На Майдані (випуск 192)
27.05.2009, 11:15 | Прес-служба
Сьогодні запропоную вам, дорогі мої українці, глибоке занурення в нашу історію. Причому в ту історію, яку можна читати не лише «без брому», а й з приємним щемом серця та солодким усміхом на обличчі. Отож, треба буде попрацювати не лише емоціями, а й інтелектом.
Цю тему нам запропонувала представниця справжньої національної еліти із середовища науковців Валентина Соболь з міста Донецька. Означити цю тему можна в такий спосіб: як нас бачив і сприймав світ через наших лідерів, наших князів, а згодом гетьманів, і, нарешті, президентів. Чолові — це ті представники нації, які на виду в усього світу, сучасники, а згодом і історики розглядають їх крізь збільшувальну оптику. За їхнім образом, поведінкою, способом мислення, словами і вчинками — судять про нас із вами, про всю українську націю.
Тому нам не байдуже, що говорили і писали про них іноземці. Валентина Соболь зібрала всі існуючі на сьогодні документи і факти, систематизувала їх для нас, і я пропоную вам окремі місця з цієї праці. Слухаймо. І думаймо, братове. Це ж про нас.
«Українська еліта в європейських хроніках — давніх та новочасних, — такий аспект проблеми видається не лише актуальним, бо ж не був піднятий раніше, а й перспективним у сенсі подальших студій. Сьогодні ж бо важливим напрямом різних галузей науки (передусім соціології та політології) стало дослідження еліт, паралельно з усвідомленням безпосереднього зв’язку між процесом модернізації та змінами в суспільстві.
Найраніші згадки про наших достойників належать арабам, котрі вже в ІХ–Х століттях були одним із найбільш культурних народів світу. Арабський письменник Ібн-Фадлан, записки котрого постали в 20-х роках Х століття, не називає нам імені короля, що його поряд з іменем небіжчика записали древні русичі. Аль-Масуді, письменник 20–50-х років Х ст. називає Маджака — короля волиняків або полян, якому підкорялися інші королі. Та чи не найбільш знаними є свідчення Льва Диякона. Він, перебуваючи при війську візантійського імператора Василя, близько 990 року почав писати свою історію і детально розповів про війну Святослава з Візантією. При цьому не тільки дав матеріал для духотворчих студій: «палкий, сміливий, відважний, діяльний», а й доповнюються описом, як саме виглядав князь Святослав: «Середнього зросту, не занадто високий, але і не низький, брови мав густі, очі сині, ніс короткий, борода оголена, на верхній губі густе і довге волосся, голова зовсім оголена, з одного боку висів чуб, що означало значний рід; шия здорова, плечі широкі, і взагалі дуже добре був збудований; здавався якимсь понурим і диким; в однім вусі висіла золота сережка, оздоблена двома перлинами, з карбункулом посередині, одіж на нім була біла, нічим не різнилася від інших, окрім чистоти».
Цікаво, що наші традиційні пишні вуса для араба просто «густе і довге волосся на верхній губі». «Оселедець» Святослава згодом переймуть запорожці, і він переросте в яскравий національний символ, живий до сьогоднішнього дня. Святослав не помре в княжих покоях, на пишних подушках, а в герці з ворогами на острові Хортиця.
«Серед авторів перших відгуків про українських достойників випадає, напевно, назвати європейського посла — папського легата Іоанна де Плано Карпіні. В році 1246 він їхав через Польщу та Україну до Татарії, був гостем мазовецького князя Конрада, де мав зустріч із Васильком, „руським князем“. А коли Іоанн де Плано Карпіні повертався від татар, він навіть гостював у князя Данила Галицького, про що залишив свої теплі спогади. Це чи не найдавніші, хай і фрагментарні образи давньоукраїнських достойників.
В році 1479 захотів на власні очі побачити Україну та її людей діяч Ренесансу, засновник Римської академії Помпоній Лет. З цією власне метою він вирушив до Дніпра. І хоча описи не збереглися, але достеменно відомо, що їх зміст був донесений до слухачів Римської академії, виклади мандрівника були частково записані студентами академії, тільки тому й знаємо свідчення Помпонія Лета, що рутени (скіфи) розмовляють там на семи мовах, при цьому — nota bene — скіфська (рутенська) є найпоширеніша.
Еліту на той час представляли тільки можновладці, а коли саме про них йшлося, то (як у випадку з князем Святославом), прикметою елітарності був його довгий чуб та одежа, котра відрізнялася чистотою. Літописця Нестора першим з-посеред іноземців, західноєвропейських істориків, читав дипломат Герберштейн, котрий двічі (в 1517, 1521 р.), ймовірно, відвідав не тільки Москву, а й Україну. Його „Записки“ із двома картами в додатках були ще в 1549 році видані латинською мовою, згодом — іншими мовами — український переклад до сьогодні залишається гостро бажаним. Отож, образ Нестора увійшов у свідомість широкого світу на початку ХVI століття. Це означає, що знамените свідчення польського історика та релігійного діяча Яна Ласіцького про організацію та функціонування народних шкіл в Україні в другій половині ХVI століття, попри всю свою важливість, не було ані найпершим, ані одним із перших свідчень про освіченість, освіту як ознаку елітарності: про започаткування навчання дітей на Русі за указом князя Володимира першою-таки повідала „Повість врем’яних літ“.
