01.04.2009, 15:35 | Прес-служба

Поки ще душа великого Майстра, великого Українця, добродія і працелюба, мого Вчителя Павла Загребельного не одійшла у світ мовчання і вічного супокою — мушу це сказати йому. І мушу, і хочу, поки Душа його ще витає над Україною, над нашими головами, все бачить і все чує, бо така Душа була в нього, братове.

Поки ще душа великого Майстра, великого Українця, добродія і працелюба, мого Вчителя Павла Загребельного не одійшла у світ мовчання і вічного супокою — мушу це сказати йому. І мушу, і хочу, поки Душа його ще витає над Україною, над нашими головами, все бачить і все чує, бо така Душа була в нього, братове.

Третього лютого, перед ранком Ви, Павле Архиповичу, в одну мить одійшли від нас на таку незбагненну й холоднючу відстань, що вже немає сили, яка б завернула Вас назад, вже не догукатися до Вас, не докричатися. І сльоза наша не зігріє і не розбудить Вас. Вже у Вашій біографії, у Вашій творчості нічого неможливо змінити, поправити чи переписати з чистого аркуша. Та й немає потреби це робити, світлий наш Майстре. Таке життя, такі карколомно трагічні події, таке криваве двадцяте століття міг пережити і не втратити себе в немилосердних ідеологічних жорнах, не надломитися, не впасти на коліна лише такий Українець, як Ви.

Село Солошине Кобеляцького району, Полтавщина. 1928-й рік. Сталін бої ться непокірної, повстанської України. Їй вже ламають хребта. Справжнього сільського господаря викидають з родинного гнізда, з віками обживаного середовища до холодного Сибіряки, або із землі — в підземелля, на донецькі копальні, або в люмпенізований пролетарський «інтернаціонал» великих міст, а більше — на той світ. І це ще не все. Передчуття ще більших національних трагедій пронизують вцілілі селянські душі.

Перший удар по душі Павла Загребельного. У солошинського селянина, котрий жив із власних мозолів, Архипа Загребельного помирає дружина, залишивши на чоловікових руках чотирирічного сина Павлика. Сирітство із чотирьох років. Маму згадував, як далечезне сонячне марево. Про мачуху — зрідка і неохоче. Але не озлився на світ, не заховався в собі.

Другий удар — голодний людомор 32–33-го у Солошинім. Чорна вирва дитячої пам’яті. Тільки раз у зимовому Ірпені, в письменницькому будинку творчості, у дуже вузькому колі Ви розповіли солошинську історію як ще живого діда грабар силоміць повіз на кладовище, щоб заробити склянку пшона для свої х дітей. Дід по трупах виліз із ями й переховувався в хліві родини, що вже вимерла. Хтось доніс у район на грабаря, що він задарма отримав ту жменю пшона, і його розстріляли.

Елла Михайлівна каже, що до останніх днів Ви готувалися написати роман про голодомор. А до нового твору Ви завжди готували розум і душу фундаментально. Не встигли.

Удар третій. Війна! Вам ще немає сімнадцяти. Ви могли б долучитися до діючої армії вже після визволення Кобеляк і Солошиного і пройти шлях герої в гончаревих «Прапороносців». Вже переможний, тріумфальний шлях, коли рідна земля залишилася, як рекли наші предки «за шелом’янем». Тільки раз я почув від Вас, Вчителю, історію про Вашу втечу на фронт. Тільки раз. І то з величезної гіркоти, коли рвалося Ваше серце від образи. Один покидьок (не називатиму його прізвища свідомо, бо він ще при житті відійшов у забуття) на початку вісімдесятих не лише розсилав кожному письменникові додому донос про Ваше перебування в полоні, а й несусвітенну вигадку, що Ви, ніби-то, «були в добрих стосунках» із концтабірним начальством, бо знали німецьку мову. І тільки тоді я почув, як вигнали Вас, неповнолітнього, із військкомату, як Ви ночували на лавиці у скверику, щоби вранці знову домагатися у районного воєнкома відправлення на фронт. І таки домоглися свого, доточивши собі віку.

