02.04.2009, 14:38 | Прес-служба

Я продовжую знайомити вас, українці з унікальним документом нашого суєтного часу із щоденником мандрівного (у пошуках заробітку для себе і для родини, що залишилась в Україні) нашого співвітчизника, ще дужого військового відставника Ігора Вугляра. Справді, хто зараз, під час цього вавілонського стовпотворіння, пише щоденники, що походить від слова «щодня». Щодня треба записувати свої думки, враження, любов і ненависть.

Я продовжую знайомити вас, українці з унікальним документом нашого суєтного часу із щоденником мандрівного (у пошуках заробітку для себе і для родини, що залишилась в Україні) нашого співвітчизника, ще дужого військового відставника Ігора Вугляра. Справді, хто зараз, під час цього вавілонського стовпотворіння, пише щоденники, що походить від слова «щодня». Щодня треба записувати свої думки, враження, любов і ненависть. Щодня. Навіть тоді, коли ти, бездомний, падаєш від утоми на лавку скверика в чужому місті. Ігор Вугляр це робив і, можливо, робить зараз, перебуваючи десь у чужинецьких наймах, ховаючись там від кризи. Тож слухаймо. Його думки того варті.

«Нещодавно прочитав одну дуже цікаву книжку. Останні роки царювання останнього з династії Романових. Під назвою «23 сходинки вниз». За часом років проведених на престолі. Бо сходинки як відомо мусять кудись вести. Або вгору або вниз. Миколу другого вони вели вниз. Як і наших Президентів. Якщо скажімо когось з цієї вельможної верхівки кинути в повсякденний вир, щоб він вів щоденну боротьбу за виживання — не виживе.

Я бачу когось із вас, членів СДПУ(о), десь на Conctitucion в Буэнос-Айресі, Botafogo в Ріо-де-Жанейро, в Стамбулі, Слубіце, Нео-Перамосі, всюди, куди мене закидала доля (за що я ї й до речі дуже вдячний). Куди я йшов, ї хав, плив, летів. З мізером грошей в кишені. На заробітки — не на підписиння паперів. І от уявіть собі, у вас в гаманці 30 (тридцять доларів), а ви собі стої те на морському пісочку. В Анталії. Гарно. Пташки цвірінькають. Довкола дівчата в бікіні. Жити хочеться. Ще й як! А ще ї сти і пити. Спати десь треба. Голову не на лавці притулити. А головне — заробити. Знайти роботу! От щоб ви всі там робили? Що ви взагалі вмієте робити? Окрім ошукування отих телят українців?

По 12 годин на день тягти мішка з цементом на шостий поверх? Тачку з верхом за пів кілометра? Балансувати на триповерховій висоті під тропічним сонцем? Впрягатися в плуга замість коняки? От щоб ви всі там робили? Ви б пропали. Просто пропали. Спали на лавках, рились в сміттєвиках, бомжували, втрачали людську подобу. Це вам здається що ви такі розумні та спритні, хитрі, вищі за інших. Для того щоб створювати ці примітивні комбінації на кшталт Лазаренка-Кудюкіна, або скупити в селянина задешево, а здерти з нього навіть не три шкури — більше, — багато розуму не треба. Треба підлості, ницості, лицемірства, жадібності... Всього цього в вас виявилось більше ніж вдосталь. Всі ці комбінації з пірамідами, трастами, офшорами, рахунками — це Є2 — Є4. Вам як шахістам це має бути відомо. Просто вам повезло з народом. Несказанно. Фермери з Огайо підняли б вас усіх на вила, а наші дякують. Повезло з народом. Чи не єдиним з білих людей. Підкреслюю. Чи не єдиним.

Розмовляю з Леонідом. Куди не кинь — одні леоніди. Як в Аргентині карлоси. Я спочатку навіть думав що в них інших імен просто не існує. Самі карлуші. Звичайнісіньке перехрестя в районі одноповерхових будинків. Не вілла, а так собі. На перехресті стої ть звичайнісінька буда. Не собача — більша. Я заміряв. Півтора кроки на півтора. Це є місце trabajo — роботи Леоніда, ветеринара з Білої Церкви. Колишнього. Найщасливішої людини у світі. Бо він має trabajo — роботу. З шостої вечора до шостої ранку.

