25.05.2009, 10:52 | Прес-служба

Одна із найболючіших українських тем — це наші стосунки з Росією і з росіянами. Навіть відновивши свою державність, яку визнав увесь цивілізований світ (і єльцинська Росія в першу чергу!) ми не відчули навіть наближення розв’язки у цій драматичній темі, яка переслідувала і переслідує десятки поколінь українців у першу чергу.

Одна із найболючіших українських тем — це наші стосунки з Росією і з росіянами. Навіть відновивши свою державність, яку визнав увесь цивілізований світ (і єльцинська Росія в першу чергу!) ми не відчули навіть наближення розв’язки у цій драматичній темі, яка переслідувала і переслідує десятки поколінь українців у першу чергу. Та й мудрих росіян так само.

Здавалося б, усе зрозуміло: свідома частина українців з часів Переяславської ради завжди жила ідеєю відновлення своєї втраченої за трагічних обставин державності. Мазепа зробив спробу реалізувати цю ідею. Не вдалося. Тільки викликав шалену імперську лють, котра ще більше погіршила колоніальне становище українців в складі Російської імперії. Тарас Шевченко ґеніально сформулював навіки цю ідею у художньому слові. Інші письменники, філософи, мислителі тільки розробляли її, конкретизували в тих чи інших історичних умовах.

Та як тільки послабішали і розтиснулися колоніальні кулаки Російської та Австро-Угорської імперій після першої світової війни на початку двадцятого століття — українці одразу ж відновили свою державність по обидва боки Збруча і прагнули об’єднання, злуки в єдину державу. Більше того, навіть у відновленій більшовиками імперії, скориставшись фальшивими, як виявилося згодом, гаслами про ніби то «вільний розвиток націй» — українські більшовики на чолі із Скрипником — блискавично провели українізацію України. За що Україна згодом була покарана голодоморним ґеноцидом і сталінськими репресіями.

Ми не втратили шансу і в 1991-му, коли із вселенським тріском впав СРСР — колос на підгнилих ногах. Лише завдяки демократизму Єльцина наша незалежність не спричинила трагічних розв’язок. Це ж він закликав росіян, встаючи вранці, думати, «що зробив для України?». Та весна в українсько-російських стосунках переросла якщо не холодну зиму, то, принаймні, в пізню дощову осінь з неповерненням нам частини майна за кордоном, з Тузлою, Чорноморським флотом, щорічними газовими перепалками, акціями професійних провокаторів Лужкова, Жириновського, Затуліна та інших. Відмова в демаркації та делімітації наших спільних кордонів, войовнича реакція на наші спроби зближення з Євросоюзом та НАТО, фактична окупація нашого інформаційного простору. Все це не лише псує наші добросусідські стосунки, а й породжує явища набагато складніші. В останніх соціологічних дослідженнях московського центру Левади прозвучали дуже небезпечні сигнали. Після Америки і Грузії — Україна займає третє місце серед ворожих до росіян країн. І понад шістдесят відсотків громадян федерації бачать в нас, українцях, потенційного, дуже м’яко кажучи, недруга. І це — наслідок роботи шовіністичної ідеологічної машини Росії. І це небезпечно в першу чергу для неї самої, бо ненависть породжує ще більшу ненависть. Штучне роздмухування національної виключності і месіанства вже не раз було в історії людства. І закінчувалося трагічно для авторів цієї ідеї. У той самий час соціологічне опитування українців показало, що майже вісімдесят відсотків нашого люду вбачає в росіянах своїх друзів.

І це не дивлячись на те, що в Україні потужно працює п’ята колона вишколених антиукраїнських партій та оплачуваних персональних провокаторів, яких ви, українці, добре знаєте.

І все ж, я глибочезно переконаний — все це — минуще. Ми вийдемо на цивілізовані, теплі, приязно сусідські взаємини, бо ніхто з нас не переселиться на іншу планету, на цих землях наших предків жити і нам, і нашим внукам, і правнукам.

Все це я сказав для того, щоб ознайомити вас, українці, із прецікавою працею, що з’явилася на сайті «Української правди» (хто там її читав серед нашого, особливо сільського, люду) двох мудрих жінок, істориків Людмили Мазуки та Юлії Тищенко. Коли заходить розмова про стосунки українців і росіян — ми завжди впадаємо в емоції, котрі зводять дискусію нанівець або ж на сварку. Науковці пані Мазука і Тищенко не по-жіночому відкинули емоції і запропонували нам переконливі цифри, статистику стосунків двох націй. Зокрема вони спробували дослідити становище росіян в Україні. Спокійно, чесно, без політичних «обгорток» і штампів. Ми ж не раз чули від хворобливих політичних заробітчан чи генетичних українофобів, що нібито ми в нашому українському домі притісняємо росіян, їхню мову й етнічну культуру. Ці дві жінки здійснили дослідження саме на цю тему. Тому і вважаю своїм обов’язком познайомити вас із результатами їхнього дослідження. Потрудіться, українці, і запам’ятайте ці цифри. Я ж вас не часто завантажую арифметикою, то запам’ятайте, будьте ласкаві. Знадобиться. І то доволі часто, братове.

