16.02.2010, 16:41 | Прес-служба

Під час перших відкритих демократичних виборів до Держдуми Росії на початку дев'яностих ішов прямий репортаж із Центральної виборчої комісії федерації. За підрахунком голосів стежила вся Європа. Пильно, насторожено стежила. З перехопленим подихом. І коли стало зрозуміло, що до російського парламенту переможно входять комуністи і жериновці, видатний російський публіцист, високоморальний, патріотичний росіянин Юрій Карякін – вхопився за голову і вигукнув на всю Європу: "Россія! Ти обєзумєла!". І заплакав.

Щось подібне  могли вигукнути і  мільйони українців після безсонної ночі  восьмого лютого. Можливо, й вигукнули. Можливо…

Скористаюся ще раз чи не єдиним реальним надбанням   Президента Віктора  Ющенка – свободою слова, яка ще діє на українській території. І, дасть Бог, ми здатні будемо її відстояти назавжди. Суть навіть не в тому яка персона перемогла на п'ятих президентських виборах в Україні. В Америці чи Польщі, у Франції чи Литві це не має жодного значення.  Кандидати відрізняються  лише біографіями, рівнем харизми,  ораторством, реакцією розуму, відкритістю усмішки, красою і шляхетністю дружини і таке інше.

У нас – це  різні цивілізації, різні шляхи розвитку держави, це – різні долі   нації,  причому цивілізації – ворогуючі між собою. У молодій, незастабілізованій державі є шляхи, просто небезпечні для неї. І представники  саме  такої антиукраїнської ідеології сміливо йдуть на вибори, впродовж всієї кампанії запекло сповідують її.У французького патріота Саркозі був чи не єдиний  сильний конкурент – правий радикальний націоналіст. У нас Тягнибок набрав жалюгідну мізерію голосів у той час, коли  ідея повернення українців до своєї  національної ідентичності  мусила б опанувати  все  свідоме українство.

То ж сталося з тобою, Україно, сьомого лютого?  Хто  вимкнув цього дня  твій могутній інстинкт  самозбереження?  Я хочу в кількох  своїх авторських  програмах  безкомпромісно поміркувати про це, бо Кучма вже одного разу  вилучав мою програму з ефіру. Поки в мене буде така можливість – я робитиму це, дорогі мої українці.

Розпочну з ось якого епізоду.

Я все зволікав  і зволікав, знаходячи формальні причини, із написанням відкритого листа Президентові Вікторові Ющенку, не бажаючи  не лише шкодити йому, а й спалювати мости нашої колишньої  глибокої приязні, про яку багато моїх радіослухачів часто нагадують  у своїх листах до мене –  про цикл  наших радіодіалогів із тоді ще маловідомою особистістю  (не політиком, не відставним прем'єром, а саме людиною)  молодшим сином з родини Ющенків – Віктором. До речі, саме  за ці програми Кучма й  вигнав мене з ефіру.  У дві тисячі четвертому я вірив йому, як собі. У дві тисячі восьмому   моє гірке розчарування  у президентських можливостях  Ющенка досягло критичного стану.  Після обрання  його президентом ми  жодного разу не  розмовляли наодинці, хоч я кілька разів пропонував йому зустрітися й обговорити стан виконання майданних обіцянок. Не зустрілися.

 Я стримував себе ще літо й осінь. Надсилу стримував від цього кроку. 

Адже я у 2003-му та  2004-му, усвідомивши всю політичну бездарність Леоніда Кучми, написав п'ять відкритих листів до нього. Публічних. Опублікованих у багатьох засобах масової інформації, виданих мільйонними тиражами листівок, розповсюджуваних у всіх областях України. З вимогою скласти свої президентські повноваження і не мучити посполитий український народ.  П'ять відкритих антикучмівських  листів. Фактично на  підтримку тодішнього  кандидата  в президенти Віктора  Ющенка. Тоді ж таки  я опублікував і гострого відкритого листа до Януковича з аргументованою  пропозицією не балотуватися на роль глави держави. Лист теж був  широко оприлюднений.

З відкритим листом до діючого Президента  Віктора Ющенка я  терпляче зволікав. Адже це був мій президент, іншого в мене не було.  До того ж  патріотичні, майданні сили вже були  розсічені  саме главою держави на  ворогуючі сегменти   з вересня 2005-го. Не хотілося вганяти ще й свого клина.

  Та коли  якийсь Кислинський  (згодом виявилося, що він не має навіть вищої освіти, а користується  фальшивим дипломом)  звинуватив прем'єр-міністра Юлію Тимошенко в "зраді національних інтересів" – я, нарешті,   одважився. Не міг же цей  недоучка самостійно  висунути це звинувачення  від імені  Президента.