Повз нас проїжджає якесь обшарпане авто — шанобливий уклін в бік обшарпаного лімузину. Шкандибає якась бабуся — шанобливий уклін у її бік. Це його робота — шанобливо кланятися усьому, що проходить чи прої жджає. Його «життя» буде проходити в цій, трохи більшій від собачої, буді в шанобливих поклонах. Колишнього ветеринара з Білої Церкви. Колишньої людини. Від дощу та вітру колишня людина ховатиметься в буді, трохи більшої від собачої. Справляти нужду в найближчому «Макдональсі», що за півкілометра. За цю інтелектуальну роботу, за 12 годин тупцювання з поклонами, колишня людина одержить 10 песо. За курсом три долари. Володар цієї, а також з десятка інших буд є якийсь поліцейський з Росаріо. Це недалеко, з пів тисячі кілометрів. Він може приї хати раз на місяць, а може й рідше. І якщо Леонід в цей час піде попісяти до «Макдональсу, то грошей свої х він не побачить ніколи. Він може не побачити їх і в тому випадку, якщо навіть перетворить своє робоче місце на туалет. Бо мода не платити людям зароблене існує не тільки в нас. Не подобається — на смітник. Рабів багато. Серед них багато вікторів. Звернутись до суду? А ви що, десь працюєте? Нема засобів до існування? Де взяти? Та хоч в найближчому банку, магазині, аптеці, кіоску, переговорному пункті. Жіночу панчоху на обличчя і вперед. Будете мати ті песо, не переживайте. Бо ніхто не пручається. Бо вб’ють. Краще віддати гроші ніж життя.

Тільки поліцейських вбивають чи не по одному на день. По суботах, коли наше міліцейське керівництво проводить наради і рапортує про успіхи в подоланні злочинності, мафії та корупції, ї х аргентинські колеги проводять свій час на Чакаріті. Вони слухають жалобні марші і мовчки ковтають сльози. Чакаріта — це кладовище поліцейських. Яких застрелили-зарізали цього тижня. Цього, минулого, майбутнього... Так буде вічно. Поки існує злочинність.

У нас міліціонерів вбивають дуже рідко, бо вони здебільшого пов’язані із злочинним світом. Проте наш Президент сказали, що ці чутки є «добре обміркованою кампанією проти України. Показувати нас в поганому світі може бути для когось корисним. Подібні твердження негативно позначаються на міжнародному іміджі Украї ни. В наших потенційних інвесторів виникає занепокоєння.» Це — цитата.

А ось вже від себе: «будуть активно, наполегливо, щоденно, працювати над тим, щоб...» Це — теж цитата.

Так, так, здається я дещо починаю розуміти. Запитують вірменське радіо:Так, так, здається я дещо починаю розуміти. Запитують вірменське радіо:

«Що заважає нашому сільському господарству? —

П’ять факторів.

Назовіть будь ласка.

Прошу дуже. Зима, весна, літо, осінь.

А п’ятий?

Міжнародний імперіалізм».

Так, то здебільшого чутки. Такі самі як про Норвегію чи Монте-Карло. Там просто страшенна корупція. Ще більша ніж в Украї ні. Це робиться для відлякування потенційного інвестора. Який потенційним і залишиться. Пожиттєво. Бо хоч раз стикнувшись з середньостатистичним Лазаренком, жахнеться і десятому закаже. Де вони, ті інвестори? Вони є по всьому світі окрім нас з вами. Їх і ніколи не буде, доки ми будемо «активно, наполегливо, щоденно...»

Будемо. Жити в майбутньому часі. Когось, чогось, десь. колись, здається, приснилось...

Вернімось до «наших» інвесторів, яких відлякують. Донедавна взнав про одну дуже цікаву річ. Після того, як наше, ще вчора партійне, а сьогодні демократично налаштоване керівництво урочисто проголосило, так само як колись: «нинішнє покоління буде жити при комунізмі» — «дайош ринкові реформи!», хитрі та недовірливі заокеано- та західноєвропейські дяді з товстими гаманцями провели такий собі слідчий експеримент. Про який соромливо помовчують в хусточку пани Президенти, не кажучи вже про челядь.

З грудня 92 по березень 93 року в Украї ні (прем’єр Л. Кучма) висадився десант «бізнесменів» та «комерсантів», який перевірив на «вошивість» нашого брата посадовця. Від районної до Адміністрації Президента та Кабміну. Результат: 8,5—0 на користь імперіялістів. Бо з кожних десяти з ким доводилось мати справу вісім-дев’ять не натякало — вимагало хабаря. В тій чи іншій формі. Не гребувало на халяву напитись, наї стись в ресторації (ну звичайно ж з дівчатами!), почепити на руку чужого годинника (середня вартість1,5 тис. дол.), канючило сприяти у відкритті валютного рахуночка, тощо. Загальні витрати на те пійло, гульки та на баби разом з саунами та здертих з рук годинниками потягнуло на 1,5 млн. доларів. Стикнувшись з таким своєрідним проявом загадкової слов’янської душі, потенційні інвестори принишкли в глибокій задумі.