Ранньомодерна доба висунула інші прикмети елітарності. Отож, не зважуючись гадати про інші, від найдавніших часів, прикмети еліти, звернімося до новочасних. Більшість соціальних істориків застосовують три критерії Макса Вебера для визначення суспільного становища людини: клас (заможність), статус (стан) і партія (влада). Клас стосується економічного становища індивіда, статус вказує на соціальний престиж, а партія визначає місце в політичній системі. „Навіть побіжний погляд на шляхетську верству в Україні,- зазаначає Зенон Когут, — виявляє дві головні проблеми. По-перше, протягом тривалих періодів в Україні панували неукраїнські шляхетські верстви. По-друге, коли українська шляхта таки з’явилася, вона невдовзі була вживлена у польську шляхту або російське дворянство і, принаймні частково, асимільована неукраїнськими культурами“.
У традиційному суспільстві, де політичне лідерство належало переважно аристократії, відсутність власної аристократії або асиміляція національної еліти іншою культурою означали недостатність або повну втрату національного політичного представництва, — продовжує думку дослідник інаголошує на тому, що у випадку України це призвело до розриву історичної тяглости та зведення українського народу до статусу, за висловом деяких істориків, „неісторичної нації“.
Як бачимо, перші згадки про українських достойників сягають у сиві часи, але виникнення української еліти, котра виконувала функції шляхти, дослідники одностайно окреслюють часи Гетьманщини. Вона, за переконанням Зенона Когута, виникла після революції Хмельницького, наприкінці ж ХVІІІ століття була врощена в російське дворянство. Отже, — підсумовує вчений, дворянство українського походження було зосереджено в Полтавській і Чернігівській губерніях, тобто на території колишньої Гетьманщини. Наведені вченим дані першого загальноросійського перепису від 1897 року вражаючі: 68% спадкових дворян у Полтавській губернії та 41% у Чернігівській українську мову вважали рідною. Причому, ці показники значно перевищували відсоток україномовних дворян на всіх інших українських землях Російської імперії. „Як носії історичних традицій, шляхтичі Гетьманщини зберегли бодай дещицю історичної тяглости від часів Хмельниччини аж до модерної доби,“ — як вітчизняні документи, так і давньоєвропейські хроніки спроможні наситити наш історичний інтерес разючими підтвердженнями, в їхньому полі має неодмінно опинитися постава української еліти тих часів (часів Хмельниччини), котрі, власне, підготували ґрунт до її появи та утвердження.»
Я хочу лишень нагадати слухачам моєї авторської програми те, що вони вже чули навіть із повтором — унікальні подорожні нотатки Павла Халебського — сина Антіохійського патріарха Макарія Третього, котрий з батьком відвідав Україну літа Божого 1654 і описав зустріч патріарха з гетьманом Богданом. Пані Валентина Соболь чомусь не використала цей матеріал у своєму дослідженні. Та ви знаєте про нього. Читаємо Валентину Соболь далі.
»Звернімося до визначальних критеріїв, які новітня соціальна історія визначає як основу моделі шляхти, а саме — статус, влада та багатство, бо ґрунтовний синтез, присвячений українській еліті, можна створити, «лише здійснивши серйозні дослідження кожного з трьох вимірів зазначеної моделі». Водночас у полі зору авторів багатьох хронік, спогадів, діаріушів опиняються освіта, культура та стиль життя еліти — ті саме критерії, котрі науковцями кваліфікуються як додаткові, супутні. І в цьому сенсі не можна переоцінити ту величезну вагу, котру набувають щоденники, мемуари, хроніки, а також ті літературно-художні твори, пізнавальний потенціал котрих дорівнюється науковим відкриттям. Як би скептично до них часом не ставилися історики, від того не втрачають своєї дивовижної сили, що нею володіє художня правда в історичних романах, поемах, віршах-панегіриках. Тому поряд із пам’ятками Богуслава Маскевича, Якуба Лося, діаріушем Станіслава Освенціма не тратить свого значення поема Самійла Твардовського «Війна домова», а поряд з козацькими літописами — історичні романи українських письменників Семена Скляренка, Романа Іваничука, Романа Федоріва, Валерія Шевчука, Павла Загребельного та ін.
Зафіксовані в європейських пам’ятках етюди про українських достойників, які увиразнюють швидше штрихи освітнього, морально-психологічного портрета української еліти, — потверджуються також і вітчизняними джерелами.
