05.04.2009, 11:32 | Прес-служба

Вам, Володимире Олександровичу, звісно ж відомі причини успіху країн Прибалтики у створенні нормальних умов існування суспільства. І одна із них — це відстороння від влади всіх, хто керував за совітів. У нас же лозунг один на віки: «Попандополо, власть міняється!!!» І тут головне — вчасно зорієнтуватися!

Анатолій Федькін, місто Хмельницький

Доброго дня, вельмишановний Володимире Олександровичу! Приводом до написання цього листа став незначний епізод. Нещодавно довелося почути розмову двох юнаків, котрі ділилися враженнями після перегляду фільму «Адмірал». Один із них сказав: «Причина усіх негараздів у Росії у тому, що до влади прийшло „бидло“, котре винищило аристократію та інтелігенцію».

Не став утручатися до їхньоїрозмови, а про себе подумав, що українські проблеми мають те саме коріння. Адже хто сьогодні стоїть при владі в Україні? Вірні продовжувачі справи того «бидла», яке привели до влади штики Муравйова. Не буду більше вживати цей трохи образливий термін. Скажімо м’якіше — злоді§. Бо ж саме злодіїкерують Україною упродовж 80-ти років. І не має значення колір прапора у їхніх руках.

Вам, Володимире Олександровичу, звісно ж відомі причини успіху країн Прибалтики у створенні нормальних умов існування суспільства. І одна із них — це відстороння від влади всіх, хто керував за совітів. У нас же лозунг один на віки: «Попандополо, власть міняється!!!» І тут головне — вчасно зорієнтуватися!

Свого часу, здається, Липинський сказав: «Люблю народ, але не живу із народноїлюбові!» Стосовно ж більшості сучасних українських політиків, на мою думку, буде справедливим інший лозунг: «Хай вмре люд, аби я збудував рай для своєїродини!» Про «піпл» згадують лише напередодні виборів. І все із однією метою — по швидше дістатися корита!

Декілька років тому мені до рук потрапила незвичайна рекламна газета. Одна із тих, що розкидають у поштові скриньки. Так ось, у ній я натрапив на вельми цікавий матеріал. Його назва «Кому найбільше довіряють українці?!» На перших місцях цього своєрідного рейтингу розташувалися вчителі, будівельники; останню позицію посідали пові§. Здогадуєтеся, хто займав передостанню позицію? Так, це були політики! Хоча, на мою думку, це дещо несправедливо. Бо ціни, за які продаються останні й передостанні — різняться на кілька порядків, щоправда, повіїпродають тільки тіло, а ось політики — душу. Тому, з огляду на це, останнє місце у цьому рейтингу народноїдовіри варто було віддати політикам!

Тепер про вибори, які так часто люблять проводити. Україна — вівця, що віддана на розтерзання. Депутати чинного парламенту і високопосадовці «при виконанні» — вовки, що трапезують біля овечки. І хто може уявити, що вовки нагодовані і при силі поступляться вовкам гнаним і голодним (прошу не плутати із пролетарями!!!), котрі теж не проти, щоб і собі напхати утробу ласими шматками! І ось у моїй уяві вибори — карусель, в котрій вовки, які бігають по дальньому колу, намагаються підступитися до корита. Звичайно, ця битва не на життя, а на смерть. І чи можете Ви уявити, що хтось із вовків, які жирують, віддасть своє тіло на розтерзання з тим, щоб захистити овечку — вберегти Україну!? Вам, думаю, таке важко уявити! Мені — теж!

Що, у нас перевелися порядні люди, здатні працювати на користь держави? Зовсім ні! Та хто їх пропустить наверх?! І хто здатен витримати ці злодійські верховні порядки і залишитися Людиною? Свого часу Олег Блохін, коли у нього поцікавилися, чи є щось спільне між футболом і політикою у нашій Верховній Раді, відповів: «Ніякого порівняння, ніяких правил, щодень — то підліше викручування рук!»

Зараз не пригадаю, хто із поетів сказав: «Ще не вмерла Україна, але може вмерти. Ви самі її, ледачі, ведете до смерті!» Сказано десь років зі сто тому, але як актуально сьогодні! Простим «рабам німим» і неможливо уявити собі усі ті масштаби прірви, над якою зависла Україна. З Печерських пагорбів це видно краще, та й «положення зобов’язує»!