Почухавши посивілого від тих невеселих роздумів та пиятик чуба, а головне наслухавшись промов-обіцянок-цяцянок новообраного Президента Л. Кучми, потенційні інвестори перехрестившись та попрощавшись з кревно заробленими грошенятами, не забувши прочистити набряклі печінки, приставили до скроні, попередньо крутанувши барабан, револьвера. Ех, була не була, де наша не пропадала!

З листопада 94 по березень 95 року ( прем’єр В. Масол ) тридцять новоявлених камікадзе з підірваними печінками вирішили пройтися по місцях «бойової слави». Серам і просто містерам на цей раз повезло менше. А от випити оковитої та витратити грошей відповідно довелось більше. Небагато, разів із сім. Ресторанними гульками з жіноцтвом на цей раз вже не обходилось. Нащадків до Сорбони чи Гарварду, нерухомість та співвласність за кордоном, рахунки на десятки і сотні тисяч, офшорні компанії та інші дріб’язки... Щоб не забути головне. Всім «екзаменаторам» в найкатегоричнішій формі було заборонено пропонувати і навіть натякати.

На третій захід вони так і не наважились. Тому ми всі з таким розумінням поділяємо обурення Президента Кучми щодо шукачів компромату і особливо усіляких писак, які «ллють воду на млин імперіялістів», пардон, псують імідж і відлякують інвестора. Це все вони винні, дзеркала... Побачивши в них таку химеро-потвору, вже не знаю як і сказати, американці в 97 році в своєму Конгресі аргументовано пропонували припинити надання допомоги Украї ні. В вигляді кредитів та інвестицій доти, доки «не буде істотного подолання корупції». А також хочеться поставити з десять знаків оклику. «Небажано приймати в посольствах та представництвах США по всьому світі». Нас, українців».

Так сміливо, розкріпачено мислить у своєму щоденнику Ігор Вугляр. І продовжує:

«Ну як? Приї хали. Аж розпинає від гордості. Правда? Як останнього папуаса. Особливо після того як нашого «гаранта» запихнули в глухий кут «круглого столу», щоб не мозолив пристойним людям очі. Може мені теж, щоб люди не сахались, поміняти собі фейса. Намажу пику ваксою, на голову почеплю тюрбана і всюди «welcome, mister!».

А куди ж дивляться наші славні правоохоронці, сплесне долонями бабуся, яка разом з дідусем мирно дрімали на печі упродовж десятиріч. Відповідає Григорій Омельченко. «Я запитую себе: чи наша СБУ украї нська спецслужба? І відповідаю: це спецслужба мафіозно-кланових угрупувань які поділили Украї ну на сфери свого впливу і визиску. Це спецслужба лазаренків, волкових, агафонових, кириченків та іже з ними».

«Ви вірите, що на Украї ні все ж відбудуться зміни на краще, що Добро переможе Зло?»

Відповідає кінорежисер Ю. Іллєнко: «В Украї ні суспільні зміни (не знаю чи можна назвати їх реформами ) здійснилися не тому, що Добро перемагає Зло, а тому, що Зло перемогло остатоточно і безповоротно. Злочинці всіх рівнів вже відчули свою безкарність і недоторканість. Передусім правляча еліта». Андропов, чи хто інший зараз вже нічого не зробить. Пізно. Слов’янство виявилось слабким народом. Морально слабким. Гроші не стільки спустошили наші кишені, скільки наші душі. Не тільки президенти, народи завзято кинулися «розбудовувати» неправедні суспільства. Під псалми, хоругви, церковні передзвони та щоденні проповіді про любов до ближнього. Про духовність. Моральні засади. Всі винні, тут я з вами згідний Леоніде Макаровичу. Хто більше, хто менше, але всі. Я — теж.

Прийшов замість Єльцина Путін. І що? А нічого. Як було так і є. Такий самий раб капіталу. Прийде й у нас замість «гаранта» нова постать. І що? Невже нічого не зміниться? Довічне батрацтво та жебракування народу з одного боку та розкіш купи олігархів з іншого? Пан прем’єр-міністр оголосив про суттєве підвищення життєвого рівня народу. Суттєве — це на пару-другу жувальних гумок. В місяць, як завжди. Які зжере інфляція та дорожнеча. В свій час Мхатма Ганді сказав. «Це є дійсно велике щастя за інтереси та благо свого народу сидіти у в’язниці. Там я відчуваю менше страждань ніж в повсякденному житті на волі».