11.04.2009, 10:17 | Прес-служба

Сьогодні, дорогі мої українці, я завершую ваше знайомство із дивовижним, рідкісним документом нашого часу, документом, котрий розкриває українську душу на зламі епох, у момент великого розчарування українців у владі, яку вони вперше вільно обирали, якій дуже хотіли вірити, на яку покладали великі сподівання. Йдеться про щоденник саме такого розчарованого українця Ігора Вугляра.

Сьогодні, дорогі мої українці, я завершую ваше знайомство із дивовижним, рідкісним документом нашого часу, документом, котрий розкриває українську душу на зламі епох, у момент великого розчарування українців у владі, яку вони вперше вільно обирали, якій дуже хотіли вірити, на яку покладали великі сподівання. Йдеться про щоденник саме такого розчарованого українця Ігора Вугляра. З окремими сторінками цього щоденника я вже вас ознайомив у попередніх передачах. Сьогодні — остання. Судячи з багатьох ваших відгуків, Ігор Вугляр став для вас рідною і зрозумілою людиною. Його стан душі, розкріпаченість його мислення, жорсткість поставлених запитань і безкомпромісність відповідей припали до серця дуже багатьом українцям. Отже, я не помилився, прийнявши рішення про оприлюднення його щоденника. Нагадаю лишень, що автор цього унікального документу — людина, котрій після демобілізації з радянської армії, не знайшлося місця в Україні, про яку він мріяв, за яку, без гучних слів і гасел, готовий був віддати життя. Тому й змушений був заробляти на хліб у чужих світах, об’їздивши чи не всю планету. І тим він цікавий для нас. Ось фрагмент про українського (і не тільки!) заробітчанина в Росії.

«Спочатку ти звертаєшся до фірми-посередника. Викладаєш чималу суму і одержуєш обіцянку розміром в золоту гору та направлення на будову. Поздоровляю тебе друже. Продано! Тебе продано! Як невільника за часів „Хатини дяді Тома“. Щоправда ти цього ще не усвідомлюєш. Це прийде пізніше, але досить швидко. Ти підпишеш „договір“, фількину грамоту, яка не має ніякої юридичної сили. Згідно угоди ти будеш працювати по 11 годин на добу. Не маючи права відмовитись від понаднормових. Це вже по 15 год.

Першу платню одержиш, проробивши два місяці, але лише за один місяць. Одну ти подаруєш хазяїну. За 11-15 годинний робочий день будівельника. На будівлі, яка більше нагадує табір для ув’язнених. Бо вся територія ЗАО „Дон-Строй“ обгороджена парканом з колючим дротом. Ти зрозумієш, що ця схожість не тільки зовні. Ти взнаєш, що виходити за територію можна лише з 13 до 14 години. Ти побачиш, як патруль охоронців без стуку входить у вагончик і риється в твоїх речах. На очах вони поб’ють твого товариша, оголосивши того п’яним, вся „провина“ якого полягала в тому, що він косо подивився на начальство.

Все це, і багато іншого буде дуже швидко, а поки що ти мерзнеш, чекаючи свого бригадира перед ворітьми з такими ж безробітними. Росіянами, вірменами, таджиками, українцями...

Підписуючи „договір“ ти звичайно будеш здогадуватися, що віддаєш себе в добровільне рабство. Але в тебе немає іншого виходу. Я, як ніхто розумію тебе, друже! Коли немає іншого виходу як продати свою працю, силу, здоров’я за копійки. Щоб вижити. Тобі конче потрібно заробити. Хоч щось. Хай навіть мізерію. Нема де, за що жити. Дома напівголодна сім’я. Нема грошей на зворотну дорогу. А якби й були. Дома ти нікому не потрібний. І ти це знаєш. Як і я. Бачу ми розуміємо одне одного. Ти — остання надія сім’ї. Ти мусиш або заробити або померти. Так, так. Навіть померти. Проте померти — це звучить занадто красиво. Здохнути. Ти вже зрозумів, що твоє життя нікому не потрібне, навіть твоїй сім’ї. їй потрібні твої гроші. Не сумуй, не ти один. Можливо поки що ти цього не відчуваєш. Не знаєш. Та пройде час і ти зрозумієш мене.

