На Майдані (випуск 193)
05.06.2009, 11:20 | Прес-служба
Сьогодні завершимо знайомство із працею відомої історика та літературознавця з Донецька Валентини Соболь, присвяченою образу України в особі її лідерів, чолових — спершу князів, згодом гетьманів, а тепер — президентів. За їхніми рисами, як позитивними так і негативними судять про всіх нас, дорогі мої українці. Так нас оцінювали за Володимиром Великим, Ярославом Мудрим і Святославом. За Дорошенком, Хмельницьким і Мазепою. За Кравчуком і Кучмою. За художником Іваном арчуком та поетесою Ліною Костенко.
То ж напружте інтелект, бо це — про нас із вами, братове. Про нас і наших предків.
«Хмельницький як людина елітарної освіти і культури — на противагу до суб’єктивних, гіпертрофованих акцентів польських істориків про нібито нешляхетське походження гетьмана — постає знову ж таки в польських стародруках, з листів самого Хмельницького. Певною мірою польськомовне листування Богдана Хмельницького суперечить його антипольській діяльності. Цій обставині дослідники надають значно меншої ваги, аніж тому, що в листах — як складовій мистецтва епістолярії XVII століття — виразними є глибокі зв’язки зі старопольською культурою. Адже саме тоді, коли Хмельницький студіював у Львові, написання листів вивчали як додаток до риторики. А середньовічні монастирські школи мали цілу науку листування: листи вивчалися напам’ять і створювалися під час вправ, внаслідок чого постала величезна кількість фіктивних листів.
Опираючись на розвідки про ті додаткові можливості, які дає листування для дослідження особистості, польські науковці із захопленням пишуть про стратегію кореспонденції Хмельницького, про його особистий дипломатичний талант. Відзначають чистоту його польщизни, зрідка інкрустованої латинськими вставками. Та понад усе вирізняється окремі листи Хмельницького до Яна Казимира. Так, у листі з Білої Церкви від 12 червня 1648 року, моделюючи ситуацію в Україні, Хмельницький буквально розбурхує емоції короля, намагається вплинути на його уяву (сам акт прохання покращити долю козаків — подано надзвичайно образно).
Дослідження листів Богдана Хмельницького з років 1648–1657 (їх збережено понад 500, написаних польською, російською і латиною), зібраних і виданих Іваном Крип’якевичем та Іваном Бутишем — аналіз їх здійснили саме поляки. І певно ж мали право на твердження про приналежність листів українського достойника до польської культури не лише на тій підставі, що писав Хмельницький польською, а й що перебував у потужному силовому полі старопольської образності.
В такий спосіб образ українського гетьмана постає в незнаному досі вимірі, осягнути який і мав на меті дослідник, переконаний, що погляд на Хмельницького як на автора листів, а не виключно як на вождя й політика, може суттєво розширити наші знання. Ця гіпотеза в ході аналізу кореспонденції Хмельницького цілковито підтверджується. На більш пильну увагу в перспективі заслуговують також листи-погрози гетьмана, листи, котрі неодноразово приносили йому бажаний результат. Причому, погроза (а доходило до погрози найвищим польським достойникам і цілій Речі Посполитій) кваліфікується і як різновид риторичного мистецтва, і як його політичні успіхи, і як результат не тільки мілітарних звитяг, а й дипломатичного ведення кореспонденції. Вдало підмічений П. Борком такий методичний прийом Хмельницького-епістолографа, як здобування прихильності слухача. Лист ставав зброєю успішнішою, аніж тисячі самопалів. Чигиринський сотник виявився досконалим листарем в залежності від ситуації та адресата.
Писання листів не було для Хмельницького важким обов’язком, а радше навпаки. Чисту польщизну науковці визнають за ознаку стилю українського гетьмана, з подивом констатуючи мінімальну, у порівнянні з епістолами самих поляків, кількість макаронізмів. Посутніми бачаться спостереження і над тим, як саме Хмельницький послуговувався поточним стилем та риторикою конструкційного типу, як майстерно вмів достосуватися до своїх адресатів, що в результаті увінчувалося блискучими дипломатичними успіхами.
