23.06.2009, 14:57 | Прес-служба

Давно ми збиралися вам написати, та не могли відважитися, щоб не перевантажувати вас роботою. А дуже мені хотілося поділитися із вами минулим, щоб іще хтось дізнався про ті тяжкі роки. Можна про це написати цілу книжку, правда такі, як я, і так це знають, Але є такі, що не хочуть про це знати, кажуть, що то видумки, то вони б тієї книжки всеодно не читали б.

Наталя Мокрицька, село Заболотів Снятинського району Івано-Франківскьої області.
"Пробачте, шановний пане Володимире, що з помилками пишу, бо не вельми грамотна. Давно ми збиралися вам написати, та не могли відважитися, щоб не перевантажувати вас роботою. А дуже мені хотілося поділитися із вами минулим, щоб іще хтось дізнався про ті тяжкі роки. Можна про це написати цілу книжку, правда такі, як я, і так це знають, Але є такі, що не хочуть про це знати, кажуть, що то видумки, то вони б тієї книжки всеодно не читали б.
Мої батьки колись тяжко працювали на землі і купували по шматочку, щоб мати, що дітям дати. Жили із землі. Батько любив садити деревця і понасаджував сади, де міг. Коли прийшли визволителі, то наложили страшні податки на землю і на кожне деревце, воно ще цвіло, а вже було написано, скільки центнерів ми маємо здати фруктів. Якщо ж не здали, то приходили "визволителі"– це були представники із району, а з ними – сільське начальство, чи голова колгоспу, чи його помічники. То приходили і робили погроми.
Згадую, коли вивозили на Сибір. Сніги - нарівні із хатами, і морози! Наші родини були у тому списку. А причина – що не були ми пролетарі, що мали трохи поля і батько мріяв про Україну, якої так і не дочекався. Проте Сибір нас якось оминув, бо не мали проти нас точних доказів, але прийшли, заарештували, батька забрали у район, де він пробув тиждень. Як прийшов, то ми його не пізнали. Казав, що били, пальці притискали у дверях, кров’ю його писали на стінах, казали, щоб він сказав, що був зв’язковим у бандерівців. Після цього батько важко захворів і помер. Ми лишилися з мамою. Вона ніяк не хотіла йти писатися до комсомолу, то їй те дуже дорого обійшлося. Пригадую, одного разу мама нарвали ранніх черешень кошик і послали нас на базар, щоб продати і купити нам із сестрою спіднички. Але я не дійшла до міста. По дорозі зустрів мене голова сільради, забрав у мене кошик, хоч я йому й пояснювала, що ми здали ставку, яку нам написали, але то все було марно. Плачучи, я пішла додому.
Коли на полі дозрівали посіви, то швидко жали, молотили вручну, приходили і забирали сире й невіяне. Стояли над головою, щоб собі нічого не залишали. 
Після сьомого класу я поступила у медучилище, добре вчилася, але змушена була навчання залишити, бо треба було шукати роботи, щоб платити усі ті податки, бо мамі не було з чого. Багато знущалися над мамою, а одного разу визвали мене. Поки я прийшла із роботи, "визволителі" вже зробили погром у хаті, маму побили, зламали їй руку і вона змушена була підписати таки заяву у колгосп. Але цим наші біди не закінчилися. Нам почали «шити» політику. Сестри, які тоді вже жили окремо й працювали, приїхали й забрали маму, а мене забрав мій майбутній чоловік, з яким я прожила 52 роки.
Давно вже немає Батька, Матері, нема й мого чоловіка, який помер два роки тому. Усі вони мріяли про Україну, якої так і не дочекалися. Я лишилася із дочками і онуками, яким зараз розказую, як нам далась Україна, в якій ми зараз живемо. Просимо Бога, щоб наш Уряд мав змогу працювати для народу і нашої України. Я буду просити Бога, щоб оберігав Вас від усього злого і довго-довго давав Вам здоров’я і наснаги на благо нашої України! 
А симоненкам, вітренкам, януковичам і всім іншим, кому не подобається Україна, передайте, що якщо їм не подобається Україна, то для них – границя відкрита, щасливої дороги!!!! 
