27.02.2010, 14:14 | Прес-служба

Я усвідомлюю, дорогі українці, котрі слухають мою авторську програму-двадцятихвилинку, що останнім часом я менше цитую ваших листів. Не тому, що вони нецікаві, не тому, що я збайдужів до них за багато років нашого спілкування, не тому, що українське суспільство в період президентства Ющенка опосіла тривала апатія і розчарування. Я намагаюся знайомити вас із найцікавішими (з моєї точки зору, звісно) духовними явищами, працями науковців, дослідників українського духу, української історії, навіть українських розчарувань і небезпек. Так появилася серія історичних програм за щоденниками сірійського священника Павла Халепського чи оприлюднення праці японського історика Гіроакі Куромії, чи фрагменти праці Оксани Пахльовської про Україну в європейському контексті, котра щойно удостоїлася Національної премії України імені Тараса Шевченка…

Вважаю, що це  теж вкрай потрібно українській душі для її відродження та самовдосконалення на тлі всепроникаючих глобалізаційних викликів, котрі обступають нас з усіх сторін. Я робитиму це й надалі за умови, якщо у нас не згорнуть свободу думки і слова, котре  матеріалізує цю думку.

Але то зовсім не означає, що  ваші листи одійдуть на другу чергу, що  залишу їх без уваги. Ні, вони залишаються головним, фундаментальним матетеріалом для наших спільних роздумів про життя, про Україну, про українців, про нашу долю і недолю, про наші болі і втіхи, про наші відстані до минулого і до майбутнього, про все, що змушує українську душу духовно трудитися. Я не уникатиму  і кинджально-гострих листів, не приховуючи і агресивного антиукраїнства, бо воно існує в нашому середовищі. Більше того – відіграє  свою руйнівну роль  в існуванні держави.                                                                                             Однак, таких листів  дедалі більше меншає. Вони банально повторюються своєю тривіальною одноманітністю.  І тими самими  скислими аргументами, що, мовляв, радянська влада мене вивчила, дала мені талант, дала зір і слух, здатність думати і писати, що незалежність і демократія винні в наявності наркоманів, п'яниць,  безробітних, самогубців, що гласність винна в тому, що ми знаємо про всі виразки  суспільства. А   втім, слухайте себе.

Людмила Нестерова з Вінниці:

         «Я знаю, що, згідно з правилами хорошого тону та навіть граматики, при звертанні потрібно писати шанобливе слово «шановний». Але Ви мене так дістали своєю передачею «20 хвилин з Володимиром  Яворівським», що я не можу написати слова ввічливості до Вас. А справа в тому, що Ви особисто та ще Ющенко йдете потилицею вперед. І Ви, і він – гробовщики. Скільки можна «жувати» цей голодомор? Тільки не кажіть мені та й усім нам, що ми не хочемо знати історію. Знаємо. Запевняю. Але Ви особисто і такі, як Ви, «сіли на цього конька», бо більш нічого сказати, і хочете переконати, що все за радянської влади проти України було. Тож, вибачте, брешете. А чи Вам засліпило, чи пам’ять втратили – Ви ж виросли в ті славні радянські  часи. І освіту отримали, і квартиру, напевно. А Україна і членом ООН була разом з Росією та Білорусією, і найіндустріальнішою республікою, і люди в селах не хати, а будинки, палаци побудували, під бляхою, шифером, газ провели. Безплатно навчалися. І всі працювали! Так, їздили на Донбас, у Сибір підзаробити. Але в мене, на Вінниччині, (здається, і Ви звідси) 39 цукрових заводів працювало, а в місті «ГПЗ-18», електроламповий завод, електротехнічний  - всі працювали і продукцію провадили у 86 країн світу. А сьогодні – жодного! Самі банки, аптеки, супермаркети, і на 360 тисяч населення до 50 тисяч безробітних на обліку – це офіційно, а скільки насправді?