Твій роботодавець добре знає що ти у безвиході. Тому ти й тупцюєш з такими ж рабами (не чорношкірими!) на вітрі, під важким осіннім дощем після важкої, виснажливої праці, чекаючи автобуса, сахаючись міліцейських машин, що проїздять мимо. Даремно. До тебе підходять люди в міліцейській формі. Реєстрація. Маєш ти її чи ні, то мало значить. Твою реєстрацію оголосять підробленою, просто порвуть в тебе на очах, конфіскують паспорт, заберуть у відділення для вияснення обставин, якщо ти відмовишся платити данину. Охоронцям правопорядку. Яких чомусь презирливо називають в народі „ментами“. Якщо до тебе не підійшли на зупинці не радій передчасно. Коли таких як ти напхається повен автобус, і повезуть до гуртожитку, по дорозі вас зупинять. Виведуть і будуть сортувати. Громадяни Російської Федерації, іноземці, азіати, кавказці. Чоловік з десять заберуть з собою. Якщо тобі повезло — ти полізеш далі в переповнений автобус. Якщо ні — в міліцейську будку. Чи часто таке буває? На початку місяця, після того як ти одержиш гроші — так.

Але тобі поталанило. Не впав, не зірвався від утоми в провалля, як п’ятеро твоїх товаришів в грудні минулого року на об’єкті „Тріумф Палас“. На твоє понівечене тіло не надягали ні каски ні захисного пояса. Тебе не побили охоронці і не обібрали „менти“. Ти — в гуртожитку. Це недалеко. Десь в Строгино або Щукіно. Тебе чекає розхитане двоярусне ліжко в кімнаті на 12 чоловік, бурда замість їжі, один на поверх туалет, вмивальник і холодна вода в душі. За макарони з „котлетою“ і напівхолодний чай з тебе вирахують 2000 рублів. Після 23 години виходити можна лише в туалет. В вільний від роботи час ти будеш виносити сміття і прибирати подвір’я. Якщо вираз твого обличчя, або якийсь інший прояв невдоволення, не сподобається коменданту, тебе чекає вулиця. Будь завжди напоготові, в гуртожитку практикуються облави.

О 5-й ранку тебе розбудить будильник. Ти встанеш, відстоїш чергу до туалету, потім до умивальника. Поснідаєш. О пів на сьому підеш до автобуса. В тій самій тісняві, в якій ти вчора приїхав. І так буде щодня. Терпи хлопче. Або повстань!» — так міркує українець Ігор Вугляр, який пройшов усі ці пекельні заробітчанські кола, котрі мало чим відрізняються в багатьох країнах.В тому числі і в слов’янській Росії. Зачитую ще один фрагмент. Тут ідеться про моральність людського вибору. Вслухайтесь, вдумайтеся в каторжну роботу людської совісті. До речі, це писалося не для сторонніх, для себе. Просто щасливий випадок подарував мені ці сторінки, і я отримав дозвіл на їх оприлюднення.

«Це були найважчі дні в моєму житті. Вирішувалось: „або- або“. Так, як казав геніальний товариш Сталін. Або я залишаюсь людиною, або... „Хто — кого?“. Я вів немилосердно тяжкий двобій у своєму житті. З собою. З самим собою. З своїм другим „Я“. Бо людська істота має два обличчя. Відтінків — безліч. Я вів двобій із Спокусою. З тим, перед чим практично не можна встояти. З грошима. З великими, а за нашими мірками навіть дуже. Ось вони лежать переді мною. Купа зелених папірців. Ні, це не просто папірці — це саме життя. Свобода. Житло, їжа, одяг, поїздки, готелі, жінки, пляжі... Можливість жити де ти хочеш і як хочеш. Довгі роки я йшов до цих грошей. Ні, навіть не йшов. Повз, плив, їхав, летів. По країнах та континентах. Жахливе життя. Самотність. Вся важка, дуже важка та каторжна праця. Яку ще треба було примудритись знайти. Але я відчував, всі ці роки я нутром відчував, що все це недаремно. Що рано чи пізно врешті-решт вони будуть біля моїх ніг. Божество. Ім’я якому — гроші. І я, Вугляр Ігор Панасович, українець. 1950 року народження, бездомний, безробітний, безсімейний, безпартійний мушу до них припасти. Ниць! Я дочекався!