Лист уже визрів у моїй душі та розумі, але писався важко.  Я постійно думав про багатьох моїх друзів, котрі  розчулювалися (як і я) під час  виступів Віктора Андрійовича про любов до української мови,  щодо  великої нашої національної трагедії в 32-33-му роках – голодомору, щодо  грузинської кривавої  драми, щодо патріотичних сигналів президента своїй нації.

Я знав, що мій лист буде непопулярним, що його неоднозначно  сприйме українська національна інтелігенція, що мені, зрештою, дістанеться і від  найближчого оточення  Президента, і від прихильників Ющенка: Героїв України Павличка, Драча, Мушкетика, Іваничука,  від  людей, які йому  безоглядно довіряли -  Сверстюка, Брюховецького,   Оксани Забужко,  Жулинського, Марії Матіос, Андруховича,   Танюка, Слабошпицького…   Знав я все це. І все ж 21 грудня 2008-го   сів за комп'ютер.  І до ранку 22-го грудня  закінчив листа.

Він був опублікований  у парламентській  газеті "Голос України" та  в багатьох регіональних виданнях.

І вже через кілька днів  газета ющенкового односельця  Михайла Дорошенка "Україна молода" увімкнула свої лайномети проти мене, а секретаріат  Президента Ющенка  почав погром Спілки письменників України. Нічого, вистояли.

Та найбільший гріх перед Україною взяв на своє ім'я  та на свою душу Віктор Ющенко у другому турі  президентських виборів. Тому й зачитаю вам, дорогі мої українці,  того відкритого листа, написаного  в останні дні 2008-го

     ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ПРЕЗИДЕНТУ УКРАЇНИ

ВІКТОРОВІ ЮЩЕНКУ

                                  Шановний пане Президенте!

Якби  наприкінці  2004-го, коли я голіруч стояв на  лихої слави сотому окрузі проти  регіональних покидьків, хтось сказав, що мені доведеться писати Вам  такого листа, я б  подумав, що це -- бездарна  провокація. Тому зрозумійте трагічне  сум’яття моєї душі, її "розколотість"   на шляху до цього  публічного звернення до Вас.

Чи маю я моральне право так говорити з Вами, як президентом? Думаю, що здобув його і своєю письменницькою творчістю, і як останній  нардеп союзного парламенту, котрий організовував і  вів  перші  протестні  мітинги у Києві, очолював оргкомітет Установчого з’їзду Руху.  Вірю, що здобув і своєю  проукраїнською позицією та багаторічною працею в парламенті.  Згадайте кілька  моїх, присвячених Вам авторських радіопрограм,  після чого Кучма особисто заборонив передачу. Зрештою, заслужив це право найактивнішою участю у  президентській кампанії Віктора Ющенка, об’їхавши вісімнадцять областей України, агітуючи за "першого патріотичного і  морального президента". Ви не заперечите, що після Вашого  важкого сходження на Український престол  -- я ніколи нічого не просив у Вас для себе. Отож, заробив це право.

У 2004-му наша нація    морально дозріла до того, щоб  витягнути Україну з  кучмівського болота.  Це був єдиний унікальний випадок, коли національні демократи зрозуміли загрозу  приходу до влади  жорстокого  антиукраїнського клану і не пхалися один наперед одного в президенти. Чоловим ми поставили Вас (тоді ще – тебе!). Не тому, що не було іншого.  Так зійшлися зірки. Ви встигли заявити про себе, як банкір -- автор гривні. Короткочасне Ваше прем"єрство (з Юлею) запам"яталося простолюдові виплатою заборгованих зарплат і пенсій. Зрештою, і відставка спрацювала на Вашу дуже приховану, а все ж – опозиційність.  Ми не сумнівалися у Вашій кореневій українськості, хоч  боялися Вашої нерішучості,  сентиментальної млявості під час прийняття рішень та надмірної намисливості.  Та ми вірили у дієздатний, взаємодоповнюючий   тандем "Ющенко – Юля", який міг  принести успіх Україні.

Одні вклали у Вас гроші (почасти й розікравши їх), інші (я належу саме до них) --  сповна вклали у Вашу перемогу свою душу. 

Януковичу було простіше: він мав   власного антиукраїнського або задуреного  донецьким «патріотизмом» виборця. Вашого (нашого!)   треба було переконувати, бо його багато разів ошукували на виборах, і він вже не хотів помилятися.  Нам вдалося  під час виборчої боротьби зробити найголовніше: розбудити народ від політичної летаргії та байдужості. Апофеозом цього став Майдан, де  резонували на всю  Україну та світ напрацьовані нами головні рятівні і зрозумілі ідеї для  кожного українця:  "Бандитам – тюрми!"  "Відкритість і моральність влади!", "Багаті поділяться з бідними!" "Замовники вбивства Гонгадзе будуть покарані!"

