16.02.2010, 16:39 | Прес-служба

Сьогодні я передам слово вам, моїм постійним і активним слухачам, які не лише мають свою життєву позицію, а й сміливо висловлюють її перед мільйонами інших українців. Не завжди їхня думка є аксіомною, незаперечною, але сама наявність її швидше віддаляє нас від минулого, коли мати власну думку, а ще оприлюднювати її вважалося небезпечною крамолою, нечуваним зухвальством.

      Сьогодні, можливо, маємо навіть надмір різнодумання на загальнонаціональному рівні.  Надмір іноді тривожний,  небезпечний, якщо він стосується, скажімо, існування  незалежної Української держави, чи соборності України, чи нашого вступу до Євросоюзу і НАТО, чи  визнання  штучного голодомору. Це болісно ділить, рве націю, робить суспільство агресивним, нестабільним.

        Ось і мені часто пишуть: мовляв, скільки можна говорити про той голод? Це було давно і його  треба забути. Ніколи не погоджуся з такою позицією. Не погоджуся заради пам'яті  майже десяти мільйонів наших  співвітчизників, котрих  убито навмисним голодом,  не лише не похованих  по-християнському, а закопаних, як  прокажену худобу. Їхні братсько-сестринські могили давно заросли травою забуття, бо про це  великотерпеливий український люд змушували   три покоління мовчати про цю трагедію. І поки в Україні буде бодай один невіглас, котрий говоритиме, що "етого нє било, потому что нє могло бить" – про  це треба говорити.  Я знаю, що на будівництві меморіалу в Києві вкрадено  великі суми грошей, я знаю, що деякі "губернатори" (так вони себе називають самі!), щоб улестити Президентові  наввипередки  перетворюють  цю національну трагедію на чергову чиновницьку кампанію, але це все – минуще. Поки є ще живі  свідки -  я буду надавати їм слово. Іменем десяти мільйонів убієнних голодом. Отож:

Катерина  Колісник, місто Пологи Запорізької області:

"Доброго дня і дужого здоров'я Вам, Володимире. Я,  народилася в 1926-му, у місті Чернігівка Дніпропетровської області, дівоче прізвище  Лола.  Після 1937 року село стало районом, а область – Запорізькою. Мої батьки,  Єгор   Олена  займалися хліборобством, на той час мали троє коней, дві корови, вівці, кури, землю (скільки десятин, не знаю) і увесь необхідний  інвентар. За соціальним станом були «середняки». У 1929 року 1 січня батько застудився  і помер, мати у 28 років залишилася вдовою із п’ятьма дітьми, найстаршому було 11 років, а найменшій, мені, 2 рочки.

Мамі довелося самій управлятися по господарству, старші хлопчики, як могли, допомагали. У 1930 році почалася колективізація, маму записали у колгосп і забрали все – землю, коней, корів, вівці, увесь інвентар, а згодом забрали і хату, а нас переселили у малу хатинку, бо у нас була величенька хата, вкрита черепицею. Мама працювала у колгоспі від темна до темна, заробляла трудодні, на які нічого не давали. І найстрашніше розпочалося, коли стали хліб забирати. У нас у великій хаті було зсипане зерно – пшениця та ячмінь. По селу їхало декілька бричок із прапорами, називали їх валка, заходили до хат чоловіки і забирали хліб.

Дійшла черга і до нас. Зайшло декілька чоловіків, насипали зерно у мішки і виносили, мати стояла серед хати, нічого їм не говорила, тільки плакала, а я вчепилася руками за мамину спідницю і теж плакала. Забрали все, що можна було, з горища забрали навіть качани кукурудзи, залишили маму із п’ятьма дітьми на голодну смерть. Потім ще раз приїжджали, трусили  солому,  полову, усе чогось шукали.

               Одного дня, коли трусили хліб, мама у невеличкій торбинці заховала зерно, поклала його на комин, що на печі, а мене зверху положила, ще й прикрила  ряднинкою. Каже, може, з-під тебе, Катю, не витягнуть.

Усе, що залишилося у господарстві, було з’їдено. 1931 рік мама, як могла, рятувала нас від голодної смерті, ходила у німецькі поселення, яких багато в Чернігівським районі, це Гершау, Лізбатай, Аліксандратай, Гнаденфельд,  Рот-Фронт та інші, міняла на харчі усе, що тільки мала. Настала зима 1932 року, уже нічого було мінять, мама із усіх сил вибивалася, щоб хоч чимсь нагодувати нас, п’ятеро дітей, сама собі в усьому відказувала, воістину це була ВЕЛИКА МАТИ, яка жертвувала собою, щоб порятувати від голоду своїх дітей. Весною 1932 року вона злягла, не могла ходить.

