10.02.2010, 18:37 | Прес-служба

Отож, я продовжую знайомити вас, дорогі мої українці із фрагментами унікальної книги французького письменника і мислителя Астольфа де Кюстіна "Правда про Росію" або "Росія у 1839 році". Ще раз нагадаю, що маркіз приїхав до Росії, щоб прославити її, приїхав на запрошення самого царя Миколи Палкіна, котрий запроторить нашого Тараса в "незамкнену тюрму" із забороною писати і малювати. І де Кюстін об'їздить Росію. Побуває не лише в Петербурзі на гучних царських гульбищах. А й у великих містах та провінційній глухомані. Його постійно супроводжуватиме підозрілий наглядач, що не залишить француза ні на мить на самоті.

   Астольф таки напише книгу, котра буде перевидаватися у Франції, але  жоден читач у Росії не прочитає її, навіть не знатиме про неї нічого, босам цар заборонить її.

Отож, слухайте уривки з неї. Вони часто перегукується з творами Тараса.

 Ось що він пише про  Петра, якого росіяни нарекли "Великим  Рефрматором": «У вересні 1716, Алєксєй (наступник трону) вті­кає, ставить себе під охорону Австрії та живе прихова­но в Неаполі. Пйотр знаходить його схованку. Пише до нього. Його лист кінчається жахливими погрозами, якщо той не виконає надісланих до нього наказів.

Там переважають такі слова: «Ви мене боїтеся? Я вас запевняю та вам обіцяю в ім'я Бога та страшного суду, що якщо ви підкоритеся моїй волі та повернетеся сю­ди, то я вас не каратиму і навіть любитиму ще більше, як досі». На цю урочисту обіцянку батька та володаря, Алєксєй повертається 3 лютого 1718 до Москви, а другого дня його обеззброїли, арештували, катували, ганебно виключили його та його нащадків від права на престол...

Це ще не все: його кидають до фортеці. Там, щодня, щоночі самодержавний батько, порушуючи заприсяжену обіцянку, всі почуття, всі закони природи і навіть ті, що він дав своїй імперії  у «Сводє законов" виступає проти занадто довір­ливого сина з політичною інквізицією, рівною в під­ступній жорстокості, релігійній інквізиції. Він мучить слабодухого сина всіма небесними і земними страхіт­тями; він змушує його доносити на друзів, на рідню, до матері включно; нарешті, відсуджувати себе самого на смертну кару.

Цей довгий злочин триває шість місяців. У двох перших, заслання та висе­лення багатьох вельмож, позбавлення сина трону, ув'язнення сестри Софії, батоження своєї першої дру­жини, катування зятя, але й цього ще мало.

Одного дня генерал Ґлєбоф, виявлений полюбов­ник покинутої цариці, був посаджений на кіл серед по­мосту, по кутах якого стирчали голови єпископа, боя­рина та двох четвертованих достойників. Цей жахливий поміст був ще оточений частоко­лом, на якому було понад п'ятдесят стятих голів духов­них та інших осіб.

Кара у стократ більш злочинна, ніж сама провина, бо яка причина може бути вибаченням для стількох жорстокостей? Але, здається, що спонуканий до манії переслідувань, Петро намагався знайти змову в той час, коли існувала лише глуха звичаєва опозиція, що надіялася та чекала на його смерть, щоб вибухнути».

Пйотр холоднокровно походжав посеред цих мук. Кажуть навіть, під впливом жорстокої цікавости він дійшов до помосту подивитися на вмирання Ґлєбова, на що той, зробивши йому знак підійти ближче, плюнув йому в пику.

Мешканці Москви дістали наказ під загрозою смер­тної кари, взаємно шпигувати себе та доносити на себе. Але головна жертва лишилася тремтяча, осамітнена стількома ударами довкола неї. Петро перевозить тоді свого сина з московської в'язниці до петербурзької.

Там він піклується мученням душі свого сина, щоб витягти найменші спогади незадоволення, непокірности чи бунту; він їх нотує щодня з жахливою доклад­ністю; радіючи кожному признанню, додаючи всі ці зітхання одне до другого, всі ці сльози, намагаючись, нарешті, створити великий злочин з усіх цих жалів та пережи­вань, яким він хоче надати вагу на терезах свого судівництва. Чи не є Пйотр тут гидкіший, якщо це є можли­ве, від Івана IV?

Потім  він поспішає скликати  своїх рабів. Він їм оповідає про свою окаянну працю; він перед ними оповідає про свої тиранічні та жорсто­кі витівки з варварською наївністю, з щирістю деспо­тизму, засліпленого своїм правом самодержавного во­лодаря... Він хоче виправдати себе за рахунок своєї жертви та здушити подвійний крик свого сумління та своєї зіпсутої природи.

По цім довгім оскарженні тиран гадає, що син уже засуджений. «Всі щойно чули, кричав він, довгий перелік нечуваних на світі злочинів, яких його син нібито допустився супроти нього, свого батька та володаря! Відомо, що він сам має право йо­го судити; проте він просить їхньої допомоги. Отже, це їм припадає бути  суддями, а не йому.

