06.07.2009, 13:13 | Прес-служба

Сьогодні хочу ознайомити вас, дорогі мої українці, із дуже оригінальним, сміливим і пізнавальним матеріалом, опублікованим у, на жаль малотиражним і малодоступним для усіх вас журналі "Тиждень" за авторства Кирила Галушка. Хочу, щоб ви ознайомилися з ним і задумалися. І, якщо виникне потреба, продискутувати з його висновками. Я і надалі намагатимусь виловлювати для вас у потоках української патріотичної думки найцікавіші епізоди, щоб міцніла ваша національна душа, набиралася сили і потужних аргументів для самоствердження, для віри в саму себе, у свою самодостатність і могутню перспективу.

Настала пора не лише захищати наше національне "Я" від численних недругів, а й виставляти наше національне єство на самокритичний рентген, бо ж не такі ми вже ідеальні, як хочеться бачити в дуелях з нашими недругами. Чим швидше ми будемо весело насміхатися над собою, тим швидше одужаємо від багато столітньої закомплексованості та атрофії.
Звичайно, я адаптуватиму цей матеріал для слухання по радіо, скорочуватиму, але зберігатиму його інтелектуальну суть, добуту мною із Інтернету, який доступний далеко не всім вам, дорогі мої слухачі. Мусимо сприймати такі уроки самопізнання українського в кожній нашій душі, мусимо щоразу відповідати на сакраментальне запитання, виголошене мною ще в 1989 році, у вересні, на першому, установчому з’їзді народного Руху, куди ввійшов революційний, відважний і свідомий своєї ролі в українській історії сегмент українського народу, що прокидався від кількастолітньої сплячки: "Що ж ми за народ такий?.." Мусимо відповідати, чого б це нам не коштувало, а мусимо, бо інакше будуть відповідати на це запитання наші вороги. А як будуть не важко уявити.
Отож, вслуховуйтесь у текст під назвою "Таргани національної підсвідомості" або – п’ять найшкідливіших міфів про Україну та українців. Читаю найцікавіші місця.
 "Вітчизняні інтелектуали (і псевдо-, і справжні) полюбляють торочити, що Україна, мовляв, не створила власного Великого Міфу. Та при ближчому розгляді стає зрозуміло, що міфів у нас повно. Вони кубляться в національній підсвідомості й підштовхують пересічних громадян та державних мужів до дивних уявлень про себе, до дій на межі адекватності. Варто глянути на ці міфи неупереджено, зрозуміти, що саме вони, а не якісь вороги, заважають нам жити, – й почати лікування від згубних упливів. Не беручи на себе ролі психоаналітика, спробуємо визначити п’ять найшкідливіших міфів про Україну та українців, з якими варто розпрощатися – кожному зокрема й усім разом.
  Міф перший: українська та російська – найспорідненіші з-поміж усіх слов’янських мов;
  Міф другий: українці – селянський народ, основоположні національні риси якого квітнуть у «біленьких хатах»;
  Міф третій: українці – нація переможених, «ой, біда, біда чайці-небозі»;
  Четвертий: росіяни – найрідніші православні брати українців;
 П’ятий: українці – анархісти від природи, не схильні до порядку, тому не здатні побудувати власну державу."
Цікаво поставлено питання, братове, правда? І міфи означено реальні, з покоління в покоління, на ґенному рівні, казала моя мати "в крові і в очах". Не приховати. А тепер конкретний аналіз.
 "Міф перший. Українська і російська мови настільки близькі за походженням, що майже не відрізняються одна від одної.