І справді був четвертий удар долі — у полон потрапив весь Ваш полк у сорок другому, а з нею і молоденький, худющий, гандрабатий лейтенантик з м«якеньким полтавським «ель» Павло Загребельний із Солошиного, котрий на фронті найбільше боявся загубити або розбити окуляри, без яких світ бачився в суцільному тумані.

Одначе, німецький концтабір для радянських військовополонених виявився куди меншим злом, як наш, «рідний» фільтраційний табір. Ото вже фільтрували жирні тиловики-енкаведисти, до сьомого коліна, до пра-пра... І катували, звинувачуючи в «дезертирстві та «ізмєнє родіни». І якщо нещасний чоловік від хвилювання сплутав дату чи не повторив дослівно вдруге свого свідчення — отямлювався вже в гримучому товарнякові, що віз тисячі таких, як він у сибірську глухомань на валити ліс по дванадцять годин на добу. І на багато років.

А в «справі» Загребельного була особлива «антирадянщина» — ї хній табір військовополонених визволили американці, і з ними, союзниками, Ви зустріли радянську армію. Чому? Хто дозволив? А найголовніше: чому не застрелився в сорок другому, побачивши, що ї х оточили німці? Чому вижив? А ще, Вчителю, «викопали», що Ви добре знаєте німецьку, яку на «відмінно» вивчили ще в солошинській школі. І серед речей полоненого знайшли збірочку Гейне в оригіналі.Чому? Чому? Чому? І так кілька місяців. Допити, допити, знущання. Важкий кашель рвав молоді груди, вже нажив сухоти. Може, саме хвороба і врятувала Вас від Сибіру, з якого Ви б уже не повернулися.

Таки відпустили. Хоч тавром військовополоненого, а не оточенця, багато років будуть гендлювати озлоблені заздрісники, графомани кількох поколінь, білялітературні посмітюхи. Чи не після кожного нового роману, котрий приносив Вам ще одну порцію заслуженої в читачів слави (скажімо, «Диво», «Роксолана», «Левине серце», «Південний комфорт» чи «Я, Богдан...») — над Вашою непокірною головою здіймалося хмарою ненаситне політичне вороння. І жодного разу Ви не опустили свою душу та розум до помсти, перебуваючи в статусі депутата і союзної, і республіканської Верховних Рад, оочолюючи і тодішню Спілку письменників, і Комітет з державних премій України імені Тараса Шевченка, і маючи прихильність до Вас головного комуніста УРСР Щербицького. Говорити про останнє у Вашій присутності було забороненою темою того часу. Але ми знали, що то була щаслива витівка Вашої суворої долі, яку принесла Вам студенточка, дніпропетровська красуня Елла. Так закохатися самому і так закохати її в себе могли тільки Ви, Павле Архиповичу. Ну не були ж Ви писаним красенем чи гримучим балакуном, чи бравим танцювальником, не мали того, що притаманне хрестоматійному студентському заводієві, котрий одразу впадає в око дівчатам у студентському товаристві.

У Вас було інше. Була юна, але вже доросла душа, що пройшла жорстоке чистилище страждань, на найпекельнішому дні цієї страшнющої війни. Вами в двадцятитрирічному віці вже було прожите ціле життя — з раннім сирітством, фронтами, полоном, німецьким і радянським концтаборами. Ви могли вчарувати тільки натуру сильну, розумну і амбітну. Своєї цілісністю, жадібним інтелектом, феноменальною пам’ятю, майже магічною вірою у своє майбутнє (не обов»язково літературне). І ось це золотоволосе диво! Елла! Зрідка Ви могли обмовитисяв товаристві: Елла, оце був полон, із методичною артпідготовкою, обхідними маневрами, важкими боями, з відступами і несподіваними атаками. Ела — моя головна перемога.