«У процесі формування української політичної нації, зорієнтованої на демократичні цінності, принцип верховенства права, особливе місце має займати питання забезпечення мовних, культурних, освітніх прав національних меншин та етнічних спільнот. Неможливо уявити цей поступ без усвідомлення того, що етнічні росіяни представляють не просто значну частку громадян України, але й спільно з українцями та представниками інших національних меншин, етнічних груп формують нову модерну українську спільноту.

Загалом, серед переліку найгостріших проблем, які потребують невідкладного вирішення, мовна проблематика зайняла „золоту середину“. Серед невідкладних питань цю проблему відзначили в цілому по Україні 14,3% громадян. На Сході України — у Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Харківській областях ці проблеми невідкладними вважає тільки кожний восьмий опитаний, або 13,1%.»

Чули, панове колісниченки, грачі, левченки, кандаурови, жириновські — навіть на зросійщеному сході України лише кожен восьмий вважає російськомовну проблему невідкладною. То ж чи варто так роздувати її і кричати «пробі!»? Та й чи існує взагалі ця проблема, якою ви спекулюєте.

«За даними соціологічних опитувань, проведених американськими, українськими та російськими фахівцями у трьох містах України (Львові, Києві, Сімферополі), 54% опитаних росіян у Львові і 65% у Києві згодні з тим, щоб їхні діти навчалися в українських школах, і майже всі росіяни у Львові й Києві (відповідно 96 і 91%) визнають, що їхні діти повинні вільно володіти українською мовою.»

Це вже не емоції, а результати педантичних досліджень неупереджених науковців Людмили Мазуки та Юлії Тищенко. Вражають, правда? І, виявляється, більшість розумних росіян, що живуть з нами і нашим українським життям займають проукраїнську позицію. І ми вдячні їм за це.

«Інші опитування Центру Разумкова у жовтні-листопаді 2008 року в Криму демонструють, що попри досить критичні оцінки задоволеності потреб в отриманні освіти та інформації рідною мовою, проблеми мови та культури не є першочерговими. Так, неможливість навчатися рідною мовою є актуальним тільки для 16,6% росіян, відсутність можливостей для розвитку національної культури — всього 6,9%.

Як забезпечити мовно-культурні права етнічних росіян?

Статистичні дані у сфері засобів масової інформації характеризують мовну ситуацію доволі комплексно. Станом на 2007 рік українською мовою в Україні зареєстровано 4 348 газет і журналів, російською — 2 772. За даними Книжкової палати України у 2008 році річний тираж книг та брошур складав українською мовою 32 мільйони 606 тисяч примірників, або 56%, а російською — 22 мільйони 535 тисячі, або 38,7%. Що ж стосується газет, то у 2008 році із загального тиражу 3 міліарди 966 мільйонів 113 тисяч примірників, російськомовні становили 2 міліарди 647 мільйонів 385 тисяч, або 66,7%, українською мовою вийшло 1 міліард 141 мільйон 877 тисяч примірників, що становить 28,7%.»

Чуєте, як українці «гноблять» російську мову і «позбавляють» своїх російськомовних співвітчизників права користування рідною мовою. Нашою державною мовою виходить лише 28,9 відсотка газет. «У більшості регіонів України бібліотечний фонд російською мовою складає понад 50% від загальної кількості. Значно вищими є показники в Криму — 87,1% та у Севастополі — 96,4%.»

Занотуйте цю вбивчу цифру: у Севастополі лише 3,6 відсотка українських книг у бібліотеках. Це при тому, що там розташовано український флот.

«В той же час мовна ситуація в галузі ЗМІ та кінопрокату є достатньо загрозливою для розвою української мови.

Дискусії, зокрема, виникли стосовно дублювання російських фільмів українською, що впроваджуються в Україні на рівні нормативних актів. Так дані соціологічного опитування КМІС за 2008 рік показують, що більше половини населення України (65%) взагалі не вважають за необхідне перекладати російські фільми, приблизно 17% громадян України вважають, що російські фільми повинні йти з українськими титрами; лише 15% опитаних вважають, що російськомовні фільми повинні дублюватися, тобто глядачі мають чути лише українську мову. В той же час таке дослідження демонструє загальне ставлення до відповідного питання.

