий рік від Різдва Христового для нас, українців, мав би бути упокорено спокійним. Він мав би принести в кожну хату (навіть, якщо вона й дуже крайня!) добробут, щоденну тиху радість, впевненість у собі, в своїй родині, і в своїй нації. Навіть якби нас зачеркнув своїм кинджальним крилом світовий фінансовий смерч, спровокований безконтрольністю споживацьких інстинктів людства — все одно соціальне, моральне, психологічне навантаження на нас, українців, мало би бути куди легшим. Адже багатші нації мають таке суспільне накопичення «жирку», що можуть ледве помічати вселенське падіння економіки та схуднення свого гаманця. Чого ж вони багатші, коли у нас Божа земля, яку, кажуть, Господь тримав для себе? Коли у нас стожильний, великотерпеливий і працьовитий люд. Коли в нас святий і милосердний клімат. Коли ми з давніх-давен пустили корінь не в азійській пустелі, не в холодному і безхлібному Сибірі чи в льодовиковій Гренландії, чи на спекотному екваторі, чи на землі кам’янистої Швеції, а в самісінькому осерді давно обжитої Європи. А живемо в кілька разів бідніше.

Одну причину я відкрив для себе сам. Коли наприкінці восьмидесятих, точніше — у вісімдесят дев’ятому, коли кияни обрали мене депутатом до парламенту СРСР, і тоді лише мене вперше випустили у «капіталістичний» світ. Побувавши у багатьох родинах американців, канадійців, австралійців (не лише українських), не важко було зробити висновок, чому вони мають в кілька разів більший, як у нас, достаток. Я раз-пораз натрапляв на одну і ту ж історію. Добротний, дорогий, дво- а то й триповерховий, доглянутий особняк із басейном, розкішні меблі і дорогий посуд — не надбання одного сьогоднішнього господаря. Купував земельну ділянку і закладав фундамент прадід на зароблені за життя гроші. Дід виганяв потужні стіни і високий, фасонистий верх. Батько довершував будову. Син начиняв її модерними зручностями і комфортом. Багатство передавалося від покоління до покоління.

Я примірював це до себе. Що мені перейшло у спадок від батьків-колгоспників? Приземкувата сільська хата з низькою стелею, яку по смерті матері сестра Галина продала за безцінь. Десяток алюмінієвих ложок і виделок. Старенький домотканий килим, який я бережу, як матеріалізовану пам’ять про наш рід. Маленька купка пожовклих фотографій. Три залізні ліжка з провислими пружинами. І картина самодіяльного художника, котрий за харчі та сулію бурячихи намалював річечку, гору, а під горою сидить дівчина у вишитій блузі і гладить голову парубка, яку він поклав їй на коліна. Звісно ж, хлопець також у вишиванці. Це мало означати, що намальовані ніби мої тато і мама, хоч вони і геть не схожі на себе. Але ця картина і сьогодні зі мною. Недавно мені робили нову рамцю до неї і до подарованої мені автором картини геніального Івана Марчука, і не могли зрозуміти: невже у Яворівського такий химерний смак до мистецтва.

Крий, Боже, не провина це моїх прадідів і прабабці, яких я навіть імені не знаю, не провина моїх дідів Йосипа і Семена, ні бабусь Ксені та Ганни, ні батька Олександра, ні мами Віри. Всі вони працювали набагато важче, як їх ровесники по чужих світах, але залишили по собі лише людську пам’ять. Не тому, що вони хотіли зумисне бути убогими наймитами-пролетарями, гультяями і чарколюбами. Ні, вони гарували до сотого поту, у них підгиналися коліна від втоми, щоб дати освіту дітям, щоб доглянути колгоспне поле і власний город, доглянути корову і свиню, без яких не виживеш, але так і залишилися злидарями. В одних все нажите забрала дурна більшовицька революція і громадянська війна, в інших — ґвалтівна колективізація, ще інших загнали в безіменну могилу голодом.

Друга світова війна викосила під Ясами навіть необмундированих теклівських чоловіків. Спершу вимели геть усе з комор румуни (це була Трансністрія!), а потім і наші, рідненькі, б’ючись за вузлову станцію Вапнярку. А тоді — ще один страшний голод із «об’їжджчиками», котрі сікли гарапником із свинцевим наконечником за піднятий колосок навіть дітей, із вимерлими родинами, Теклівка знову була відкинута в печерний вік. Далі ви знаєте: щоб вижити треба було щось вкрасти у самого себе. Себто — в колгоспі. Для простої працьовитої людини — культ бідності.

То звідки ж воно могло взятися, те добро, ті, звичайні в інших народів, людські статки, в колоніальній країні, котра була весь час на грані життя і смерті?

Та ми ж таки відновили свою державність, і навіть за історично дуже короткий час (всього сімнадцять років!) самостійного буття могли б таки тотально одержавлену комуністами власність розділити бодай мінімально справедливо. Не вірю, що навіть Ісус зумів би усім роздати порівну. Тому хай би було бодай мінімально справедливо. Все хапонули кілька тисяч компартійних та комсомольських спритників, залишивши основний масив українського люду напризволяще.