 У чому негатив. Міф передбачає можливість незнання й невивчання української мови, а також дає простір відомим спекуляціям щодо її «вторинності», «неповноцінності» й навіть «штучності». Східні слов’яни, як відомо, мають украй загадкову душу і не менш загадкову долю; їхнє відоме минуле зазвичай більш «темне», ніж невідоме майбутнє. Декого з них навіть розумом не осягнути, що також є неабияким приводом пишатися. Втім, за такими самими по собі кумедними міркуваннями «почвєнніков» часом ховається чимало цікавинок. Наприклад, сама категоричність терміна «східні слов’яни». Вважається, що східні слов’яни – цілком незаперечна, вочевидь, неподільна спільнота. Інші слов’яни – західні та південні – чомусь можуть існувати окремо (як чехи та поляки), а ось східні приречені на об’єднання. Про останнє свідчить уся їхня історія: від «східнослов’янської держави – Київської Русі» до невідворотного «возз’єднання Русі» Москвою. Але, зберігаючи прагнення ще хоч щось розуміти розумом (вибачте за тавтологію), піддамо сумнівам, особливо деяку плутанину мови, географії та політики. Колись жили собі слов’яни на своїй прабатьківщині: це була смуга від Вісли до Дніпра між Карпатами і Поліссям. Але якось їм закортіло стати «історичним народом», і в V–VI століттях почалося Велике розселення слов’ян. З властивою нашим предкам творчою наснагою і стратегічним обдаруванням вони, озброївшись лише парою дротиків на кожного героя, без спільного проводу повалили на броньовані візантійські легіони. Інтелект і технології, як завжди, програли, і ми отримали кілька нових братніх слов’янських народів, що облаштувалися на Балканах. Невдовзі жива вдача завела наших родичів на Лабу-Ельбу, до Балтійського моря, потрапили слов’яни й до майбутньої Білорусі, а згодом, у Х–ХІ століттях, туди, де нині гордо палають кремлівські зорі. Поділялися вони на десятки племен, які цілком і частинами у своєму «броунівському русі» покрили Східну Європу. На ті самі назви ми натрапимо від Ельби до Дніпра і Босфору: поляни, дуліби, серби, хорвати. Ніхто з них не уявляв тоді, що колись їх поділять на східних, західних та південних. Надто загадково цей процес розподілу виглядав би на Прикарпатті, адже ми пам’ятаємо, що це частина прабатьківщини, де слов’яни завжди жили єдиним масивом: звідти, зрозуміло, розселялися, але теренів цих ніколи не покидали. Але вчені й політики завжди були схильні до спрощення та схематизації життя.
  Звісно, всередині тих груп слов’ян, до яких ми звикли (західні, східні та південні), є чимало спільного, але головне, про що часто «забувають», – це те, що виокремили ці групи не через особливе споріднення мов, а з огляду на географічну зручність. Тих, хто живуть південніше, чітко відрізаних від решти слов’ян угорцями та румунами, назвали південними, тих, що західніше, – західними, ну а тих, що на сході, – зрозуміло як. Лужицькі серби з Бранденбурга, як найзахідніші, не мали альтернативи. І врешті усі небалканські слов’яни, які мешкали в імперії Габсбургів (чехи, словаки, поляки), також записалися до західних. Кожен вважав, що «Захід» закінчується на його східному кордоні.
  Залишалося питання, кого ж саме записати до східних? Лиха географічна доля прирекла на безальтернативну «східність» росіян, адже більш східного слов’янського народу просто немає. Радикальні польські діячі взагалі навіть не хотіли зараховувати своїх російських окупантів до слов’ян, вважаючи їх породженням азійського варварського світу. Ускладнення викликали лише західні межі російського народу, заплутані масштабним розростанням Російської імперії і поглинанням інших слов’ян. Петербург же завжди поділяв слов’ян не на західних і східних, а на хороших (вірних) і поганих (бунтівних). Хороші могли вже вважатися частиною («племенем») російського народу, а погані примушувалися стати росіянами і мали перетворитися на них трохи згодом. Тому для імперії російський народ обмежувався лише її політичними кордонами, а не якоюсь там східнослов’янською мовою чи етнографією – він був невіддільний від держави. Тому врешті до східних слов’ян просто записали усіх слов’ян, які мешкали у Російській імперії (великоросів, малоросів і білорусів), за винятком украй незгодних «поганих» поляків. Але для імперської влади східні слов’яни просто були синонімом «племен російського народу». Національні відродження українців і білорусів, звісно, прагнули позбутися цієї «синонімічності», наголошуючи на окремішності, а не триєдності східних слов’ян. Тож Грушевський, відновлюючи в правах «Україну-Русь», волів переписати не «схему російської історії», а «схему історії східного слов’янства». Тому й досі, вже у ХХІ столітті, кожен бачить у цьому терміні своє: одні – три різні народи, інші – єдину російську спільноту.