Ви їх  легко згадаєте. У відповідь на це – мільйони українців скандували : "Ющен-ко! Ю-ще-нко!"  Зрештою, Ви знаєте ціну нашої    перемоги. Свята Українка – Ваша мати Варвара Тимофіївна  опівночі, у Хоружівці, в день свого 85-ліття  сказала мені: "Ще одного Донецька (це було після політичної параної, з якою зустріли Вас у Донбасі. – В.Я.) я вже не переживу, серце не витримає!"

Ми внесли Вас на український престол, сповнені  віри, що, нарешті, Україна матиме  сильну, справедливу і  українську владу, що із випущеними голубами з Ваших рук --  відлітають  наші українопожираючі біди:    самоїдство, примітивна хуторянська "гетьманщина",  спрощене  розуміння  української ідеї, боязнь рішучих політичних рішень, тривіальна сентиментальність замість  сильної  і послідовної політичної волі…

Ви мали захмарний рейтинг, більший ніж у двох Ваших попередників разом узятих.  Прихильники вірили Вам, як собі, а   войовничі опоненти   були готові притьмом здаватися на милість переможця. Янукович вже був політичним "небіжчиком", від якого  відверталися вчорашні соратники. Вам треба було рішуче діяти іменем Майдану і його вимог.

Ахметов втікає за кордон, боячись  рішучих президентських дій. Фальсифікатори  виборів та учасники сіверодонецького   антиукраїнського  замаху на цілісність  держави, сушать сухарі і готують свої білі ручки до кайданів.

Та Майдан розійшовся, і Ви стали забувати про нього. Вас одразу оточили ті, хто  фінансував вибори. Стали в чергу, щоб сторицею повернути своє. Через посади і вплив на Вас. З цього й почався Ваш  відступ з Майдану. Капітулянський відступ.  Кроки не назустріч, а від людей.

Перший крок --  Ви знищуєте свій-таки, створений Вами,  уряд, хоч  два тижні тому, в День Незалежності, вихваляли його публічно.  Україні забило  подих: нічого не змінилося, так само лукаво чинив Кучма!   Помаранчева громада розкололася.

А тут другий капітулятивний крок --  бездарна  "унія" Ющенка з  уже напівзабутим Януковичем. Заради чого, якого державницького інтересу? Задля лише  кількох голосів для обрання прем’єром  "вірного" Єханурова. Це був надто дешевий обмін, і реґіонали відверто насміхалися, збагнувши Вашу  гіпертрофовану настроєвість та безвольність.  Ви не лише  самочинно реабілітували, а й повернули їх у політику, і вони підуть на вибори з високо піднятою головою.  І – виграють їх. Завдяки Вам!

Ви завдали Майдану третього удару, коли лукавили перед камерами, що  дуже хочете  "помаранчевої більшості" у складі  БЮТу, "Нашої України" та соціалістів, а насправді робили все, щоб вона не відбулася. Ваша хронічна "юлебоязнь" підштовхнула  Мороза до відступництва і створення  антиукраїнської більшості.  Антиющенківської  водночас. Їм залишилося скупити ще  десяток  продажних нардепів, і вони б турнули Вас із президентського сідала. Ми тоді виручили Вас ще раз – добровільно склали свої депутатські повноваження, щоб законно розпустити  парламент.

На останніх виборах БЮТ набирає вдвічі більше голосів за президентську "НУНС", але ми віддаємо Вам половину місць в уряді, зголошуємося на всі Ваші умови задля утворення  нової помаранчевої коаліції із двох фракцій. До речі, пропрезидентської. Що ж іще потрібно? А Ви знову зволікаєте, напускаєте політичного туману, ставите нові і нові  вимоги.  Ніколи не повірю, що Плющ грав роль відступника без президентського освячення.

Ось-ось  щойно минуле політичне безумство могло повторитися знову. Тільки через ту ж таки Вашу "юлебоязнь". Лише інстинкт самозбереження  врятував Вас від фатального повторення помилки.  Проте, незабаром Ви розвалили і цю хистку більшість, принісши в жертву навіть  вірного Вам Яценюка.