В Україні розгалужена державна мережа загальноосвітніх навчальних закладів з російською мовою навчання.

Серед державних загальноосвітніх шкіл, що діють в Україні у 2008-2009 навчальному році, 1 199 — з російською мовою навчання, а 1тисяча 628 — двомовні: з українською і російською мовами навчання.

Загальноосвітні навчальні заклади з російською мовою навчання в 2008/2009 навчальному році становлять — 5,6% від загальної чисельності. За даними Інституту інноваційних технологій. Міністерства освіти і науки України у 2008–2009 навчальному році загалом у загальноосвітніх закладах України російською мовою навчаються 779 423 учні. Крім того, російську мову як предмет вивчають 1мільйон 292 тисячі 518 учнів, факультативно або в гуртках — ще 165 544 учні.

В основній та старшій школі учні загальноосвітніх навчальних закладів з навчанням російською мовою можуть складати державну підсумкову атестацію з російської мови та літератури за вибором.

Підготовка фахівців з російської мови та літератури здійснюється у 31 вищому навчальному закладі України, зокрема: у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, Ужгородському національному університеті, Національному університеті „Острозька академія“ та інших ВНЗ.

Культурно-мистецькі потреби етнічних росіян задовольняють державні театри російської драми, які функціонують у містах України. Російськомовний репертуар мають 90 театральних студій та три лялькові театри. Ще 25 театральних студій дають вистави двома мовами — українською та російською.

Так, станом на 2008 рік у театрах Львівського відділення в репертуарі театрів 38% від всього репертуару складали твори західноєвропейської драматургії та 41,8% української, інше — російська; у театрах Донецького регіону постановок західноєвропейської драми — 36,5%, російської — 28%, української — 20%; у театрах Харківського відділення — західноєвропейські п’єси займають 44,2%, російські — 37,5%, українські — 14%. У театрах Криму — 50% драматургії західноєвропейської, інша половина — російська з домішками української.

Етнокультурні інтереси російської національної меншини в Україні представляють майже 100 громадських об’єднань. Чотири з них мають статус всеукраїнських, зокрема Товариство російської культури „Русь“, Національне культурно-просвітницьке товариство „Русское собрание“, громадські організації „Російський рух України“ і „Російська община України“. Організаційну і матеріальну допомогу у проведенні численних заходів згаданих товариств надає Державний комітет України у справах національностей та релігій.»

Цікаво було б знати, а чи фінансуються українські громадські організації з бюджету Росії. Наскільки мені відомо — мізерія. Так мені розповідав перший голова товариства українців Росії, на жаль, вже покійний Олександр Тесняк, який навіть на україномовну газету в Росії збирав гроші «із шапкою».

«Таким чином, можемо зробити висновок, що мовно-культурні права етнічних росіян в Україні на сьогодні забезпечуються на рівні, відповідному українському законодавству, рівні, що демонструє система середньої та вищої освіти, можливості отримувати інформацію рідною мовою, відвідувати російськомовні культурні заклади.

Водночас, в окремих регіонах України є необхідність проведення аналізу відповідності наявних засобів забезпечення з прав етнічних росіян їх кількісному складу та артикульованим потребам.

Необхідно перевести „мовне питання“ зі сфери гострих політичних баталій в площину виваженої суспільної дискусії та зваженої державної політики щодо забезпечення мовно-культурних прав національних меншин в цілому. Здійснити кроки задля забезпечення взаємної узгодженості законодавчих актів, що регулюють застосування мов у різних сферах на території України.

Визначити на законодавчому рівні поняття „мовна меншина“, „мова національної меншини“, „компактне проживання національної меншини“, „регіональна мова“, „національно-культурна автономія“, „мова, якій загрожує зникнення“ модернізувати вітчизняне законодавство відповідно до рекомендацій Ради Європи, ОБСЕ у дусі міжкультурного діалогу.» — так закінчують своє дослідження історики Людмила Мазука та Юлія Тищенко. Дякуючи їм за працю та об’єктивність, хочу додати, що в комітеті Верховної Ради з питань культури та духовності опрацьовується закон про функціонування мов в Україні, де будуть заведені європейські норми використання як державної так і мов національних меншин.

Отож, шановні наші побратими росіяни, котрі живуть з нами в українському домі, більше впливайте і ви на поодиноких політичних диверсантів, котрі постійно намагаються нас посварити. Не вийде! Не получится!