Що ж бачить пересічний громадянин? Населення під мудрим керівництвом вірних продовжувачів діла «партії Леніна» повсюдно спивається і дебілізується. І це ніяк не українське «ноу-хау». Бо ж віддавна відомо — п’яним і дурнем легко кермувати у «потрібному» владі напрямку. Горілки в Україні — пий і залийся. Дорого у ґенделику, то можеш придбати у «тихої і смеренної» сусідки. Що ж до дебілізації, то назвіть, будь ласка, бодай одну ФМ-станцію, що наполегливо сіє добре, розумне і вічне. Де там — одна краще від іншої старається у плані виховання. Ось тільки кого виховує? Мабуть, на часі переробити гасло: «Комунізм — це радянська влада плюс електрифікація всієїкраїни» на «Україна — це горілка плюс дебілізація усією країни». Хоча наші можновладці давно і успішно й без озвучення утілюють це гасло у життя.

Свого часу Леонід Кучма писав: «Українська ідея не спрацювала». І це можна було зрозуміти. Важко й боляче миритися із тим, що і за часів Президента Ющенка українська ідея не спрацювала. Чомусь згадується: «Може ти, москалю, і добрий чоловік, проте шинеля твоя — злодійка!» Щиро вірю у патріотизм Президента, а от щодо оточення, то «маємо те, що маємо!»

Можна зрозуміти, коли людина, як свій ідеал возвеличує Долар. І тут неважливо, хто ця людина, — олігарх із парламенту чи свинарка із ферми. Кожну окремо взяту людину можна пробачити за поклоніння долару. Та як змиритися із тим, що українською національною ідеєю ось уже упродовж сімнадцяти років є саме поклоніння Долару! На будь-яких поверхах, у будь-яких позах і позиціях (пардон, партіях!). То яке ж майбутнє у такої Доларової (безхребетної) Держави?

До цього варто додати, що і для суспільства покоління долару не минає безслідно. Підсвідомо, і тому надто успішно, поширюється принцип «Людина людині — вовк», такий своєрідний собі колообіг у природі або ж закон перетворення енергії, а панам — злодіям при владі — тільки того й треба.

Сподіватися на те, що розробкою і втіленням українськоїнаціональної ідеї будуть займатися вірні продовжувачі справи «леніна-муравйова-сталіна», які панують дотепер у державі — справа марна і водночас злочинна. Щоправда, їм треба віддати належне: своє бачення «ідеї для українців» вони втілюють досить успішно і наполегливо. Недарма ж сказано: «Верной дорогой ідьотє, товаріщі!»

Було б несправедливо не згадати у цьому контексті про фонд Миколи Томенка «Справедлива країна» та про обмеження трансляції окремих телеканалів. Справи ці конче необхідні. На жаль, робиться це із запізненням років на двадцять, і ще невідомо, чим закінчиться.

Що ж до довічної теми виборів, то вибирати ми будемо, як завжди, гірших із-поміж гірших. І, як на мене, не матимуть спокою українські вельможні обранці до того часу, допоки не загине Україна як держава і як нація не зникне із карти світу. Тоді вони від усієї душі та щирого серця накриють розкішні столи і танцюватимуть на попелищі до нестями, щиро радіючи виконаним «социалістіческім» зобов’язанням. І хочеться вірити, що знайдеться бодай із десяток народних обранців, що проливатимуть щирі сльози на могилі Матері-України.

Для чого я це все написав? Бо ж чи можна уявити, що наші депутати добровільно відмовляться від корита на користь інших? Це рівносильно тому, якби відбирали кістку у Бровка, коли той із насолодою тією кісткою смакує. Добром би це не закінчилося, і навряд чи значення мало б, наскільки Бровко — ваш відданий друг і пес! Щось я не чув про фізіологічні експерименти щодо виведення породи тварин, яка б відсувала їжу від себе. Тож, можливо, прийшов час на базі нашої ВР відкрити дослідний інститут подібного профілю, в якому б наших народних обранців навчали бодай деколи про інтереси народу згадувати! А ще краще — завжди пам’ятати, як йому (народу) служити!

Звісно — усе це утопія, бо немає поки що такої сили, яка б депутатів зупинила. У їхній битві за особисте збагачення! Чи, може, з’явиться колись? Сподіваємося!

Бажаю Вам усіляких гаразів та успіхів у добрих справах!

З повагою,

Анатолій Федькін,
місто Хмельницький.