І лише згодом Ви довідалися, що батько Елли був впливовим партійним чиновником, який підтримав одного, нікому невідомого хлопця, котрий лишень розпочинав свою політичну кар«єру на одному із заводів Дніпропетровщини. Це був Володя Щербицький. І треба віддати йому належне бодай у цьому: він не забув, іноді подавав певні знаки уваги дочці свого, вже давно покійного наставника. А в ті часи «шепотів» це швидко розкочувалося по кухнях творчої інтелігенції, а головне — між партійною челяддю. І це Вас часто оберігало від різких «висновків» за Ваші виступи у захист Української мови та культури, за Ваші історичні романи та гострі романи про сучасність, за іноді парадоксальну гостроту Вашого інтелекту, за випад проти кадебістських стукачів у письменницькому середовищі, зрештою, просто за Вашу людську оригінальність у всьому.

Ви чуєте, Павле Архиповичу, як обережно іду Вашим життям, щоб якомога менше «якати». Навіть біля Вашої домовини дехто з виступаючих більше говорив про себе, про його роль у Вашому житті. Ви пробачите ї м, я знаю. Але ж дозвольте згадати один епізод.

1973-й задушливий рік. Арешти інакодумців. Духовний морок. Львів під особливим наглядом. Відбув політичне ув’знання Богдан Горинь, молодший із братів. Запрошує Романа Іваничука, Романа Кудлика, Романа Безпалківа, Романа Лубківського і мене на тихе, скромне весілля. І, примруживши око, докидає: «Знаю, що не прийдете. Побої теся!» І — пішов. Ми таки були на Богдановому весіллі. Співали пісень, але язики не розв’язували, знали, що за всім пильнує спеціальне «Око і Вухо».

Вже наступного дня члени партії дістали по сіворій парт догані, нас, безпартійних, із Романом Кудликом вигнали з телебачення без права на працевлаштування. Півтора року ми були без засобів для існування, не маючи навіть на хліб.

До Львова приї хав Євген Гуцало, знайшов мене, щоб переказати, що мною, ще дуже молодим, щойно пмирийнятим до Спілки письменників за дві книжки прози, цікавився Павло Загребельний, вже знаменитий свої ми творами секретар Спілки письменників. Просив зайти до нього, як буду в Києві. Я позичив грошей і пої хав до столиці.

Я зайшов до того кабінету, в якому тепер сиджу сам, коліна в мене тремтіли, губи пошерхли. Не сів, а впав на стілець біля масивного, із сукняною зеленою вставкою, стола.

— Ти лякаєш, — він дуже виразно дав зрозуміти кого саме, плеснувши себе по місці для погонів, — бо ти, східняк, який закінчив Одеський університет, так легко і швидко зійшовся з галичанами. Від тебе не відступляться у Львові. Їдь до Києва. Тут не все медом помазано, але дихати трохи легше. Попереджаю, доведеться натерпітись. Прописка, без якої не беруть на роботу, а на роботу не беруть без прописки, житло, «недрємлющий секретар парткому Бодя Чалий». Але через таке пройшли і Ліна Костенко, і Григір Тютюнник, і Євген Гуцало, і Микола Вінграновський, і Володимир Дрозд, і Іван Драч, і Валерій Шевчук. І я це пройшов. Роботу дам тобі у Спілці. Вирішуй. Ризикуй.

Ваша пропозиція вирішила все моє подальше життя. І мою долю.

Я не ідеалізую Вас, Майстре, загонистого, часто вибухового, гарячого чоловіка, котрий не шкодував і не милував себе самого, відмовляючись від заслуженого, заробленого працею за столом богемного життя, яке в тогочасних умовах для письменника зводилося хіба що до чарки у перевіреному «на стукача» товаристві, до вечірніх посиденьок у задушливому «Енеї», купівлі вітчизняної «Волги» та короткочасної, обставленої кадебістами пої здки за кордон. Ви часто пограйки наживали собі ворогів, рубаючи ї м правду межи очі. А якщо поза очі — то неодмінно хтось доносив.