Останній день її життя до цього часу стоїть у мене перед очима. Мама лежала долі на соломі, великі карі очі дивилися на мене, по впалих щоках текли сльози, вона уже не могла говорити, обвела рукою кімнату, зупинилась очима на мені, щось, може, хотіла сказати, але не могла, тільки зіпала ротом, і її не стало. А я сиділа біля неї, і звала маму, і плакала. Мені було п’ять років. Не дай Бог нікому лишитися без рідної матусі в такому віці!

Ми були голоді й голодні. Ходили по селу і базарі, просили милостиню. Як хто дасть бурячок або жменю чечевиці, то було таке щастя. Старші братики пересівали полову, може, яка зернина випаде, ловили горобців, все з’їдалося, ходили по городі, може якась позаминулорічна картопля знайдеться, усе їлося.

Ми із старшим братом ходили до сусідської хати і дивилися у вікно. Сусіди із голоду умирали, спочатку лежали на печі, потім попадали з печі на піл, а тоді впали із полу додолу і там вже померли. Їхні прізвища - Гребінки, умерли мати, батько і син. Було і людоїдство, так сусідка рубала свою дочку мертву, варила і їла її. Дівчинку ту звали Таня, моя ровесниця, я з нею гралася, коли вона була жива. Потім цю сусідку заарештували, хтось на неї доніс.

Навесні відкрили дитячий будинок і нас забрали. Звозили туди дітей, батьки яких померли із голоду, але там годували дуже  погано. Вранці – чай, в обід – борщ із лободи, і діти мерли тут  з голоду. Вранці нічна няня і сторож ходили й збирали мертвих дітей на великий візок і везли на гробки, а ми підпихали їх.

А до зими  будинок № 57 закрили, бо нічим нас було годувати, і ми пішли додому. Дома – голод і холод, ходили просили, якщо хтось щось дасть, ділили всім порівну. Нашу хату уже тоді віддали переселенцям,  замість вмерлих від голоду,  із Росії переселяли "кацапів", так люди їх називали,  їх вселили і в нашу хату. Одягнуті вони були у кожухи і постоли, привезли із собою мерзлу картоплю.

Ми б не пережили зиму 32-33 років, на щастя, у бабусину  зсипали колгоспний льон. Вночі там був сторож, а вдень не було. Старший брат відкривав віконце, до кочерги прив’язував кухоль і потроху черпав, і ми їли льон. Хоч і дуже мучилися животами, але якось вижили.

Не дай Боже зостатися без рідної матусі. Ми були брудні, не купані,  струпи роз’їдали голови, в яких кишіли воші. Ноги і сідниці були в чиряках, ми не знали, що таке мило, це були  муки пекельні, усе довелося пережити.

А навесні знову відкрили дитячий будинок, і ми з братиками пішли туди, таких дітей, в яких батьки померли із голоду, було 250, мерли діти і в тому дитячому будинку, годували  вкрай погано. Але скрізь висіли плакати: «Спасибі товаришу Сталіну за щасливе дитинство!»

Майже 10 років я прожила у дитячому будинку. Усі десять років нас держали на пайку, уволю наїстися давали три рази на рік – це 1 травня, Жовтнева Революція і Новий рік. У 1941 році я закінчила сім класів, розпочалася війна. Що довелося мені винести на моїх ще дитячих плечах, і ворогові своєму такого не побажаю! Але то вже інша історія.

Коли волею долі, після війни, я вийшла заміж і потрапила у Пологи Запорізької області, мій свекор (царство йому небесне) дізнався, що я з Чернігівки, то сказав, що знав цю Чепнігівку  весною 32-33 років. Він працював на залізничній станції Пологи змазувальником. Були організовані бригади залізничників, в якій був і він. Бригади збирали мертвих по хатах, а так, як уже було тепло і трупи почали розкладатися, то стояв страшенний сморід, і вони скидали ті трупи на брички і везли на гробки, копали великі ями, скидали їх туди і засипали. Я не знаю, чи називається це «геноцидом», чи ще якось, але що це було організовано кимось навмисне і що люди мерли, як мухи, беззаперечний факт.

Немає комуністам виправдання, це усе на їхній відповідальності лежить. Смерть із голоду мільйонів  людей. Усього у листі не розповіси, що пережито. Пишу ж цього листа, бо хочу, щоб мою Чернігівку пом’янули незлим тихим словом, так само, як і всіх тих людей, які безвинно померли у 1932-33 роках. Усе, що написала, це правда, воно й зараз стоїть у мене перед очима, таке не забувається! З великою повагою до Вас, пане Володимире! Вибачайте, якщо не так написала, бо освіта усього сім класів.