Польська дослідниця Анна Малевська змушена визнати, що, „то добра література, досі малознана. Є в ній чистота мови, природність і цілісність стилю, пошанування форм, а водночас приваблива простота — і то як риси звичайні, не виняткові“. Інший дослідник П. Борек наголошує на таких важливих моментах, як: близькості презентованої ними ментальності до свідомості польського шляхтича (в багатьох випадках вони ототожнюються); архіважливій ролі тих листів в історії польсько-козацьких стосунків; на приналежності тих листів до історії старопольської культури. У цілому ряді свідчень чужоземців констатуються численні достоїнства гетьмана: дипломатичні таланти (свідчення шведського посла Веллінга, записані членом цього посольства Гільдебрандтом, листи воєводи Стефана ).
Від часу появи аналізованих тут пам’яток з вождем України, що порівнювався з Мойсеєм, з образом самої України, як краю чудесних з’яв, як землі обітованої, яка плине молоком та медом,- образ привабливої України, а передусім її звитяжних і вільнолюбивих людей надовго зникає з очей істориків.»
Я зупиню хід думок Валентини Соболь — модерного дослідника української історії з Донецька, щоб доповнити її. Україна в другій половині сімнадцятого століття дедалі відчутніше зникає з арени світової історії, перетворюється на колонію, в якій навіть деякі гетьмани стають сірим декором, розмитими особистостями людьми безвольними і нецікавими. Наша історія наспіх переписується, її втискують в історію імперії. Малоросія — це територія без самостійної національної пам’яті. Хіба що Іван Мазепа стає унікальним об’єктом для світової літератури та згадок у світовій історії. А автор першої у світі демократичної конституції Пилип Орлик залишився фактично непомічений світом. Нас довго не помічали і після відновлення незалежності наприкінці двадцятого століття. Аж до Майдану, про який, звідомих причин, ми сьогодні майже не згадуємо. Та ось ще один фрагмент праці донеччани Валентини Соболь:
«Під час опитування, яке щороку (принаймні упродовж останніх п’ятнадцяти років) проводить „Centrum bada? opinii spo?ecznej“ i подає польська преса, ставлячи запитання, кого найбільше не люблять поляки,- українці стабільно пребували серед трьох найбільш нетолерованих народів. Гіршим, аніж до українців, польський обиватель декларував своє ставлення тільки до циган та євреїв.
Все змінилося від 21 листопада 2004-го. Аналіз численних репортажів у пресі й телебаченні може бути темою окремого дослідження. „Поляки затамували подих. І з захопленням дивляться на піднесення України. Вірять, що переможе свобода та відвага. Так, як колись у Польщі“, — ось рефрен із часопису „Przekr?j“ від 5 грудня 2004 року, часопису, котрий паралельно до польської подає й україномовну інформацію. Ніколи раніше (принаймні упродовж минулого ХХ століття, за винятком відрізку часу міжвоєнного двадцятиліття) не тільки польські, а цілого світу медіа не приділяли стільки уваги, як у ці дні, коли помаранчевою стала ціла Варшава, а браму столичного університету прикрасили — поруч із польськими — українські прапори із помаранчевою стрічкою угорі. За формою ці репортажі летючо-легкі, виразно-підесені, розкуті, підкреслено високотональні. І то зрозуміло чому: українська революція дала полякам можливість пережити другу молодість, повернувши пережиття високої миті оборони людської гідності. В такому ключі художньо оформлена, наприклад, перша сторінка тижневика „Przekr?j“ від 5 грудня 2004 року, а „Gazeta wyborcza“ від 14 грудня 2004 року у статті „Революція зближує“ знову подала, але вже якісно нову і тому вражаючу статистику, яка засвідчує, як різко зросли симпатії поляків до українців — від 19 до 29 відсотків. А на запитання „Чи можливим є поєднання поміж українцями та поляками?“ 81 відсоток відповіли „так“ і тільки 14 — „ні“. Як свого часу Хмельницький, так у дні помаранчевої революції світ був вражений образом новітнього Українця. Вільного впевненого в собі. Розумного і доброго. І знову на перший план вийшли прикмети еліти, і самої нації в момент її духовного піднесення. Ці прикмети вразили світ.»
Пані Валентина Соболь з Донецька у дні помаранчевого здвигу перебувала на студіях у Польщі. Тому саме польський погляд на нас вона подає так детально. І задокументовано. І тим він нам цікавий. Та ось висновки її праці.