Серед перших авторитетних європейських авторів (окрім названих вище) тут постають брати Мартин та Йоахим Бєльські. Це їхню хроніку Михайло Грушевський ставив на перше місце серед найдавніших пам’яток з-поміж великих за обсягом джерел з історії Запорізької Січі. У «Хроніці Польщі», що є, властиво, першим історичним твором, написаним живою тогочасною польською мовою, вперше вжите й саме слово козацтво (у розповіді про події 1325 року), і саме тут віднаходимо одну з перших високих оцінок «козацьких вождів». Так, розповідаючи про татарський напад на Поділля в 1489 році, автори хроніки зазначають, що провідниками польських військ Яна Ольбрехта були таки «козацькі вожді», котрі прекрасно орієнтуються на місцевості, добре знають край, отже є вмілими, вправними, витривалими. Якщо говорити не про збірний образ, а про видатну індивідуальність, то тут звернімося до вперше виданої 1549 року у Відні праці «Записки про московські справи» австрійського дипломата й мандрівника Сигізмунда Герберштейна. У ній віднаходимо інформацію про Костянтина Острозького, який боровся з татарами, переміг військо московського князя Василія ІІІ у битві під Оршею в 1515 році: «Костянтин багато разів розбивав татар; при цьому він не рухався їм назустріч, коли ті йшли грабувати, а вже переслідував їх, коли татари поверталися зі здобиччю. В той час як татари добиралися до місця, де мали намір заночувати, — а це місце було йому відоме, — Костянтин приймав рішення напасти на них і наказував своїм воїнам приготувати собі їжу цієї ночі, бо наступної він не дозволить їм розпалити багаття. Переслідуючи татар весь наступний день, Костянтин, коли татари не бачать уночі ніяких вогнищ і думають, що вороги повернулися назад або ж розійшлися, відпускають коней пастись, ріжуть худобу і бенкетують, а тоді лягають спати, — нападає на них під ранок і учиняє повний розгром».
Йдеться, як бачимо, насамперед про військову звитягу та стратегічний дар ведення бою, але не тільки. Бо за всім тим стоять таланти вроджені й розвинуті, все те, що Герберштейнові дало підставу написати: «В наш час у литовців особливо знамениті два мужі: Костянтин, князь Острозький, і князь Михайло Глинський».
Поступово формується образ достойника як представника дивовижної землі, що плине медом і молоком. До закорінення світоглядного стереотипу України-Русі «jako krainy mlekiem i miodem p?yn?cej» чи не найбільшою мірою спричинилися саме старопольські хроніки. Але відгомін цього образу віднаходимо також у виданих у 1720 році у Франкфурті спогадах німця Вебера і то в зв’язку з характеристикою ним гетьмана Дорошенка. Про Дорошенка пише німець як про такого, завдяки якому Україна «жила добром і молоком», будучи звільнена від усяких громадських тягарів, користуючись магдебурзьким правом.
Найбільшою ж увагою, змішаною з острахом, а звідси — й небаченою кількістю домислів (а в хроніках польських — часом негативно-абсурдних звинувачень та характеристик занадто багато) огорнуте ім’я Богдана Хмельницького. Тут особливо виразним є акцент на отих прикметах, що їх ранньомодерна історія окреслює як додаткові, допоміжні, окрім трьох головних (статус, влада, багатство). Тобто, знову ж таки освіта, культура, параметри особистого стилю життя Хмельницького.
Венеціанський дипломат Альберто Віміна, котрий правдоподібно перебував в Україні у роках 1650–1652, по дорозі до Богдана Хмельницького побачив і захоплено описав красу дозрілого врожаю та козаків, яких він порівнює зі спартанцями. Хмельницького ж охарактеризував так: «Росту він скорше високого, ніж середнього, широкий в костях і міцної будови. Його мова й спосіб правління вказують, що він володіє розсудливою думкою і проникливим розумом. У поведінці він м’який і простий, і цим забезпечує собі любов вояків, але, з другого боку, він тримає їх у дисципліні гострими вимогами». Це не найпохвальніша характеристика гетьмана, якщо говорити про італійські джерела. Що ж стосується старопольських хронік, то є величезна література про Богдана Хмельницького — в переважній більшості якої з причин зрозумілих гетьман характеризується негативно, передусім, йому відмовлено в шляхетному родоводі, звинувачено в «заядлості хлопській» та багатьох інших гріхах. Зневажливо про хлопський родовід Хмельницького (якщо говорити про друковані пам’ятки), пише Казимир Обухович. Та є й старопольські пам’ятки, які несуть похвальне слово про Богдана: «Вождем козаків був Богдан Хмельницький, діловий, дотепний та старанний воїн».
Знайомство із цією працею ми закінчимо наступного тижня. Травневих дощів і сонця тобі, Україно!
Коментарі