З повагою Наталя Мокрицька, село Заболотів Снятинського району Івано-Франківскьої області.

Ганна Трембалюк, село Гранітне Монастириського району Тернопільської області 
"Шановний пане Володимире, я пишу до Вас не тільки як до депутата, але і як до Людини із великої літери. Я живу у таких умовах, як багато наших українських жінок і матерів! Від часу народження першої дитини, мій життєвий девіз був – усе для дітей. І так пройшло і зараз йде усе моє життя. Якось слухала «Акценти Президента» про те, щоб у нашій державі не лишалося дітей-сиріт, щоб їх всиновлювали. Але Президент не сказав головного: треба робити так, щоб більше взагалі не було дітей-сиріт, щоб матері від них не відмовлялися, щоб не лишали їх по смітниках і туалетах відразу після народження! Щоб дітей не народжували алкоголічки і наркоманки, тому що від таких матерів народжуються діти-інваліди! 
Я народилася 1939 року, пам’ятаю війну, як німці в нас були, які після війни повернувся із Уралу мій тато, спухлий від голоду – він працював на військовому заводі, бо наших західняків не дуже брали в армію. Я пам’ятаю життя сільське до колгоспів і після колгоспів. Коли організували у нашому селі колгосп, то забрали у селян зерно на насіння для колгоспу. У нашого сусіда була велика стодола і там тримали усе це насіння. Це було перед виборами і на брамі біля тої «комори» почепили плакат. Цей плакат хтось порвав. Уночі прийшли гарнізонці (так називали тих, що шастали по селах), вони забрали мого тата із тими сусідами і так збили, що тато через рік помер. Страшно було слухати, як тато розказував, що з ним робили. За плакат така була кара. І нас залишилося троє дітей-сиріт із мамою і двоє старих людей – дід і баба. Колгоспне життя було голодне і холодне. Не було, що їсти і в що увібратися. Так ми виросли і все чекали на кращі дні. 
Пам’ятаю, як не було, що їсти. Мама наша ходила за хлібом в Івано-Франківськ (75 кілометрів від нас). Люди йшли пішки навпростець лісами й полем. А ми вдома чекали на той хліб, бо вдома не було нічого більше. Коли я, вже заміжня, народила другу і третю дитину, тоді тільки наше життя стало легшим. Мій чоловік за спеціальністю фельдшер, був добрим спеціалістом і дуже добрим до людей. Але лікував людям худобу за могоричі, від чого став алкоголіком. Як був тверезим, то любив дітей і поважав мене, але тверезим він був нечасто, алкоголь робив свою чорну справу. Коли був п’яним, то я з дітьми мало ночувала вдома. Але так могла перетерпіти тільки я, а от з роботи його звільнили! Хоч я від заробітку чоловіка мала користі мало, тому що в колгоспі тоді платили зерном і грошима, гроші він пропивав, а зерно було дітям на хліб, але я зважилася якось піти й попросити в районі, щоби хоч вони вплинули на чоловіка і не звільняли його із роботи, бо ж троє дітей – школярів. Я звернулася до секретаря райкому партії Сороки, і мого чоловіка визвали у контору, де на нього чекав міліціонер і відвезли на лікування від алкоголю. Я тепер часто згадую цей випадок, бо, на відміну від тих часів, сьогодні наша держава немає ніякого впливу на алкоголіків. Ніхто не шкодує за тими нашими українцями, що поспивалися, бомжують, ходять по смітниках, ночують на вокзалах та у підвалах. Молодь спивається, стають наркоманами. 
Церкви відкриті, але молодь не відвідує церкви, а поспішає у бари, до гральних автоматів. Батьки заробляють гроші по чужих державах, а їхніх дітей у той час виховує вулиця, а як не вулиця, то телевізор, до показують страшне та аморальне. Ми дуже бідували, коли був Союз, але такої великої розпусти не було. 