До  якого трагічного стану доведено політичну та економічну ситуацію в Україні, пане Президенте. Тільки людина з унікальними здібностями здатна була  свій захмарний рейтинг  опустити до сільської призьби. Україна знову втратила шанс випростатися на повен зріст. Завдяки Вам нас знову сприймають у світі, як націю-невдаху. Перед нашим носом зачинилися двері до Євросоюзу та НАТО. Наше військо розгромлено без бойових дій. Наша служба безпеки –  це архівісти та політичні козачки на побігеньках у Балоги. Ваші закордонні візити – це завжди привід для доносу на свій же уряд. Через безсистемність та імпульсивність Вашої політики,  через бездіяльність   Крим ще більше віддалився від України,  ми  назавше втратили  велику частину  нафто-газового шельфу у Чорному морі. Ваші намісники в областях та районах вже прихопили рештки землі та нерухомості, що зосталася після Кучми. 

Всі бандити, яким   обіцяно тюрми,  сьогодні керують країною. Балога в зловіснішій версії повторює Медведчука. Ваша патронатна служба – Секретаріат – став корумпованим гадючником, що імітує роль другого уряду.  Система влади перебуває в стані глибокого інсульту і здатна лише на хапальні конвульсії. Кожен львів’янин скаже, що  суддю Зварича  взяли  на робочому місці з фантастичною сумою хабарів, бо він сортував їх на купи, щоб у той вечір везти до Києва. В тому числі і  у Ваш Секретаріат.

Я не ідеалізую  ні сьогоднішній уряд, ні Юлю Тимошенко, то більше -- БЮТ.  Малоросіян вистачає на кожну українську душу. Та сьогодні головною дієвою особою в   політичних подіях   України є Президент. Тому й  призвідцею всього доброго та всього лихого є Ви, пане Вікторе.

Ніхто не забере у Вас  реставровану пам’ять нації про  голодоморний ґеноцид  32-33-го років, про  Крути і Батурин. Ніхто  не   применшить Ваших заслуг в українській  свободі слова.  Ніхто не сумнівається у Вашій, хай більше етнографічній, ефектній, але не ефективній,  а все ж українськості. Я гордився,  коли мій Президент полетів на  мітинг до оточеного російськими окупантами Тбілісі, однак Ви зірвали  прийняття Верховною Радою розумної, не істеричної заяви про події в Грузії. І сталося так,  що ми  не допомогли грузинам, але  здорово нашкодили собі.

Ви  не спишете  ні на кого свої драматичні помилки. Ви гірко розчарували мільйони довірливого українського люду, остаточно вбивши в ньому  віру в українську владу а то  і найгірше – доречність існування  самої Української держави. У 2004-му ці мільйони  повелись на Вашу українськість, на  Вашу театральну рішучість на Майдані, на замах на Ваше життя, на  принадні гасла, які ми вклали у Ваші уста.

Сьогодні вже очевидно для абсолютної більшості українців: Ви не стали  Українським   Президентом. Тоді, на Майдані ми Вас просто вигадали із потреби (Нарешті! Нарешті! Нарешті!) мати справжнього, сильного Президента.

Не маємо!  Просто найвища посада в Україні,  за збігу багатьох обставин, дісталася людині  котра легко піддається  ревнощам і підозрам, людині, котрою править не жорстка державотворча логіка і послідовність вчинків, а миттєві настрої. Ви довели, що все це для державного мужа високого рангу в ще незміцнілій державі є небезпечним.

Такій запущеній,  пошматованій ворогуючими кланами на  зони впливу державі, такій  кволій, корумпованій і зневіреній у  всіх інститутах влади нації  потрібен інший лідер. Із холодним системним мисленням, моральним, але рішучим інтелектом,  національною повинна бути його цільна і непохитна  політична воля, а не довга коса чи вишита сорочка.

Ви втратили всі свої шанси.  Похитуючись над прірвою, Україна вже не вірить, що Ви здатні відвести її від останньої межі.

Єдине, що Ви ще можете зробити для неї – добровільно, красиво піти у відставку. І це буде ще один аргумент Вашого права на місце в українській історії.  З Богом, пане Президенте! З Богом!

Володимир Яворівський,

   Народний депутат  України, письменник.

   21 грудня 2008-го  року".

Ось такі думки  терзали тоді  мої душу і розум. І дісталося тоді мені від своїх: від Павличка і Драча, від Мовчана і Марії Матіос, від Іваничука і Дончика, від Брюховецького і  Ірини Калинець, від Юрія Шухевича  і Сверстюка… Від багатьох  анонімів, котрі  надсилали листи на радіо, до Верховної ради та до Спілки письменників.

Ось так  я звертався рік тому до  глави моєї держави, як громадянин цієї держави, котрий виборов право опублікувати, оприлюднювати свої думки. І вважаю це право  гіркою повинністю, а іноді -  щастям, братове.

