06.07.2010, 13:10 | Прес-служба

Що ж ти наробив, Чорнобиле, з моїм народом православним? Що ж ти наробив, віщий біблейський полине, біблейська звіздо, що мала впасти із небес на наші води, на наші голови, на наші ґрунти і на наш рід український? За які гріхи наші ти впала на нас? За наше безбожництво впродовж майже століття? За нашу безрідність і забудькуватість? За втрату самих себе, за дурну волячу терплячість до ворогів та чужинців? За вихолощені з пам'яті пісні та історію, за збещещений Дніпро-Борисфен, що зеленіє брудом серед літа і смердить на сотні кілометрів? За духовні лінощі і перевертенство. За втрату національного хребта. Та й національного обличчя також.

      У якісь хвилини відчаю мені іноді саме так думається, братове українці. Хоч відповідь тут очевидна: нагрішили! Зрадили предкам, нащадків виховали безрідним перекотиполем. Зрадили Бога і себе.

От і покутуємо. Півмільйонне кладовище чорнобильців. Мертва тридцятикілометрова зона в серці України. І Європи. Із смертельними грибами, ягодами, птахами, радіоактивними вовками і вепрами, що трощать городи самоселів. З білокрівними дітьми та внуками. З хлопцями-імпотентами. Сорокап'ятирічними інвалідами, котрі юними солдатиками голіруч згортали радіоактивні уламки з четвертого реактора, що розірвав свою гамівну сорочку.

А тепер нагадаю про нову чорнобильську загрозу, котра висить над Україною. У чомусь навіть трагічнішу ніж та, що сталася в квітні 1986-го. Клан привілейованих ядерних фізиків, котрі на Чорнобилі заробили ордени, звання, великі гроші, не вирішивши жодної болючої наукової та технічної проблеми після катострофи вперто блокує нові  шляхи знешкодження решток ядерного палива, відпрацьованих твелів та радіоактивного сміття, яким  переповнена тридцяти кілометрова зона (вісімсот тимчасових радіоактивних кладовищ, тимчасових, яким уже…  двадцять чотири роки).

Щороку корупційні схеми поглинають десятки мільйонів гривень злиденного українського бюджету та кошти щедрих європейських донорів, які ми вижебруємо у сердобольних країн та фізичних осіб, а чорнобильська небезпека лише зростає, а не зменшується.

У попередній частині моїх роздумів я  навів, наперекір  псевдоакадемічному офіціозу усі можливі наслідки примітивного рішення будувати над саркофагом - другий  тисячотонний саркофаг, який лише тимчасово локалізує небезпеку, але не гарантує знешкодження  нової трагедії. Ми такі псевдозаспокійливі політичні пігулки вже приймали в часи комуністичної містерії. "Солов'ї над Прип'ятю". Фраза тодішнього прем'єра Рижкова: "Ми ету зону за месяц зубнимі щьоткамі отчістім", "Совєтскій атом самий мірний в мірє" і т.д.

Годі! Не маємо права у своїй державі присипати інстинкт самозахисту, розум самозбереження нації примітивним політичним наркозом  під прапором " всьохорошізму". Адже ми пережили страшну брехню Чорнобиля. Тільки частина з нас вижила, пройшовши це пекло. Я в тому числі.  Кінорежисер Володя Шевченко, який брав у мене інтерв'ю для документального фільму  за п'ятдесят метрів від зруйнованого четвертого реактора у травні 86-го вже двадцять три роки в іншому світі. А мені Бог дозволив жити. Як і операторові цього фільму Віті Кріпченку. Спасибі тобі, Господи!

Тому я вийшов у ефір Першого Національного каналу, щоб ударити в гучного державного дзвона: прокиньмося  від летаргічної сплячки, українці! Ми ходимо під ядерним домокловим мечем, який може кожної хвилини впасти на наші ледачкуваті голови. Сірі  кардинали від науки нас заколисали, мовляв, Чорнобиль у минулому, ми – старі, нам уже одна дорога, а після нас нехай і вселенська катастрофа чи потоп, чи земля провалиться. Іншого пояснення блокування ідей із розв'язання чорнобильських можливих трагедій я не бачу. Якби наші орденоносні академіки від ядерної фізики прагнули розв'язання глобальної чорнобильської проблеми, вони б у відкритому режимі заслухали Володимира Кіндеревича, прогнали б його через  реальний експеримент, вивчили б його  суть, і, якщо це справді вартісний, очевидний поступ, нове слово у ядерній фізиці – прапор Кіндеревичу в руки і вперед! Якщо ж його теорія – це туманна балада, науковий міф, вигадка   (а теорія Ейнштейна спершу також була міфом, навіть з ознаками шизофренії, до речі!), - хай незалежні, не корумповані, а найкраще за участю іноземних представників, експерти винесуть свій  жорстокий вердикт. Кіндеревич охоче йде на це. Будь ласка, він сам наполягає: нехай професійна комісія МАГАТЕ (міжнародна  спільнота ядерних енергетиків) визначить значення його відкриття. Наші ж фізики Бар'яхтар, Герасько, Ключников, Корнєєв, Купний, Носовський, Щербин будуть лобіювати лише  свою, застарілу, принесену з минулого століття версію: або варіант "Арка" – себто створення залізобетонної оболонки, під якою розбирати рештки зруйнованого реактора, або "Зеленого моріжка" – себто повного вибирання зруйнованого блоку із наступним заливанням блоку бетоном: або поетапне заповнення бетоном реакторного блоку. Всі три версії лише консервують, відкладають на якийсь час ядерну небезпеку, але не зводять її нанівець.