Ми дочекалися волі, але ця воля – не наша. Майно нашої держави знищене. Ми залишилися на селі самі зі своїми проблемами! Поля позаростали не тільки бур’янами, але чагарниками. Села наші вимирають. Хто виїхав на заробітки, а хто спився із молодих і вже немає здоров’я. У вищих навчальних закладах вчаться діти тільки тих батьків, що за кордоном, вони ж часто і не відвідують навчальні заклади, а тільки записані там, а всю науку проходять їхні гроші. А потім із цих «студентів» йдуть у світ вчителі, лікарі, інші спеціалісти. 
Пане Яворівський, я Вас дуже прошу, подумайте над усім цим, бо це – не тільки крик мого серця і моєї душі, це крик і біль усіх наших українських матерів, які не спилися із горя! Мені болить душа за наш народ, за нашу державу. Я зневажаю комуністів. Донедавна у народних депутатах був комуніст, якому уже 90 років. Він же, певно, ще з тих, що робили голодмор! 
Пане Яворівський, я дуже прошу Вас, зверніть увагу на нас, стражденних сільських людей, сільських матерів, які доживають своє життя у таких страшних умовах. У нас дуже багато беззаконня. Люди не мають, де працювати. А ті бізнесмени, які скористалися безладдям і тепер мають із цього капітал, тепер наймають на працю до себе людей, а розраховуватися дуже часто із ними не хочуть! Обдурюють, не оплачують виконану роботу, не сплачують державі податки, а перевірити їх немає кому, бо вони – самі влада, а якщо не влада, то вся влада – їхні друзі-приятелі. У нас усюди безладдя. До нас ніхто не приїздить з урядовців, щоб подивитися, як ми живемо і що у нас робиться. Повний безлад!
З повагою Ганна Трембалюк, село Гранітне Монастириського району Тернопільської області.
Іван Присяжнюк, місто Дубно Рівненської області.
 "Володимире Олександровичу, я постійно слухаю Вашу передачу і ось моя думка про неї: Вам потрібно більше говорити про сьогодення України, а не про її далеке минуле, хто які й коли зробив помилки, який гетьман що не так зробив. Це – були діти свого часу, не Вам їх судити. Ви про сьогодення більше говоріть, про те, що діється зараз. Ось я, наприклад, хочу назавжди покинути ту злощасну Україну, бо не можу дивитися спокійно на все це. 
Ось ми бачимо: у нас пенсіонери мають пенсію, так іще позаймали тепленькі місця на роботі, і спробуй багатьох із них звільнити. Виходить, що і пенсію їм дає Україна, і зарплатню на роботі платить, і це в той час, коли молоді не можуть працевлаштуватися, не мають роботи, збирають порожні пляшки з-під пива собі на прожиття! 
Не можу я також спокійно споглядати, як сотні лжеінвалідів, які через знайомих за гроші купили собі «інвалідність» у наших грошолюбивих лікарів, тепер небідно розкошують на пільгах. Тьма ледарів, які примудряються не працювати, а отримувати від держави подачки.
Не можу я дивитися на «маминих синочків», для яких прийшли райські часи, бо в армію ніхто не бере. Хочеш – відкупляйся, що хочеш, те й роби – ніякої дисципліни! Мені цікаво, чи, коли не дай Боже, чужоземна агресія, то чи хоч знайдеться кому Україну боронити, чи одні мамині синочки, яких мами кругом «відмазують». 
І ще не можу дивитися на отой круговий матріархат! Усі блага для жінок, усі виплати – для жінок. А чоловіки і завжди і в усьому тільки винуваті! Та не можна на те все спокійно дивитися! Бідні українці загнані у кут, ніщо їм недоступно. Жінки хотять тільки комфорту і багатих чоловіків, а що робити бідним чоловікам?! Бідним тільки й лишається, що ставати п’яницями і маніяками! Секс в Україні для бідних українців недоступний, бо жінки – недоступні, горді, такі емансиповані, хотять тільки багатих іноземців, а свої нещасні й бідні українці - їм нецікаві! 
Ось такі реалії України спонукають мене їхати звідси світ за очі, як говориться. А Ви нам усе про якогось Халепського, про якесь минуле. Влада у нас дбає тільки про трутнів, а не про молоде покоління. Будьте ви прокляті із такими порядками!