Після першого туру, коли  Президентові Ющенку  український народ показав на вихідні двері з  його резиденції на Банківській (і не тільки), коли  довіра до героя Майдану опустилася  майже до рівня Петра Симоненка -  вожчика вимираючого політичного сегменту – я не  мав і крихти  втіхи, то більше – злорадства. Я сприйняв це, як трагедію Помайдання і, за великим рахунком, трагедію всіх націонал-патріотичних сил в Україні, себто – самої України в її істинному, кореневому  сенсі. І вже перемагати, пане Президенте, в другому турі  єдиному представникові цих сил - Юлії Тимошенко було неймовірно важко. 

Здавалося,  навіть, якщо Ви забули 2004-й, коли Юля  не лише не  спокусилася бути Вашим конкурентом на виборах, а  й заявила (даруйте, що нагадую):  "Я готова в штабі  Ющенка прати білизну, тільки б він переміг!", навіть якщо  Вам не хочеться думати, що Ви б  кілька місяців думали, чи варто збирати Майдан, чи не варто  - заради  збереження  стихійно посіяних Вами  кількох  національних ідей – Ви б мусили  підтримати Юлю, а не  Вашого головного опонента.  Навіть великого державницького розуму для цього не треба. Потрібен розум простого, совісного  і   патріотичного в своїй суті українця. Не раба, а – саме Українця. То що вже казати про Президента України.

Ясна річ, на такий елементарний, чисто людський, людинозобов'язуючий  крок Вас, пане Президенте,  вже не вистачило.  Ваші політичні, людські,  чоловічі акумулятори цілковито сіли.

У Вас залишався найпростіший, сказати б  плаский  примітивно-"травоїдний"  варіант:  ревниво, до отупіння  ненавидіти вчорашню соратницю Юлю, збивати її  політичними підніжками з ніг.   Поблажливо-приязно ставитися до свого  головного  політичного ворога 2004-го Януковича, котрий  кидав Вам не рукавичку, а відбійний молоток, приказуючи: "Виході, труслівий Леопольд! Виході, поговорім!!!"

І  не підтримувати нікого.  Голосуйте за того, за  кого велить вам ваш світогляд. Я не  нав'язую вам своєї волі (не маю на це після вашої недовіри до мене, морального права), голосуйте. Моя роль – учасники  виборчого процесу мають  дотриматися  демократичних правил. Обирайте, кого хочете із цих двох. Я –лише гарант  чесності вашого вибору.

І на це Вас, пане Президенте, не вистачило. Навіть на це. Елементарне. Цілком природне. Чисто людське. І тут Ви проявили примітивне  хоружівське малоросійство  (вибачте мені хоружівці, багатьох із вас я знаю і не маю на увазі в цьому випадку!). Ви  напускали демагогічного туману – мовляв Янукович і Юля – абсолютно однакові, тотожні, обоє антиукраїнські…  "два чоботи"… І за Юлі, і за Януковича Україна загине, хай гине, туди їй і дорога! Мені байдуже. Ви голосуйте проти обох, у цьому порятунок України. Цей сигнал посилається передусім у патріотично-емоційну  Галичину:  викреслюйте обох!         

Донеччина, Луганщина, Харківщина, Одещина, Запоріжжя, Миколаївщина, Херсонщина Вам не довіряють і тому Вас не чують. Вони підуть на вибори і, на зло  Вам, будуть  голосувати за Януковича. Ви до цього їх заохочуєте.

А для прихильних до Вас,  довірливих до патріотичних гасел  галичан  (а тут, після того, як з тріском програно вибори - ще й героя Бандері, визнаня УПА; чого не раніше, коли був повноцінним президентом?) це  пряма вказівка:  забираємо голоси в Юлі. Не просто не йдіть на вибори, а йдіть, голосуйте, але  проти всіх, тобто – проти Тимошенко.

У другому турі Ви, пане Президенте, підтримували Януковича і його політичну платформу. Спростувати цього Ви не зможете…

З цим і ввійдете в історію.

Я ще повернуся  в наступних програмах, якщо їх не закриють, до  вашої ролі в долі України. А поки що  вчиню ось що.

Я не  люблю орденів, медалей, нагород. Найбільша нагорода – це твоє ім'я, подароване батьками.  Однак сталося так, що в 2005-му до Дня незалежності , за поданням Верховної Ради, абсолютно несподівано для мене, Ви вручили мені єдиного  ордена "За заслуги" Третього ступеню". Ще  витав дух Майдану, і я  під настрій прийняв його з Ваших рук.   Сьогодні  повертаю його Вам поштою. І стаю ще вільнішим від Вас.