А в цьому зацікавлена світова спільнота. На планеті уже накопичилося сотні тисяч тонн ядерних відходів від  роботи атомних електростанцій.  Атомних кораблів та підводних човнів, від випробувань атомних бомб, від функціонування збагачувальних заводів, від аварій на атомних станціях. Чорнобиль із російським Кіштимо додали до цього критичну масу. І сьогодні людство здатне лише тимчасово консервувати і закопувати в землю не безпечне радіоактивне сміття. Щедрий "дар" для нащадків залишаємо на багато років. Щоб згадували. Довго і на весь голос.  Ми того варті.

Отже, людська думка мусить, зобов'язана врізатися, проникнути не лише у новий рівень пізнання  світу, а й у новітній рівень само порятунку людства. Жоліо К'юрі, Нільс Бор, Курчатов та інші ядерні ґенії відкрили могутню енергію під час  ланцюгової реакції радіоактивних елементів. І це, в час, коли ще тривала Друга світова війна, було підхоплено  урядами  кількох держав  для створення нового виду самознищення людства – для виготовлення атомної бомби. Повторюю: спершу тільки для  жахливих атомних бомб, скинутих на Хіросіму та Нагасакі. А лише згодом – для  вироблення енергії на атомних станціях.

Отож, вихід  один: не запроторювати небезпечні ядерні відходи, котрі часто небезпечніші за пальне в реакторах, у тимчасові чи довгочасні сховища, а знешкоджувати їх, перетворювати їх в екологічно нешкідливі  елементи природи. Замкнути цикл. Забрати їх з природи, використати, відібрати в них енергію – і знову повернути в природу безпечними для  всього живого. В тому числі й самої природи.

Саме цей шлях опановує український патріотичний вчений Анатолій  Кіндеревич. Самостійно, без раднісінької допомоги держави. В той час, коли вже міліарди, часто без будь-якої користі, закопано в чорнобильські прожекти по тимчасовій консервації решток ядерного палива в четвертому реакторі під саркофагом та ядерних відходів у зоні.

Все, що міг зробити своїм розумом і своїми силами цей унікальний українець – він вже зробив. Я тримав у руках офіційні, з усіма законними печатями та підписами, патенти на його  дивовижні відкриття: перше - "Спосіб прискорення дезактивації тритію і пристрій для її здійснення"; друге -  "Пристрій для  прискорення дезактивації радіоактивних відходів атомних електростанцій середньої та низької активності"; третє – "Спосіб прискорення дезактивації радіоактивних відходів атомних електростанцій і енергетичний концентратор для його здійснення".

Якби Анатолій Кіндеревич жив у країні з розвиненим громадянським суспільством, із патріотичною науково-технічною елітою, з владою, яка думає не лише про своє самозбереження, а про а про долю свого простолюду - вже давно було б організовано  публічний експеримент щодо перевірки  справжності цього відкриття, пов'язаного з штучною силою гравітації. Справжності відкриття щодо радикального скорочення природних строків розпаду та напіврозпаду залишків пального  в саркофазі та радіоактивного сміття в зоні.

Я маю на увазі публічність за участю вітчизняних та незалежних зарубіжних фізиків. Оскільки йдеться про світове, унікальне відкриття, якого чекає людство. Прилад для проведення експерименту в Анатолія Кіндеревича є. Він його виготовив  власноруч із своїми помічниками. Не завдяки Академії наук, не завдяки українському уряду, а наперекір. Адже цим відкриттям ніхто у нас не зацікавився, воно, виявляється, нікому не потрібне. У першій частині моїх роздумів я пояснив чому – великомасштабна корупція на чорнобильській біді. Чорнобильська зона – це вирва, що затягує  сотні мільйонів грошей без глобального вирішення проблеми Ковтає їх і волає: давай-давай-давай ще, не жалій, Україно та іноземні донори! Давайте гроші, бо засиплемо вас радіонуклідами, що проникнуть у вашу кров і у ваші кістки. Вас, ваших дітей і внуків. І правнуків. Давайте-давайте, трясця вашій чорнобильській матері, давайте. Грошам ми дамо раду, а вас завчено заспокоємо: спіть спокійно, українці, все гаразд. Баю-бай, саркофаже. Баю-бай…

Відкрию одну маленьку таємницю у цій проблемі. Опоненти наполягають: відкрий нам сутність твого відкриття! Чому прискорюється дезактивація радіоактивних відходів? Відкрий усе до дрібничок, щоб було усім зрозуміло. Якщо не відкриваєш – ти шарлатан, вискочка, цу-цу тобі! Знай своє місце.