      Раби зрозуміли свого пана; вони побачили якої страшної допомоги він вимагає від них. Отож  попи відповіли цитатами з  святих книг, вибираю­чи з числа тих, що засуджують, та тих, що прощають, не насмілившись кинути тягар на терези.

У той самий час вельможі держави  були слухняні. Одноголосно не вагаючись, во­ни винесли смертний вирок; але їхній вирок засуд­жує їх в значно більшій мірі, як їхню жертву. У цьому видно огидні намагання цієї рабської юрби заслужи­ти собі ласку свого пана; та, як їхня брехня, прилуча­ючись до його, вони лише вияскравлюють кривоп­рисягу свого пана.

Щодо нього, то він твердо викінчує діло, ніщо його не спиняє, ані час, що проминув від його гніву, ані ви­киди сумління, ані каяття нещасного, ані тремтяча, під­дана, благаюча безоборонність сина! Він тепер стане його катом. Отже, 7 липня 1718, другого дня по присуді, він піде, в супроводі сво­їх вельмож, витиснути останні сльози свого сина, домішуючи до них свої і, коли, нарешті, йому здаєть­ся, що син зворушений, він шле по отруту, яку  сам наказав приправити! Нетерплячий, він шле другого гінця; він представляє отруту як спасенні ліки, та від­ходить, глибоко сумуючи, (оплакувати свою жертву це одна з рис московської вдачі), отруївши сина, що все ще благав вибачення. По­тім він смерть сина, що сконав по кількох годинах жахливих терпінь, скидає на страх від його вироку! Він покриває все це страхіття в очах своєї челяді лиш  грубим обманом; він вважає, що це цілковито підходить до їхніх звичаїв, наказуючи їм мовчати. Його так добре послухалися, що без «Спогадів» одно­го свідка-чужинця та навіть учасника цієї жахливої драми, історія ніколи не знала б цих лютих та останніх подробиць."

Де Кюстін наголошує на  часто приховуваній російськими  істориками правді: «…Я при­гадав собі  одне місце в Монтеня, яке  цитую: «Князь Московії давніше мусив виявляти пошану татарам: коли вони надсилали до нього послів, то він виходив до них назустріч пішо та підносив їм посуд з кобилячим молоком, «кумисом» (це пиття є насоло­дою для татар), та якщо кілька крапель падало на спи­ну їхніх коней, то він повинен був злизати їх своїм язиком». Цей рід неволі починається в середині XIII ст. та тривав близько 260 років.

Отже,  не без причин історію Росії ховають від росіян та хочуть її сховати перед цілим світом. Напевно незмінність політич­них засад володаря, осілого на таким робом засно­ваному троні, не є найменшою подивом історії нашого часу.

Тоді, коли московські великі князі навколішках носили ганебне ярмо, накинене їм монголами, в Європі цвів лицарський дух. Я не думаю, щоб, не зважаючи на се­редньовічне варварство, знайшовся в Європі хоч би один король, здатний збезчестити суверенність, згоджуючись володіти на умовах, накинених вели­ким князям московським від XII-XV століть їхніми панами татарами. Але в Росії слава, як і все інше, є свіжим набутком. Доба уярмлення поділила істо­рію цієї країни на дві відмінні епохи: історію неза­лежних слов'ян та історію росіян, пристосованих до тиранії трьох століть рабства. І ці два народи не мають, правду кажучи, нічого спільного, крім наз­ви, під якою давні племена були сполучені в націю варягами У нас ми втомлені від сваволі та розбіжностей, тут все знеохочене одноманітністю, заморожене пе­дантизмом, - пише француз  Астольф де Кюстін. І продовжує:

«Дітям і дикунам подобається все блискуче; москалі є діти, що мають призвичаєння, а не досвід нещасть. Звід­си, мимоволі  кажучи, бачимо суміш легковажности та уїдливости в їх вдачі... В Росії кожна народна розвага є меланхолійна, радість стає там привілеєм; тому вона ме­ні тут здавалася майже завжди переборщеною, удава­ною та гіршою від смутку...  Вцілому люди цієї країни не видаються мені схильними до великодушности; вони в неї зовсім не вірять, вони б її заперечили, коли б сміли, та якщо вони її не заперечують, то вони її зневажають, бо вони не мають її міри в самих собі...

      Праця йде не на те, щоб прислужитися іншим, а щоб дістати нагороду; творчий вогонь для них чужий, їм бракує ентузіазму, відберіть в них почуття користи, боязні та суєти - ви позбавите їх діяльности.

     Ласкавість зветься слабістю в народі загартованім терором; ніщо, крім страху, не обезброює його; невмо­лима суворість примушує його згинати свої коліна. Пробачення, навпаки, дає йому піднести голову; його не можна переконати, його можна лише підбити. Нез­дібний до гордощів, він може бути відважним; він пов­стає проти доброти, але підкоряється жорстокості, яку приймає за силу.

     Це пояснює мені систему правління, що її прийняв імператор, але не примушує мене її схвалити. Цей во­лодар знає і робить що слід, щоб його слухали. Тут дис­ципліна є метою, деінде вона є лише засобом...