Дмитро Совхолонец, місто Макіївка Донецькоїобласті

Здравствуй Владимир, извини меня за неграмотность. Я слушаю твои передачи частенько, ты — большой борец за Украину, и надо таких борцов побольше. Но получается, что ты, как бы борешься, под охраной, а мы — без охраны, потому коммунисты нас съедят без соли, а если дать соли, то всех поедят, как было это в 1932–33 годах, вот нам тут и приходится молчать. Я — голодоморец, случайно выжил, а сколько бед — болезненно писать, но одно скажу — выбрал время и пошел в церкву, поставил свечи погибшим голодоморцам, своим родственникам. И что вы думаете, попик о голодоморцах и не заикнулся. У нас попики — русские, и служат Партии регионов, чтобы они заняли власть, они уже забыли 32–33, как их тоже, между прочим, судили и выселяли в Сибирь. Владимир, у нас же даже на маленьких посадах управляют коммунисты, регионы или такие дряхлые пенсионеры, но обязательно — члены компартии!

Пенсионеров сильно обижают, особенно, если ты не за коммунистов или регионы, то сидишь и думаешь, какому Богу молиться! Вроде бы официально свобода, а на деле — никакой свободы, что делать?

Владимир, ты там ближе к Президенту, то скажи ему, чтоб он снял со всех должностей коммунистов, а то они здорово обижают всех некоммунистов. Я вот как-то шел из магазина и имел неосторожность похвалить Юлию Владимировну, то соседи, члены Партии Регионов, перестали зловредные.

Местные историки голодомор не подтверждают, потому что это их отцы и деды лично творили эту беду, да и Партия регионов постоянно галдит, что нечего тут подтверждать!«

Дмитро Совхолонец,
місто Макіївка Донецької області

Максим Прусь, місто Новоград-Волинський

«Я не можу спокійно дивитися на нашу керівну верхівку. Розумію, що важко відмовитися від влади, якщо вона потрапила тобі до рук, навіть тоді, коли розумієш, що керувати не виходить. Особливо відчутно це зараз, коли світом аж трясе від наслідків економічноїкризи. Усі країни якось намагаються їй протистояти. У нас же, складається таке враження, навіть на кризі намагаються нагріти руки.

У мене до влади є пропозиція, можливо, утопічна й нереальна, але раптом до думки пенсіонера, який прожив нелегке життя, хтось прислухається? Шановні наші можновладці, трошки зупиніться і задумайтеся! Зараз не час дбати про особисте збагачення! Що користі вам буде від ваших мільйонів-мільярдів, якщо народ, геть натерпівшись, залишившись без копійчини на хліб, вийде на майдани не для того, щоб скандувати гасла, а для того, щоб трощити усе, що під руку попаде. А до того вже йде, бо безробітні, втомлені постійними невмотивованими стрибками національної валюти, скажено кусючими цінами на продукти і обіцянками про те, що уряд усе візьме під свій контроль, люди стають агресивнішими, злішими, сердитішими. Не можна так! Бо коли верхівка не може керувати по-старому, а низи не можуть по-старому жити, це, як кожному зі школи відомо, — передумови революційної ситуації. Революція нікого до добра ще не доводила. Тож, шановна наша, нами ж самими обрана владо, подумай, що тобі краще — тікати з краденим добром за кордон, доживаючи на чужині дні, нехай й у достатку, але й з постійними прокльонами з боку обідраних і кинутих напризволяще українців? Чи, може, докласти усіх зусиль, щоби зараз підтримати український люд, дати йому краплину віри й надії, вистояти разом із ним у часи економічноїкризи. Люди це пам’ятатимуть. І як налагодиться життя, віддячать словами вдячності і безмежною довірою. А ви тоді зможете своїмільйони й надалі накопичувати. Бо пересічний українець, за великим рахунком, нічого не має проти того, щоб ви мали мільйони, ми просто дуже не хочемо, аби ці мільйони, як шкуру із вівці, ви злуплювали із нас, пускаючи нам кров, випиваючи усі соки! Треба вовна, то пострижіть вівцю, але не вбивайте її, щоб отримати ту вовну! Живете самі, дайте й нам жити, не душіть, не обдурюйте, тільки підтримуйте! Бо, хіба вам з історіїневідомо, що пан, який душить селян, від селян дочекається тільки підпалу чи крадіжок, а пан, який хоч і живе із селянськоїпраці, але не забуває дякувати за це гречкосіям, може спати спокійно, не думаючи про охорону своїх стодол та корівників. Голодний — не піде красти у пана. Це все — історія, але водночас і наше сьогодення. Може, я як людина стара і далека від політики, щось і не так собі мислю, але думаю, що мої міркування і пропозиції варті того, щоб їх люди знали.

Із повагою звичайний пенсіонер,

Максим Прусь,
місто Новоград-Волинський.