Хто міг подумати на початку 2008-го, що Західна Україна та моя рідна Вінниччина серед теплого, буйного літа топитимуться у скаженій воді, котра змиє їхні родинні гнізда, городи, села? А це сталося. Київська влада ніби-то відреагувало на це реактивно, виділили чотири міліарди коштів на подолання лиха, але вкотре на місцевому рівні попрацювали чиновники-казнокради, і державні гроші потекли в їхні кишені. Мені сьогодні приємно згадати, що я не просто переказав свою зарплату в загальний «казан», а сів у машину, поїхав до своїх земляків із Ямпільського та Могилів-Подільського районів і віддав дванадцять тисяч гривень безпосередньо в руки найбіднішим, що потерпіли від повені.

Отож, жорстоку вселенську економічну кризу люмпенізована, обезвладнена Україна зустріла, як стара вдовиця жорстоку зиму. Та ще й з політичним безголів’ям, з запеклими політичними чварами, з культом хуторянського самоїдства. Наша рідна гривня девальвувалася майже синхронно з ідеалами помаранчевого здвигу на Майдані 2004-го. У нас перед носом зачинили двері до НАТО. Через наше невміння порозумітися у своїй власній хаті, у своїй національній родині. Кому потрібні в товаристві (зрештою, просто в порядній компанії) люди, котрі приносять з собою примітивні конфлікти і сварки, Он бідна, відстала посттоталітарна Албанія вже на порозі НАТО і Євросоюзу, бо там монолітна албанська влада, котра політичне сміття утилізує за зачиненими дверима. А в нас Президент виїздить за кордон, щоб там зробити черговий міжнародний донос на свого ж таки прем’єра. Ми нічим не допомогли Грузії (опріч гуманітарної допомоги), бо, власне, не прийняли ніякого оцінкового рішення в парламенті, але нашкодили собі. Опозиція вдається до політичної підлості, визнаючи начеб від імені України самодіяльно проголошені (всупереч існуючим міжнародним нормам) Осетію та Абхазію. Міський голова столиці сусідньої держави приїздить у наше українське місто і проголошує його територіальною власністю своєї держави. Робить це по-хамському, з лексикою підворіття, дна своєї столиці.

Другорядний чиновник з Донецька публічно виголошує анафему конституйованій державній мові України. Вперше за сімнадцять років по відновленню української державності після порожніх, лукавих обіцянок влада спробувала реально повертати втрачені у всесоюзному Ощадбанку заощадження наших громадян, уряд з перших днів нового 2008-го починає виплачувати по тисячі (досі повертали по жалюгідних 50-ть) гривень. Повертається довіра до влади. Здається, всі її гілки мусять оперативно підтримати цю ініціативу. Ні, знову бездарне хуторянське самоїдство. Фактично антидержавне, бо налаштовує народ проти влади, а, отже, і держави. Сіра райкомівська молодичка , підтримана Президентом, блокує приватизацію і повернення заощаджень. Це при тому, що вісімдесят п’ять відсотків державної власності вже захоплено прудкими приватизаторами за тіньовими, фактично кримінальними схемами, за копійки, для «обраних». Тут пропонувався відкритий, чесний аукціон: хто більше і з кращими соціальними зобов’язаннями для акціонерів та працівників. Програму провалили. Народ запав у ще більшу недовіру до влади. Зате голова Фонду держмайна, кажуть, вдало вийшла заміж.

Про парламентську більшість патріотичних сил можна говорити багато годин. Шпетити малоросійський егоїстичний «більшовизм» деяких вожчиків «Нашої України», котрі аж задихаються від вірності Президентові, вважаючи це вершиною дежавобудівництва. Одначе, можна кинути в обличчя БЮТові, що деякі його скоробагатьки намагалися втягнути фракцію у союз із реґіоналами і навіть вискакували із заявами, що вже про все домовлено. Пристрасті довкола створення парламентської більшості інакше, як політичною шизофренією не назвеш, але про це у спеціальній розмові. Мільйони доларів, знайдених у львівського судді Зварича поставили остаточний хрест на українському правосудді. Його вже не існує.

А сьогодні скажу найголовніше: добре, що цей 2008-й від Різдва Христового, високосний, шалений, несамовитий рік в Україні вже остаточно йде у минуле.

Звісно, було в ньому і таке, що варто взяти у рік наступний, бо мудрість життя полягає в тому, що воно завжди видозмінюється, що воно манить людину жити і боротися, бо після біди засвічується радість. І вчить людину: не засліплюйся і не втрачай голову від радості, бо он вже чатує на тебе біда...