Це пояснює мені систему правління, що її прийняв імператор, але не примушує мене її схвалити. Цей во­лодар знає і робить що слід, щоб його слухали. Тут дис­ципліна є метою, деінде вона є лише засобом...

Москалі найперші комедіанти на світі. Щоб зроби­ти враження, вони не потребують сценічного обману...

Ніде інде вплив однозгідности уряду та виховання не відчувається так яскраво, як тут. Всі душі тут носять однострої. Ах! Навіть як ви не молоді та не легко розчу­люєтеся, то доведеться вам страждати, коли бачите, що до цього народу зі студеним серцем та з розумом, за­гостреним природою та суспільним вихованням, при­носять наївність інших народів! Я уявляю собі німець­ку чулість, довірливу розтріпаність французів, іспанську витривалість, англійські дивацтва, безтур­ботність, добродушність справжніх давніх італійців у змаганні з вродженою кокетерією москалів; і мені шкода бідолашних чужинців, які на хвилину повірять, що вони здатні стати гравцями у спектаклі, який тут че­кає на них.

Фізично - підсоння, а морально - уряд цієї країни нищить у зародку те, що є слабе. Все, що не є міцне, або є дурне, гине при народженні; лишається при житті тільки худоба чи натури міцні в доброму як і злому. Росія є батьківщиною розгнузданих пристрас­тей чи слабих вдачею, бунтівників або автоматів, змовників або машин; тут зовсім нема середини між тираном та рабом, між божевільним та звірем; золота пересічність тут зовсім не знана, природа її не хоче; надмір холоду так само, як і спека, штовхає людей до крайностей. Це не означає, що міцні духом трапля­ються частіше в Росії, як деінде. Навпаки, їх тут менше, через нечулість більшости. Москалям не вистачає ба­гато здібностей, які відповідали б їхнім амбіціям; пе­ресада є ознакою слабости.

Не зважаючи на протилежності, які я щойно згадав, всі є подібні до себе під одним оглядом: усі поверхові; ці люди дуже легко забувають вранці багато зі своїх планів, зроблених ввечорі. Можна сказати, що їхнє серце є царством випадку; ніщо не встоїться супроти їхньої здатности все переймати та все залишати. Це відблиски; вони не народжуються, вони появляються; вони живуть і вмирають, не помітивши поважного бо­ку існування. Ані добро, ані зло - ніщо для них не є дій­сністю; вони можуть плакати, вони не можуть бути не­щасливими... Своїм швидким та зневажливим поглядом вони обкидують, не подивляючи нічого, всі досягнення людського генія за тисячоліття; вони гада­ють перевищити все, бо вони погорджують усім; вони вихваляються, як люди заздрісні, стеляться на землю, завжди нарікаючи, перед усім, що вони вважа­ють модним ідолом... Порох та дим, хаос та небуття, ось усе, що може виникнути в цих непостійних голо­вах».- виносить свій вердикт де Кюстін

З Москви він вирушає через Ярославль на Ниж­ній Новгород. На Троїцькій пошті його переганяє один знайомий. «Знаючи, що я заночую тут, він попросив мене з ним порозмовляти, доки  перепряжуть  коней; він підтвердив те, що я вже  знав: що вісімдесят сіл було недавно цілком спалено в Симбірській губер­нії під час придушення селянського повстання»...

       А до цих рядків,  маркіз додає уривок з «Петербурсских Ве­домостей»,  в якому  розповідається, як рязанська селянка Нікіфорова донесла владі про втечу з війська до неї її сина, а  їх величність дала селянці  на­городу за донос на сина - срібну відзнаку з написом «за пильність».

"Під час моїх мандрівок я досить часто пригадував собі проникливі спостереження Песталоцці, великого практичного філософа; з цих спостережень над спо­собом життя людей виходить, що з двох осіб, які мають однакові звичаї, одна може бути брудна, а друга чиста. Чистота тіла залежить від здоров'я.  Як би там не було, але се­ред москалів панує брудне нехлюйство.

Ах, вплив монголів триває у вас і то по визволенні від них! Чи не для того ви їх прогнали, щоб наслідува­ти їх? В мистецтвах та взагалі в цивілізації з таким роз­вінчуванням не зайдете далеко, так думав я, не кажучи цього голосно. Ви дивитесь з нехіттю на чуже, бо у вас нема чуття досконалости. Ваша імперія величезна, - згоджуюсь, але що є в ній та­кого, що я мав би подивляти? Я ніяк не подивляю мавпувань колосальних розмірів... Презирство до того, що їм не знане, здається мені пануючою рисою вдачі мос­калів. Замість старання зрозуміти чуже, вони воліють насміхатися над ним. Якщо їм колись доведеться проя­вити свій справжній геній, то світ не без певного зди­вування побачить, що це геній до карикатури."

     Такою постала Російська імперія перед  допитливими і безкомпромісними очима  французького письменника, мислителя, улюбленця свободи Астольфа де Кюстіна в його книзі "Правда про Росію", написану в 1839 році і заборонену в Росії  впродовж півтори століття. Герцен сказав про цю працю: "Без сумніву – це найцікавіша і найрозумніша книга, написана чужинцем про Росію."