Катерина  Колісник, місто Пологи Запорізької області".

Зате освіта Вашої душі, пані Катерино дуже висока. І за це я Вам сердечно дякую.

А ось ще одна позиція українки.  Можливо, занадто радикальна, але щодо українських олігархів – справедлива.. Найбагатша людина світу  американський компютерник Біл Ґейтс міг би купити собі місце конгресмена чи сенатора. А він не робить цього. Він робить свій чесний бізнес і тим самим робить кожного американця трішки багатшим. А наші скоробагатьки всі пруть у парламент, щоб сховатися за недоторканністю і повернути собі потрачені на вибори  мільйони. Отож,

Євдокія  Фареній з Києва:

"Шановний Володимире Олександровичу, часто слухаю по радіо Ваші передачі за листами наших громадян, і це – дуже потрібна робота, щоб люди досконало знали нашу історію і не допускали повторення помилок минулого.

Справді, було багато злочинів і помилок радянської влади. Але ще деякі біди вкорінилися в незалежній Україні. І в бідах цих усіх винна влада, а не громадяни України, які через брехню олігархів ніяк не можуть усвідомити, що вовк козі не товариш. А тому багато хто шукає поміж олігархів «хорошого олігарха». Але всі вони однакові. Вони думають не про нас, а тільки про те, як  зберегти і примножити вкрадені у   нас гроші. І наплювати їм на виборців! Грошей народних у них багато, їх – не подолати, бо  за великі гроші вони сфальсифікують будь-які вибори.

Якщо ці вибори будуть  вдалими для  товстосумів-олігархів, то для народу України і для держави нашої це буде справжня катастрофа!

Олігархи згубили промисловість України, а тепер криком кричать із рекламних щитів, що для економічного розвитку України потрібно затівати індустріалізацію! А чим же можна її підняти, як не коштами,  інвестиціями? Народ український задушений злиднями, а його гроші  в олігархів за кордоном. Хапонули ж вони ці гроші завдяки ними ж написаними бандитськими законами.

 Ящо вони, олігархи, вважають, що їхні гроші – законні, то гаразд, нехай вони їхніми і лишається, але нехай сумління підкаже їм ті гроші повернути в Україну і змусити працювати на українську економіку, а не тільки на зарубіжжя!

Комуністи ораторствують про націоналізацію приватизованого майна. Якщо це майно у хорошому стані, то його можна націоналізувати. Але, на жаль, більшість приватизованих підприємств вже зношена, бо спритні олігархи спішили, щоб цим майном як швидше і як більше заробити грошей, а не модернізувати чи ремонтувати його . Комуністи ніби правильно говорять, але нічого не роблять для того, щоб ця правильність була на користь людей і держави! Вони тільки  налаштовують Захід України проти Сходу і Півдня і навпаки. Невже вони не знають, що всі, без винятку олігархи  - колишні комуністи, які використали на свою користь  боротьбу патріотично налаштованих рухівців за відновлення  незалежності України. Пізніше цих борців знищили соціально, морально, а Чорновола й фізично (шило у мішку не заховаєш), повністю повернулися до влади, обікрали державу й народ України,  мають  капітали і посади, стали олігархами. З цієї компанії і їхній вождь, він такий же олігарх, як і всі колишні комуністи, які тепер при владі.

Тому звертаюся до сумління олігархів: знаючи, що ви  привели Україну до прірви,  подайте  у відставку,, займіться своїм бізнесом, багатійте але  тікайте з політики. Вам там нічого робити  і тоді Україна швидко стане  на ноги! Ясно, як божий день, що європейського або американського розвитку Україна не досягне, кожному відомо, що пертися у Європу із голим задом, здійснювати реформи за чужим зразком, - це абсурд! Але можна було б хоча б зберегти мир і спокій в Україні, створити умови, щоб люди, які пережили стільки трагічних випробувань, зрештою отримали можливість жити у справедливому суспільстві, і за таких умов люди б простили олігархам  скоєні ними злочини!