Наша українська земля вродила нам могутній урожай, хоч ми і непрофесійно розпорядилися ним, не дали селянинові найбільшого прибутку від нього, знову залишивши село напризволяще. Але українська земля довела свою спроможність годувати не лише українців. Завдяки Президентові (це справді його ініціатива і його політична воля!) ми таки відновлюємо нашу історичну пам’ять, вичавлену з нашої свідомості чужинцями-колонізаторами. Відбудовано, забутий на кілька століть Батурин. Відновлено пам’ять про Крути. А найголовніше — реставровано правду про найбільшу національну трагедію українців — голодоморний геноцид 32-33 років минулого століття, спланований кремлівськими більшовиками і здійснений за допомогою місцевих яничарів. Видано сотні книг спогадів, споруджено першу чергу меморіалу, відспівано по церквах біля десяти мільйонів убієнних голодом українців, поставлено хрести на сільських, надовго забутих могилах. Замовчати цю трагедію вже не зможе ніхто. Ні у нас, ні у світі.

Не завдяки українській владі, а наперекір їй, несподівано, справді героїчно принесли золото, срібло і бронзу в Україну наші олімпійці. І добре, що гілки влади також влаштували змагання: хто краще, величніше привітає олімпійців із перемогою. Це було єдине гідне українців змагання. Як і переможні битви наших легендарних братів Кличків, котрі принесли нам, українцям, ще один шмат світової слави.

Зрештою, таки відмінено безперспективні і недоречні в час кризи дочасні вибори, обрано голову Верховної Ради, запрацював парламент, прийнято кілька суперважливих законодавчих актів, котрі допоможуть урядові зм’ягшити тиск планетарної економічної кризи на Україну та на кожного українця, а на українця бідного чи середняка — тим більше. Виділено майже п’ять мільярдів гривень для покриття дефіциту пенсій ного фонду, виділено кошти для підтримки аграрного та промислового сектора, підвищено ввізне мито (а це надходження до бюджету!) на імпортні товари, аналоги яких випускаються в Україні... Виживемо, братове. Українцям не звикати, переживали часи не лише важкі та драматичні, а й трагічні: напади татаро-монгольських орд, ясир і невільничі базари, польська і російська колонізації, утоплення в крові Батурина, руїна, громадянська бійня і Крути, перший голодомор і ґвалтівна колективізація, другий голодомор-ґеноцид, сталінщина, котра скосила цвіт нації, друга світова бійня, котра відкинула нас на століття назад, депортація галичан, русифікація східняків, цілинна авантюра Хрущова, хімізація української землі, біблейський Чорнобиль, що розірвав на собі гамівну сорочку... Хіба мало залишилося позаду? А ми, українці, таки є. І в своїй Україні.

Отож, прощаємося із ще одним високосним роком. А високосні завше важкі. У високосний не можна розпочинати будову та й будь-яке нове діло (кажуть, що й одружуватися — також). Його треба просто прожити. Ми прожили його. Важко, надривно, із оголеними нервами. І я — також разом з вами, дорогі мої українці. Чого був вартий перелом демократичного крила в парламенті і намагання зростити його знову. Чого варте інтелектуальне безсилля «опппозиційного» уряду Януковича, котрий хоче вивести з рівноваги Україну тотальними страйками? Проти кого мають страйкувати донечани, коли всі найбільші підприємства краю приватизовані? Проти Ахметова, Бойка, Тарути, Хмельницького, братів Ландиків і Клюєвих, Януковича, Азарова, Зв’ягільського, Лук’янова та багатьох інших? Для чого ж везти людей аж до Києва, коли треба страйкувати перед прохідною заводу, фабрики чи шахти.

Чого варта під самісінький кінець року нацбанківська авантюра із мільярдами запозичень із Міжнародного валютного фонду. Інші нації використовують ці кредити для порятунку національної економіки і своєї країни від банкрутства. А наші банд-кири все порозпихали по глибоких кишенях. І це при тому, що Президент — професійний банкір.

Та все, високосний закінчився. Ставимо жирну крапку. Зачиняємо двері. Хай 2008-м займаються історики.

Нам — жити далі. Ми, українці, вже не боїмося випробувань, не боїмося важенного 2009-го. Не здолає він нас. Ми не ледачі, у наших льохах є кілька мішків картоплі, є банки з маринованими огірками й помідорами, є «закручене сало», є ворочок борошна на вареники чи галушки. Несуться кури і дояться корови. Головне, що ніхто цього всього не забирає у нас, як у катастрофічних 32–33-му. Голодувати не будемо.

Тому стоячи на порозі вже 2009-го, я кланяюся вам, дорогі мої українці. Я дякую вам, що ви вистояли у цей несамовитий високосний, що ви не покинули Україну напризволяще, зрештою, що двічі на тиждень слухали мене, сприймали мої думки або відкидали їх чи й запекло дискутували з ними.

Накликаю, Україно, благословляючу і щедру Божу руку, щоб вона увесь 2009-й була над твоєю, Україно, головою. Ти це заслужила, наша свята і єдина мамо. Ми — твої діти. Прости нам нашу роз’єднаність і нерозумність. Ми — твої діти. Інших сьогодні в тебе немає. І іншої матері ми не шукаємо. Нехай 2009-ть великих радостей висиплеться на голову кожного патріотичного українця.

З новим роком, Україно! З новим роком українці!