Щодо Ваших міркувань чи виступів: чого Ви не наголошуєте на тому, що сьогодні в «незалежній» щороку вкорочують собі життя 15-16 тисяч від безвиході! Села вимирають, щоденно зникають 27 людей, що офіційно 800 тисяч тубінфікованих, а ви, депутати, майже всі злодії та мільйонери. Як ви себе поводите на засіданнях! Гидко дивитися! Ви ж один одного не чуєте! Якби ви були просто люди, а не нахаби, то яка була б економічно сильна держава. Так, держава. А зараз це не держава, а  скоріше якесь непорозуміння. Гімн який! Страх! Ви ж там не чуєте його, хоч руку тримаєте на грудях, а не на серці, бо його нема.                                                                                                    Хіба може Гімн у наш час починатися зі слів: «Ще не вмерла…», але вже конає?! Зараз він не актуальний. Ви ж письменник, невже не бачите, не чуєте? Я не поет, і то написала з трьох куплетів: стверджувальний, життєобнадійливий. Та зробіть якийсь конкурс – у нас є ще розумні люди – та виберіть щось путяще, але не хвалькувате і не похоронне. Я свій не пошлю. Не бійтеся.

 Так, помилка була, що послали наших у Афганістан. Але ж там за 10 років загинуло всього 13,5 тис. людей, а за часи «незалежності», повторюю, щороку самогубців 15 тисяч. Щороку! Ця цифра Вас не вражає?! А що у Франції близько 500 вузів, а у нас – майже 900, і половина з них «липові», це як? А дипломовані не мають де працювати – це не  геноцид?! В СРСР будували соціалізм, комунізм. А зараз «незалежна» по якому шляху йде?  Назвіть-но мені формацію, я серйозно. Просто чітко назвіть наш сучасний лад. Хочу почути, бо, може, щось пропустила. Але я впевнена, що ви там усі за 18 років не визначилися щодо країни, бо щодо себе, то ви всі «ахметовими» поставали.  Кажете, що ми зашорені були, кордони були закриті? Так. Було. От ви і відкрили. І що сюди припливло? Ви ж мій земляк і добре знаєте, що до нашого берега завжди припливе, як не г..., то тріска: порнуха, гомосексуалізм – більш нічого. Бо щодо корупції, то тут ми перші, навіть в Америці наш «менталітет» так згуртувався, що добре себе почуває в іпостасі «крутых воров в законе».

 Свободи слова не було? Вже є. Плюралізм, як казав Горбачов. Уже так «плюєтесь» один на одного – 118, чи скільки там ваших партій? І ні в кого клепки. Скажу чому: безробіття; шахти – готові кладовища; позики у МВФ; СНІД; туберкульоз; вензахворювання; суїцид; у кожного четвертого українця порушена психіка; культура на нулю; патріотизм – цього поняття не існує, а псевдопатріотизм у вигляді шароварщини, вишиванок – на різних заходах, та псевдокозацтво: беруть булаву, шапку, добротні чоботи і пристосовуються, як «видатний козак-отаман» Мулява.

Так, зараз є свобода слова і її кредо таке: «Ви собі говоріть, пишіть, мітингуйте, а ми тим часом мільйонерами стаємо». Так, як оцей лист до Вас, Володимире – «сотрясение воздуха». Шкода мені мого часу, бо це як дуля у кишені. Але ж Ви у неділю, о 10 годині, коли я снідаю, завжди псуєте мені апетит своїми безглуздими темами. Взагалі то одна радість, що радіо майже ніхто не слухає. Щось і в Верховній Раді Вас не чути. Але ж є ще бухгалтер-пасічник, якому найважливіше, щоб у світі визнали голодомор. Наче голоду не було в Поволжі, в Америці та інших країнах. І не роздувайте цифри!!! Зробіть щось конкретне. Або Гімн напишіть. Або хоч одну шахту врятуйте. Або на профосвіту зверніть увагу – нема професійних робітників. Або не дозвольте закордонним орендарям-зайдам брати землю на 49 років і гробити її хімікатами. Бо у нас тут, на Вінниччині, одне яблуко  важить 600-800 г, а полуниця – з куряче яйце, тобто сама хімія. Ґрунт спаскуджений. Коли  ж він відновиться?