«Найбільше, у давніх хроніках висвітлено центральний образ представника еліти. Коли ж достойник був представником ворожого табору, то саме його статус був всіляко принижений або замовчуваний, як то бачимо в старопольських пам’ятках стосовно Богдана Хмельницького. Та водночас навіть вони все одно дають додаткові прикмети особистості, і тут дивовижно багатий матеріал дають європейські новочасні хроніки, в котрих був сильно акцентований момент освіти правдивої та поверхової або й просто фіктивної. Горезвісна „проффесорська“ анкета облетіла зі швидкістю ракети цілий світ. Так само, як імідж Юлії Тимошенко — сексуальнішої за Памелу Андерсон — ще більшою мірою вияскравив високий інтелектуальний потенціал та дипломатичні здібності Юлії.
Попри все сказане, мусимо визнати, що українська еліта в європейських хроніках постає досить спорадично. Щоб зробити висновки про її становлення, про формування національної самототожності, визрівання державотворчих традицій, належить глибше звернутися до архівів. Втім, хоча проблема еліти є значно менше розробленою, аніж образ України та народів, що її заселяють, все ж таки — після тривалої перерви від появи праць Олександри Єфименко, Дмитра Міллєра, Олександра Лазаревського, Вячеслава Липинського — окреслюються перспективи новочасного вивчення цієї проблеми.
Як відомо, позитивний образ України був заініційований ще на схилі середньовіччя Яном Длугошем. Значно раніше була окреслена духовна візія нашої країни і нашого люду, котрий лише формувався в націю образами наших князів. Огляд старих хронік аж проситься в окреме дослідження про нашу, ще невідому історію. Стереотип України — землі, котра плине молоком і медом, перемандрував і в літературу ХVІІ століття, але зазнав модифікацій з боку авторів та виконавців величально-захоплених описів. Нескорено-звитяжній Україні ХVІІ століття присвячено не лише окремі репортажі (з 30-х років XVII ст. про козаків почала писати „Gazette de France“), спогади, а й окремі книжки, і кількість різноманітних матеріалів про Україну в цей період у Польщі є незрівнянно більша, аніж про будь-яку іншу країну. Жанрова їх розмаїтість також вражаюча: діаріуші, описи різноманітних подорожей, дипломатична кореспонденція, дипломатичні ноти, інформація типу щоденикової, приватне листування, поетичні твори різноманітного гатунку. Зважаючи на досить активне видання та дослідження цих матеріалів як (в останні роки) в Україні, так і за її межами (що сталося значно раніше), звернімося тільки до окремих з-посеред них, найбільш показових. Тереза Хинчевська-Геннель помітила характеристичну особливість: як польські, так і українські автори, призвичаєні до образу тогочасної України, не помічали тих прикмет її, які так гостро і виразно кидалися в очі приїжджим з інших країв. Тому найбільш довершені описи козаччини, її лідерів, зокрема в першій половині та 50-х роках XVII століття вийшли з-під пера авторів не українських чи польських, а представників інших, часом дуже віддалених країн. Відбулася мов би своєрідна передача отієї, започаткованої ще в хроніці Длугоша, естафети. І хоча, наприклад, нунціїв апостольської столиці цікавила, ясна річ, насамперед їх власна католицька місія, але героїчний чин достойників козацтва, що подивувало весь світ, знайшло виразне відображення в їх документах. Зацікавлення Україною в світі сягнуло свого апогею, коли Європа відчула потужність козацької сили, що захитала навіть королівський трон.» — так закінчує свою наукову працю донеччсанка Валентина Соболь.
Я свідомий того, що такий науковий стиль важкувато сприймається «на слух», але ж я вас, дорогі мої слухачі, на часто цим завантажую, намагаючись добирати для вас речі емоційні, легкодоступні. То вже вибачайте, але ж хотілося подивитися на самих себе збоку, без надмірних сентиментів. І виявилося: нас любили більше, як ненавиділи, хоч ворогів нам не бракувало впрдовж нашої довжелезної, часто карколомної, непередбачуваної, алогічної історії.
Ми знову появилися на кону історії в 1991-му році. Нас механічно визнав весь цивілізований світ. Визнали, але помітили лише «боковим зором», не розглядаючи. Адже появився майже десяток країн на Балканах, понад десяток — на пострадянському просторі. Хіба всіх запам’ятаєш? Хоча гірко, образливо — за територією та й почасти за населенням — амбітна Франція. Ні Кравчук, ні, то більше, Кучма нічим не запам’яталися світові. Ющенко постав лідером унікального, справді світового явища — Майдану, ідеї якого залишилися на рівні «Фата моргана».
Життя продовжується, люба наша Україно. Про-до-вжу-ється.
Коментарі