Якось у спровокованій однією літературною панею розмові, Ви буркнули щось про передвоєнну редакцію райгазети, у якій працював батько Бориса Олійника. З посиланням на працівника тієї газети. Нічого образливого. Крий, Боже. Але та ж таки пані наступного дня донесла це Борисові, зумисне перекосивши суть Вашої репліки. І це обійшлося Вам майже десятиліттям жорстокої помсти з боку Бориса. Чого лише варта розгромна ідеологічна стаття проти чи не найкращого Вашого роману «Я, Богдан...» у всесоюзній «Советской культуре». А в романі ж вперше постав великий і трагічний гетьман не як переяславський «воз’єднувач» зі скрученими в’язами у бік Москви чи Петербургу, що розмахує булавою, як циркач на дроті, а патріотичний Українець, розчахнутий обставинами, вибирає не кращу розв’язку Української історії. Це читається навіть в добре відцензурованому тодішніми літнаглядачами романі.

Ви знали, Вчителю, хто, вже в час перебудови, горбачовської відлиги, доносив на Вас у ЦК, хто лякав навіть Щербицького «націоналізмом Загребельного», надмірною Вашою «оригінальністю» і гостротою суджень, доносили, що Загребельний не туди веде Спілку письменників. Ніби цей різноамбіційний, різнопоглядний (кожен письменник — це самітник, егої ст, який мусить вірити у свою винятковість, інакше ніхто і ніщо не змусить його на кілька років прикувати себе до стола, щоб написати роман на сотні сторінок), ніби таку ватагу можна кудись, то більше в одному напрямку, вести за руку. Але Ви ніколи не принижували себе до помсти. Я свідчу це для живих, Павле Архиповичу.

Нічого не треба міняти і в написаному Вами, Павле Архиповичу, бо тоді втратиться гіркущий трагізм буття митця в тоталітарному, всуціль цензурованому гуртожитку, його боротьби за свої громадянські ідеали, за свою людську і національну неповторність, його великі чи малі компроміси або й зради собі самому (це таки найважчий тип відступництва!), і найголовніше: заради чого, заради великої чи дрібничкової, егої стичної мети вчинялися ті компроміси?

Я говорю сьогодні про Ваше життя, а не про творчість. То окрема розмова. Та скажу найголовніше: Ви створили за своє життя цілу бібліотеку, якою могла б гордитися будь-яка європейська література. Двадцят дев’ять романів. Ціла література. Не кажучи про повісті, оповідання, п’єси, кіносценарії, статті, рецензії. Поруч за кількістю написаного може стати лише Франко. За кількістю художніх творів — ніхто.

Так само ніхто не охоплював своєю творчою уявою весь масив тисячолітньої Української історії. Від будівництва Софійського собору (роман «Диво») через «Євпраксію», «Роксолану», «Первоміст», «Смерть у Києві», «Я, Богдан», «Тисячолітній Миколай», через другу половину двадцятого століття («Дума про невмирущого», «Європа-45», «Спека». «Шепіт», «Добрий диявол», «Переходимо до любові», «Розгін», «Левине серце», «Південний комфорт» аж до періоду кучмівського правління (бурлескно-сатиричні романи «Брухт» та «Стовпотворіння»).

З погляду вічності, Вчителю, вмерло од хвороби і втоми тільки Ваше натруджене тіло. Душа ж Ваша повертатиметься в Україну з кожним подувом вітру, з кожним благодатним дощем, із кожним сходом сонця, із кожною новонародженою Українською дитиною. Вона заспокоїться аж тоді, коли Україна стане назавше сильною і Українською...

Відпочиньте, Майстре. Нехай Українська земля буде Вам легкою і ніжною, як пір’ячко голубки. Амінь!