Нема більшого блаженства аніж досягти своєї мети. До якої ти прямуєш роками. Я запалюю чергову цигарку, відкидаюсь на кріслі-качалці і задумливо вдивляюсь у безкрайню далечінь чужого блакитного неба. Кільця диму повільно розчиняються в повітрі і зникають без сліду. Як і моє життя, — подумалося з гіркотою.

Я відчуваю не радість, не тріумф, а скоріше смуток і якусь дивну тривогу. Яка іде з середини. Цей статок треба взяти, не можна не взяти. Але щось стримує мене. Вже третій день. Ні краплини алкоголю. Або-або. Дотепер найважливіше рішення в моєму житті.

Довгий час мій компаньйон мене обдурював. Думав що я не знаю. Кого? Кого, хлопче? Терпіння, витримка — одні з небагатьох моїх достоїнств. Я чекав цього моменту більше року. Зціпивши зуби. Наступивши собі на горло. Але дочекався! Переграв. Перехитрив. Умудрився вирвати перемогу програючи з рахунком 0-5. Є два варіанти. Взяти своє, з відсотками звичайно за моральне та матеріальне відшкодування. Або геть усе. Звичайно треба забрати геть усе, знехтувати конкурента. Такий випадок трапляється раз у житті. І то не кожному. Не більше. Але щось заважає мені це зробити, якесь підступне чуття каже: „не роби цього!“ Ці гроші не принесуть тобі щастя. Взявши чуже ти береш на себе великий гріх. За який доведеться розплачуватись. Рано чи пізно. Може завтра. Може через рік. Через десять. Або ніколи. Тоді цей гріх перейде на твоїх дітей, онуків. Але не зникне безслідно. В нікуди. Такого не буває. Гроші — це все. І водночас — нічого. Бо все — це я сам.

Загашую недопалка. Час. Прийшов час приймати рішення. Ще раз: „чи не буду жалкувати?“ Відповідь не може бути уклінною, інакше потім будеш кусати собі лікті. Ні, не буду.

— „Навіть якщо доведеться жити на долар в день?“

— „Навіть якщо доведеться жити на долар в день“.

— „Навіть якщо будеш ночувати на вокзалі?“

— „Навіть якщо буду ночувати на вокзалі“.

— „Домовились?“

— „Домовились“.

Головне домовитись самим з собою. Прощальний погляд. Прощайте неправедні гроші. Прощай неправедне життя!

Тепер я можу з полегшенням зітхнути. Боже праведний, я все життя буду тобі дякувати. За те, що допоміг встояти. Не занапастити свою душу. Не продати її дияволу. За тридцять срібняків. Чи за тридцять баксів. Яке то має значення? З останніх сил, але встояв.

З тих пір у мене були періоди коли я дійсно жив на долар в день. І по своєму був щасливий. Бо щось побачив, чого не бачив раніше. Я жив і на 100, і (правда рідко і на 1000), але це не означає, що я був в 100 або 1000 разів щасливіший. Десь навіть навпаки. Бо гроші роблять людей їх рабами. Вони прикуті до них, до світу речей, до умовностей, до певного кола, частіше всього негідників, і не можуть з нього вийти. Дуже часто гроші приносять нещастя, каліцтво, смерть. Неправедні гроші. Бо на них чиїсь біль, лихо, страждання, кров, а то і життя. Моя воля — я б малював всі гроші в червоний колір. Щоб перш аніж взяти чуже людина подумала. Добре подумала. Беручи чиюсь кров рано чи пізно доведеться віддати свою. Рано чи пізно. Але прийдеться».