 Ой, вам, депутатам, є що робити, та ви не хочете. Та й коли вам, бідним? Співчуваю: то машини міняти, то літаки, то жінок, то внуків-правнуків забезпечити аж до 10-го коліна. А електорат… Набридло вже писати… Ви й самі знаєте. На мій тон не ображайтеся. Він ідентичний Вашому. У мене також нічого особистого до Вас – Ви просто один із членів нашої влади. Можете вважати, та так воно і є, що цей лист стосується вас усіх. Різниця між вами незначна.

Прошу зачитати повністю цього листа у неділю. І якщо я почую його без змін, то повірю, що Вам хтось пише і Ви це зачитуєте. Якщо Ви не прочитаєте по радіо саме у неділю, (а не в середу), то я цей лист надрукую у декількох газетах, щоб знали люди, що листування між депутатами й електоратом  неможливе.

А про слово «демократія» поки що забудьте, ліпше вживайте вседозволеність, анархія, безлад. Не паскудьте це слово. Бажаю змін на краще, чекаю позитиву. Хочу сподіватися. Людмила Нестерова з Вінниці».
                                                                                                    Все тут у Вас, Людмило, гамузом. Хоч і є  частка гіркої правди. Моя  великотерпелива і свята, вимучена  колгоспною працею бабуся Ксеня у таких випадках, щоб не образити  такого, як Ви співбесідника,  тихо говорила: "Злізай із дерева  долі та поговоримо, як люди…"

 Відкину Ваші погрози надрукувати цей лист "у декількох газетах".  У мене він просто  чекав своєї черги оприлюднення кілька місяців. То що, надрукували "в кількох газетах"? Яких? Не чую.  Голосніше! А я таки його зачитав. Отож, моя програма - єдине місце, де Ви можете вголос висловитись. То тільки за це мусите відрізняти, як Ви кажете "Одного з членів нашої влади, де всі однакові", землячко. Бо закриють мою програму, яка "в неділю псує Вам апетит" (голодній людині апетити зіпсувати важко!) – і  вже  не зможете вилити свою  образу  на життя і на  Україну публічно.

Хіба я колись ідеалізував  сьогоднішнє життя простого, не наділеного владою, українця чи українки? Я сповідував гірку правду, не підмальовуючи її, але й не доводячи її до  самознищувального фаталізму, як це робите Ви, землячко.   Відповім на найголовніше Ваше лукавство: український гімн, а точніше – славень. У маненькій Теклівці, де я народився і пройшло моє дитинство,   у Городківці, де я ходив до школи у Крижопільському районі на нашій з Вами Вінниччині – "Ще не вмерла…", можливо, знали наші батьки, але від нас, дітей своїх, ховали  ці слова, як рушницю чи гранату. Самі знаєте, чому.  Я почув ці слова, вже навчаюсь в Одеському держуніверситеті. А вже пізніше довідався, що з цією піснею  йшли вмирали  за Україну  на початку двадцятого століття  Українські січові стрільці,  воїни   Української народної республіки,  згодом  -  вояки Української Повстанчої армії, котрі не здавалися в  кільканадцять разів більших чисельністю енкаведистам, перед тим, як пустити собі в серце останню кулю, співали  "Ще не вмерла…"

І коли, пані Людмило з Вінниці, у дев'яносто першому (завдяки і моїм  зусиллям, і ненависного Вам нашого земляка Володимира Муляви!)   безкровно знову  постала наша  суверенна українська держава, і виникла потреба в одному з її атрибутів –мати свій славень-гімн -  ми визнали саме цей.  Дмитро Павличко написав тоді  прекрасні, сповнені  патріотичного пафосу слова. Закличні. Із сильною енергетикою. І Олександр Білаш ладен був написати могутню мелодійну музику, але ми всі відмовилися  від цього проекту.  Бо вже  була пісня-герой, пісня-оберіг України "Ще не вмерла України ні слава ні воля…". Вона відіграла свою унікальну роль в історії України.  Навіть при тому, що   слова  і мелодія дещо  мінорні, що в ній відлунює "Єще Польська  нє сґінєла…", що в ній є  перебір додержавної  сентиментальності, але є й віра у майбутнє нашої нації. І Ви докоряєте мені,  прозаїкові, котрий є автором  романів, повістей, новел, публіцистики, а не віршів,  що я  не написав слів до нового українського славня. А от Ви, така мудра і відважна – написали! То й що.  У мене в архіві сотні самодіяльних (як правило – примітивних, неоковирних) текстів ніби-то нового гімну.  То що, серед цього політичного гармидеру, посеред катастрофічної економічної кризи, зараз, у дві тисячі десятому,   втягнемося  у  зміну одного із символів нашої держави, славня, Бо цього вимагає Людмила Нестерова з Вінниці. Так само, як вимагає, щоб я відповів їй саме у заданий нею день і час, і щоб відповів їй те, що вона хоче почути. Я не бюро послуг, пані Людмило. І не камера схову Ваших забаганок. Ви не відрізняєте мене від мільярдера Ахметова,  від мільйонерів-скоробагатьків братів Клюєвих і  Ландиків, від мільйонерів Шуфрича, Бойка,  Льовочкіна,  Азарова, Єдіна, Живаго, Колєснікова та багатьох знаних Вам…  Тоді це Ваші проблеми  соціального  дальтоніка.  І наша дискусія на цю тему не має сенсу.