Потрібно розуміти, що закордонний дядько  не наведе порядку в Україні, цей порядок повинні навести самі українці, а не клепати один на одного гидкі компромати. Однак порядку в Україні хоче лише багатостраждальний народ України. А олігархи, як ми бачимо, товчуть воду в ступі, вірніше не воду, а брехню, щоб у черговий раз обдурити громадян України і в черговий раз таки прийти до влади. Один обіцяє, що Україна буде для людей, але людей тільки його клану.  Інший, нахапавши землі  верещить, що вона  не повинна ставати товаром. А коли вони знову прийдуть до влади, то продадуть землю – народне надбання – із молотка! А громадян України будуть годувати непотрібними продуктами із-за кордону, у тому числі й модифікованими, утридорога, а то й дорожче, щоб українська нація якнайшвидше повиздихала. Це вже й тепер робиться. Україна із її родючими чорноземами споконвіків була аграрною країною, люди їли свої продукти, а тому нація була здорова, могла вистояти при тяжких обставинах.

Україні потрібен власний розвиток, близький її громадянам і можливостям. Євдокія Фареній, місто Київ.

Ваше волання, пані Євдокіє, до цілковито глухих. Так вони,  бездушні олігархи (язик не повернеться назвати їх українськими), і послухають вас, і складуть повноваження, і стануть звичайними, хоч і багатими людьми. Вони ж то знають, що у чесному, конкурентному бізнесі  треба  не досипати ночей, ризикувати,  виснажувати свій мозок,  спалювати нерви, а прикрившись депутатським мандатом  майже всього цього можна уникнути. Не обирайте їх, пані Євдокіє і то  - найкращий вихід.

Надія  Іщенко з Херсона:

"Звертається до Вас жителька Херсону, бо душа болить за Державу. Уже так наболіло, що вирішила написати. Ой, загубимо Неньку-Україну, чує моє серце. Дуже мало у нас патріотів, щоб зміцнити її і захистити! А тим часом злії сили Росії роблять свою чорну справу – підривають стабільність в країні. Спекулюють газом, виставляють нас перед усім світом,  по-злодійському перекриваючи газовий вентиль.

Російська влада усе робить для того, щоб створити хаос поміж людей, який допоможе їй розколоти і знесилити Україну. Як би ж то жителі Сходу розуміли, що й на Заході живуть такі  самі люди, такі ж українці, а не "рогаті  бандерівці", які, мовляв, розстрілюють кожного, хто розмовляє російською (до речі, самих западенців визначення «бандерівці» не бентежить!). А щоб допомогти їм у цьому розумінні не зайве було для зміцнення культурних стосунків організовувати культурні заходи. Так, нехай зі сходу завітають фольклорні колективи на захід – і навпаки. Нехай на різдвяних канікулах для маленьких донеччан, харків’ян тощо організують поїздки на Західну Україну (можливо, з батьками), подивитися, як там святкують Різдво. Подивитися, які там  віруючі, лагідні і чуйні люди, і як вони зберегли наші традиції! Як не самі батьки, то нехай їхні діти виростуть і не будуть вестися на провокації антиукраїнців! Нехай вони ростуть і розуміють – Україна єдина! І любити її треба всю!

У нас у Херсоні є радіопрограма «Вік», яка виходить в ефір кожен день (!). Належить вона комуністичним силам, саме тому там частим гостем буває Петро Симоненко і Катерина Самойлик. Ви б чули, що вони плетуть в ефірі, зомбуючи людей! Говорять, що западенці – то фашисти, вони нищили радянських солдат під час війни і таке інше! А ще вони мають свою газету, як почитаєш її, то після того волосся два дні дибки стоїть! Там – одна брехня і ненависть до всього українського! Я вже мовчу про телебачення, на якому вони мають свою власну програму «Комуністи і час». Хоча особисто я не розумію, яке відношення мають комуністи до часу, адже давним-давно відстали від нього! А де ж демократичні сили? Чому їх так рідко чути по радіо і по телебаченню? Чому вони так мляво працюють із людьми? Я вам так скажу: Херсон – не Донецьк! У нас багато патріотів, потрібні лише активні лідери, яке скерують людей, їхні думки і вчинки у потрібному напрямку!

А хто з людей хоч що знає про НАТО, окрім того, що це військовий ворожий блок, готовий напасти на СРСР. Люди дуже необізнані, у містах, не говорячи вже про села, немає жодної інформації про НАТО, і цим виграють наші вороги!

Питання про визнання воїнів ОУН-УПА,  думаю, було піднято трішки передчасно, хоча, без сумніву, це добра і потрібна справа. Піднімати ж його треба  тоді, коли патріотичні сили посядуть у Парламенті міцні позиції, тобто матимуть набагато більше голосів, ніж їхні опоненти. Також турбує мене і такий фактор, як українська мова. Усім відомо, що любов до української мови треба прищеплювати ще з дитинства. Але зайдіть до першого-ліпшого дитячого садочка – ви де-не-де почуєте українську мову! Я живу біля дитсадка. І одного разу, підійшовши до виховательки на ігровому майданчику, я запитала: «Чому ви не розмовляєте із дітьми українською мовою?» У відповідь я почула таке: «Хватит того, что они говорят «добрий день» и «до побачення». Я вообще сама из России и плохо говорю по-украински….»