Я б цей фрагмент ввів до шкільної програми. Не як уривок із художнього твору, а як людський документ, що вчить морального вибору. Болісного, драматичного, але — на користь високого почуття переборення Спокуси. І, нарешті, заключна глава із щоденника Ігора Вугляра. Про збірний образ ніби то нової влади в Україні. В цьому образі і депутати парламенту, і міністри, і прем’єри, і президенти, і глави областей та районів, і дрібніші чиновники, котрі нагадують саранчу, котра нищить усе здатне плодоносити.

«Але тепер я більше не міг і я — заплакав. Тепер всяке особисте горе відступило перед горем нашої вітчизни», — так сказав Адольф Гітлер у «Main kampf».

Але тепер Я не міг більше і я — заплакав, бо перед моїми очима постав Мацик, котрий затягує собі зашморга та Славко наставляючи рушницю до серця. Лікар, облитий бензином, який запалює сірника. Стара людина, котра стрибає сторч головою з лікарняного вікна. Безногий інвалід, викинутий на вулицю. Сім’я, що замерзла від холоду в нетопленій хаті. Діти з ганчірками, які полірують авто на перехрестях. Стара вчителька, що животіє на посудомийці в Буенос- Айресі. Ліда з перерізаними венами в турецькому борделі. Хлопчина з Вінниччини, засуджений до довічного ув’язнення за скоєний злочин у Греції. Нескінченні, сірі ряди моїх співвітчизників, що торгують крамом під холодним осіннім небом, щоб бодай прогодувати себе і свої сім’ї. Масові шахтарські поховання...

Це є нормально — заплакати. Бо людина яка не плаче це все рівно що людина, котра не сміється. Це свідчення атрофії душі. Наприклад як у вас, котрі тримають владу над нами. Всіх. Без винятку. Ви гірші ніж батиї, пільсудські, сталіни та гітлери. Бо то були чужинці. А ви сплюндрували свою і нашу рідну землю. Свій народ. Який зрадили, прикриваючись високими словами. Який вам довірився. Як дитина батькам. Батьків які зраджують, кидають напризволяще своїх дітей за людей не тримають ніде. І ніхто. В цілому світі. Ваша подальша доля ганебна. Повірте мені. Ви каліфи на годину. За історичними мірками навіть на хвилину. Ваші імена будуть стояти поруч з іменами Постишева, Кагановича. В музеях. Люди, які пережили ці часи будуть водити туди своїх дітей і розказувати про вас. Про роки новітньої зневаги до українського люду на рубежі тисячоліть у центрі Європи. Обов’язково. В цьому я бачу зміст свого життя. Все інше ви в мене вкрали.

«Для щастя людині потрібна жменька рису та вільна рука, на яку можна оперти думаючу голову». Так сказав Конфуцій.

«Щоби жити в повнім щасті — треба красти, красти, красти!..» Так сказав сказав мій співвітчизник Василько. Студент-недоучка.

Я операю свою голову на втомлену, але вільну руку. Переді мною постає дві України. Два світи. Між якими прірва. Які перетинаються між собою лише раз на п’ять років, під час виборів. Потім вони знову розходяться. Все далі і далі. Вже давно не чують, не бачать, не розуміють одне одного. Кожен живе своїм життям. Вірніше один за рахунок іншого.

Вкотре питаю себе чи правильно вчинив змарнувавши десять років життя на блукання по далеких світах. Риторичне питання, бо нема вороття назад. Одначе, поки я шастав по чужині, «моя українська хата залишалася скраю»? Вона горить вже друге десятиріччя. І буде горіти далі. Якщо всі будуть думати так як раніше думав я. Я не гасив полум’я. Я — був спостерігачем. Був. До сьогоднішнього дня. Більше не буду!

«Занапастити таку землю це великий гріх. Занапастити українську людину — ще більший. Та занапастити самих себе — гріх непрощенний», — на такій мужній і сильній тональності Ігор Вугляр ставить крапку у своєму щоденнику.

А ми думаймо, братове українці. Добре думаймо. Бо це таки наш час, бо чи не вперше за останніх вісімдесят років можемо відкрито думати про своє, про українське. І вперше від нас самих багато залежить.