Живіть зі  своїм минулим. А я  боротимусь за наше майбутнє. Наші шляхи не перетнуться.  Та ось інший лист. Українця з Києва:      

     Михайла Величка:

«Нещодавно виповнилося 20 років відтоді, як Ви поставили питання: що ж ми за народ такий? Воно, незважаючи на пройдений час, актуальне й сьогодні. Бо це тільки ми не вчимося на власних помилках і розбазарюємо здобутки минулого. Приміром, з великим досягненням національно-визвольних змагань – Рухом за перебудову – нічого не змогла вдіяти репресивна комуністична машина, зате він розвалився через амбіції керівників. Затія перетворити загальнонародну організацію в політичну партію завдала такого удару по національно-демократичних силах, що вони не спромоглися висунути свого кандидата на дострокові президентські вибори і втратили державотворчу ініціативу.

Ціле десятиліття знадобилося, щоб з'явився аналог Руху – «Наша Україна», яка знову розбудила націю і привела її до Помаранчевої революції. Але тільки в нас міг появитися такий «месія», який здійснив небачену в історії людства капітуляцію переможців. Її етапи: протягнення витвору номенклатурників – політреформи, усунення від владних важелів справжніх патріотів, посилення впливу Мороза і Кінаха, розкол помаранчевих шляхом відставки уряду Тимошенко, реанімація Януковича та його одіозної команди, наступ на соціальні здобутки Майдану, вчинений урядом Єханурова, тяганина навколо «ширки», породження зневіри в демократичні сили.

Це тільки в нас, незважаючи ні на що, народ може знову виявити довіру лише гаслам тих, хто проголошує себе патріотами. А потім спостерігати, як гарант воює зі своїм урядом та коаліцією у парламенті і на весь світ ганьбить свою Батьківщину заявами, які пасують хіба що бабам на базарі.

Це тільки в нас гарант Конституції звертається до Конституційного Суду після кожного рішення уряду, але з олімпійським спокоєм спостерігає, як вона порушується різномасними українофобами, як проходить «парад проголошення російської мови регіональною» обласними радами Сходу і Півдня, як витісняється державна мова з ужитку, як триває глумління над історією України.

Це тільки у нас може стати Президентом людина, котра  далека від  національних  цінностей  корінної нації. Його обіцянка надати російській мові статусу державної приведе до загибелі української мови і нації. Бо народ, який відцурався материнської мови, деградує.

Шановний пане Володимире, мені видається, що Ви чи не єдиний народний обранець, хто постійно тримає зв’язок з народом через радіопередачу. І  добре, що  хоч на радіохвилях звучить голос представників нашого народу з різних регіонів країни. Взаєморозуміння в суспільстві – єдиний шлях до єднання українського народу, до зрозуміння «що ж ми за народ такий», до зростання нашої національної самосвідомості, до формування самодостатньої української влади, а в нас –  свідомого вибору в ім’я кращого майбутнього власного, своїх нащадків та своєї держави.

Доброго Вам здоров’я, успіхів у політичній діяльності і на творчій ниві!

З повагою,  Михайло Величко  з Києва".