І це називається «притиснення російськомовних»?! уже кого точно притісняють, то нас і наших дітей! Чом би не підняти питання, щоб у виховательки дитячого садочка обов’язково приймали за умови обов’язкового знання державної мови! Не володіють українською не лише вихователі, але й працівники на підприємствах. Так, багато моїх колег просто скаженіють, коли мають справу із документацією українською! Зрозуміло, що вони отримували іншу освіту, але час диктує свої умови! Було б доцільно у таких випадках влаштувати на заводах, підприємствах та інших установах безплатні курси української мови. Бо виходить так, що багато хто у своїй професійній неспроможності звинувачує українську мову!

Часто чуємо, що у Луганську, Донецьку не виплачують робітникам заробітну плату. Тут і неозброєним оком видно, що таким чином регіонали хочуть підірвати авторитет прем’єр-міністра Юлії Тимошенко. То чому ви мовчите? Потрібно наводити факти! Подивіться, як живуть люди в областях, де керує Партія Регіонів. Таке враження, що ці області назавжди застрягли у злочинних дев’яностих! Часто можна почути маячню, що люди стурбовані, чи будуть збережені робочі місця. Так ось, наш Херсонський комбайновий завод викупив регіонал і звільняє людей, не виплачує гроші пенсійному фонду, та й взагалі довів підприємство до банкрутства! То що ж він про людей не турбується?

Доки не пізно, треба діяти рішуче, піднімати людей. Працюйте в областях, щоб не було пізно! Якщо ми програємо вибори, на Україні можна буде поставити хрест! Цього не можна допустити. Хай нам допомагає Бог!

Надія  Іщенко, місто Херсон."

Ось і почули ви, дорогі мої українці три позиції трьох українських жінок із різних куточків України.  Сперечатися з ними можна лише в деяких деталях. Скажімо, пані Надія з Херсона  вважає, що питання про визнання вояків УПА борцями за суверенну Україну було піднято передчасно. Навпаки, пані Надіє, ми запізнилися. Його треба було вирішити одразу, коли комуністи були перелякані і кожен  рятував лишень себе. Я це добре пам'ятаю, але навіть у нашій Народній Раді не було  цілковитої єдності. Прибалти вирішили це питання у перші місяці своєї незалежності.

До того, що Ви, пані Євдокіє з Києва, сказали про олігархів, варто  додати дуже  важливе: серед них немає жодного українського патріота. Жоднісінького! Серед них, можливо,  знайдеться  два-три десятки українців, та й то умовних, віртуальних за свідоцтвом про народження, на рівні сала та "Української з перцем", а не за духом, за рівнем патріотизму та національної свідомості. От у чому біда. Україна і ми з вами для них – це просто  територія і дешева та терпляча робоча сила, залежна від них. А ви б послухали литовських, польських, чеських, угорських та, зрештою, і російських чи  румунських  крупних бізнесменів, котрі не пруться в політику, а  дають для трудового люду робочі місця, соціальні гарантії,   сприяють  швидкому росту економіки, модернізують приватизовані підприємства. І, як правило, вони дбають не лише про свої, а й про загальнонаціональні інтереси. Чи ви можете віднести до такої категорії  газових українських   "наркоманів" Фірташа, Бокая, Бойка, та навіть – Івченка?  Металургійних та хімічних  магнатів Ахметова, Коломойського, братів Клюєвих, Азарова, Ландика… Доповніть цей ряд самі.

Я, до речі, не ідеалізую всіх, без винятку, патріотичних українців. У нас уже склалася каста, яку я називаю "професійні патріоти". Замучать балачками  про любов до української мови, заридають над її долею, але коли побували на високих  посадах  в уряді чи  міській владі – жодного реального сліду  у реальних справах не залишили. Хіба що квартири для своїх дітей отримали.

 Є такі і в демократичному таборі нардепів.  Послухаєш на трибуні -  душу розпанахають за  неньку-Україну, за національну ідею! І тут таки  розвалять і без того хистку патріотичну більшість, на якій Україна тримається під навалою вселенської економічної кризи. І про своїх фактичних союзників, однодумців наговорять такого дурисвітства, що й наші спільні  вороги - антиукраїнці  до такого не додумаються.

Дуже повільно, неохоче виходить із нас  багатовікове малоросійство.  Ми таки вилікуємося від нього.