Розумію, що багато відкриттів робили геніальні самоуки чи одержимі. Часто їхні відкриття надовго затримувалися в часі, чекаючи визнання. Але в даному випадку йдеться про реальну загрозу від не вбитого, а лише пораненого звіра. Він чекати не буде. Це не приборканий, а лишень поранений звірюка. Тому і страшний.

Розкажи, поясни, відкрий усі науково-технічні таємниці – і повертайся у свою задрипану (вибачаюся перед жителями цього міста) Боярку, продовжуй тягнути вузькоколійку Павки Корчагіна. Анатолій Кіндеревич під час нашої зустрічі про це жодним словом не обмовився, але ця його осторога-приреченість для мене таки відчувалася. І його треба розуміти. Він прагне єдиного – публічного випробування його установки, котра реально прискорює дезактивацію радіоактивних відходів. Відкриття Кіндеревича завдає смертельного удару по довкола чорнобильському клану, по його багаторічній, "декоративній" діяльності по "освоєнню коштів". Отже, є причина воювати проти цього  зухвалого вискочки. Воювати до "крові". Варто мені було виступити з цього приводу на сесії, як посипалися одноманітні листи: мовляв, ви ж  такий борець за справедливість, борець проти "лжеліквідаторів" і т. д, і т.п., ви ж створювали перші чорнобильські закони, звозили зі всього світу гуманітарну допомогу для  потерпілих районів… - і ви потрапили на гачок Кіндеревича, цього лженауковця і т.д., і т.п…

На таку макуху мене не візьмеш. Я пам'ятаю, як на початку дев'яностих з України вижили молодого вченого в галузі космонавтики Андрія Жалка-Титаренка, котрий хотів реформувати космічне агентство України. Але від нього вимагали половину б'юджетних коштів, виділених "на космос", віддати готівкою на "відкат". Він  повстав, вибухнув. Я знав Андрія, знав його принципи – він бурхливо відмовився виконувати ці настанови. І змушений був буквально рятуватися, забравши родину в Канаді.

Канада і Америка сьогодні мають  дуже успішного, талановитого вченого в галузі космічних технологій, українця  Андрія  Жалка-Титаренка. Андрій хоче повернутися до дому, в Україну. Але до кого?  Для чого?  Хто його захистить?

Мушу завершувати цю болючу для України і для кожного українця тему. Отже, є дві версії, два погляди на розв'яку знешкодження радіоактивних відходів. Один - примітивний, найпростіший, котрий не потребує особливого інтелекту: накинути на "Укриття-1"  ще один захисний плащ. Він коштуватиме приблизно вісімсот мільйонів доларів. З бюджету і від іноземних, переляканих Чорнобилем донорів. Це буде короткочасна, одноразова перемога над Чорнобильським звіром. Але він залишиться "живим", "дієздатним", готовим до помсти.  Залишки пального  будуть діяти за жорстокими і невблаганними законами ядерної фізики - вони намагатимуться вибухнути.

Українські академічні вчені та адміністрація тридцяти кілометрової зони переконали виконавчу владу, яка, природно, не обізнана в деталях із проблемою, що це – єдиний можливий вихід і єдиний порятунок. І якби справді не було іншого, радикально іншого – я би пристав д  цієї команди. За однієї умови: щоб вони не розкрадали ці астрономічні суми.

Але є українець, котрий спробував прорватися розумом за межу вже досягнутого, зухвалий одчайдух, котрий ввійшов своїм розумом   пласти  досі невідомого. Він ставить проблему в радикальну розв'язку:  не консервувати радіоактивні залишки пального в "Саркофазі" та радіоактивні  відходи в зоні та поза зоною, а знешкоджувати їх.  Вже існує в Україні не лише наукова праця, а й технологічний засіб прискорення розпаду, себто надійного знешкодження раз і назавжди цього смертельного сміття.

Треба просто відкинути науковий егоїзм та хуторянське самоїдство старої школи офіційних фізиків. Не тупо ховатися за барикадами академічного  офіціозу, а чесно вивчити винахід Анатолія Кіндеревича. Вивчити із представниками зарубіжних фізиків. Адже його винахід уже набув світового резонансу, в нього повірили багато вчених в Україні, в Росії, зокрема з інституту Курчатова під Московою. Канадійські наукові кола запрошують його до себе для  розробки і практичного застосування методу знешкодження ядерних відходів. А ми тут, в Україні, маючи над нашими головами  пораненого ядерного звіра в Чорнобилі не хочемо перевірити  можливість остаточного упокорення цього звіра.

Перший, найпримітивніший варіант  - побудова "Укриття-2" вимагає вісімсот мільйонів доларів.  Побудова новітнього, унікального заводу по дезактивації пального з реактора, а згодом – і всього радіоактивного сміття з України за винаходом Анатолія Кіндеревича обійдеться всього в п'ятсот мільйонів.

Отож, пане Азаров, слово за вами.  Анатолій Кіндеревич своє слово вже сказав.