  А якщо ми не втомилися розуміти розумом, то залишмо собі для міркувань деякі факти. Сучасне мовознавство схильне поділяти слов’янські мови на дві групи: центральну (від чеської до української) та периферійну (російська та балканські мови). Перших поєднує близькість до прабатьківщини, максимальний збіг словників і фонетики, спільні історичні риси формування; народи ж другої мовної групи під час розселення залишили прабатьківщину, зберігши давню архаїчну вимову (наприклад, північноросійське або північнопольське дзвінке «ґ»). Найбільше зі словником «східнослов’янської» російської мови збігається словник «південнослов’янської» болгарської, а зі словником української – словник «західнослов’янської» польської. Мешканці Псковщини та Новгородщини сьогодні є росіянами, але вченим відомо, що прийшли вони колись із польського Помор’я, тобто є «західними слов’янами». Коли в ХІ столітті дружинники Ярослава Мудрого перед битвою брали на кпини польського короля Болеслава, то поляки ображалися «без перекладу», а ось у XVI–XVII століттях у Москві для наших земляків тримали «толмачів». Розумному достатньо...
 Міф другий. Справжній українець походить із села – ідеалізація селянства аж до заперечення історичного існування інших верств населення, підміна загальнонаціональної культури сільським фольклором 
 У чому негатив. Міф відводить українцям місце на периферії соціуму, поза центрами прийняття рішень, політичними та бізнесовими структурами, осередками вищої освіти, науки, професійної культури, міжнародних контактів, тобто поза модерним суспільством.
  Переконання, ба навіть інтуїтивне усвідомлення, що село – «це наше всьо», більшість співвітчизників всмоктали аж ніяк не з молоком матері-селянки, а отримали переважно зі шкільних підручників із літератури та історії. Хрестоматійний образ працелюбного та співучого українця неодмінно містить у собі питомо селянські риси: любов до хліба і землі, «садок вишневий коло хати», пісню про рушник та чимало іншої землеробської атрибутики. 
 Міф, що ставить знак рівності між селом і Україною, напрочуд життєздатний і тривкий не лише завдяки своєму тривалому історичному стажу, а й тому, що фактично є ровесником появи сучасної національної самоідентифікації. На межі XVIII–XIX століть, коли шлях пошуку національної тожсамості проходили всі європейські нації, її еталонним мірилом була народна культура. Вона, з погляду тогочасної інтелігенції, найбільше втримала в собі справжній «дух нації» й не була зіпсована космополітичною освітою і модою. Шукання народного духу інтелектуали доби романтизму розпочали з фольклору, звичаїв та їхніх безпосередніх носіїв – селян. Університетські професори, а то й просто аматори записують народні пісні, казки, легенди, збирають народний одяг, предмети побуту, описують звичаї, часто переносячи фольклорні сюжети й героїв у власні твори «високого жанру». Так із замилуванням міфологічним світом простих швабів, українців і шотландців з’явилися на світ шедеври братів Грімм, Івана Котляревського й Роберта Бернса.
  Одразу за митцями селянство підняли на щит і лідери національних рухів. У «Книзі буття українського народу», програмному маніфесті першої української політичної організації – Кирило-Мефодіївського братства, її автор – історик і письменник Микола Костомаров – недвозначно заявив, що всі чесноти «южнороссов», за які вони, власне, й стали богообраним народом (демократизм, терпимість, волелюбність, працьовитість), найбільше проявилися саме в селянах. Мало не містичним втіленням цієї тези був сучасник Костомарова, легендарний Тарас Шевченко. Простий селянин, який вийшов з народу, промовляв страшні істини й пророцтва про долю України і попри те, що був франтом і людиною цілком світською, в очах інтелігенції набув іміджу месії.
  Із якомога швидшою політизацією українського руху інтенсивно формувалося уявлення про «народний», тобто селянський, характер української нації, опертя на який було секретом успіху. Боротьба селян за землю та соціальні права проголошувалася боротьбою і за національне визволення. Не дивно, що ідейними предтечами українських політичних партій стали народолюби-«хлопомани» Володимир Антонович, Тадей Рильський, Павло Чубинський, які не тільки перевдягалися в селянські строї (замовлені, між іншим, у модних київських кравців), а й проголошували необхідність служіння селянину й спокутування своєї «соціальної провини» перед народом.
  Політикам у свій спосіб вторувала творча інтелігенція: зі сторінок романів Івана Нечуя-Левицького та Панаса Мирного до читача промовляли ідеалізовані персонажі «від рала», зовсім несимпатичні риси яких списувалися на ворожий українству (читай – селянству) соціальний клімат Російської імперії.
  Зберегти селянство – означало зберегти націю. Втім, як виявилося згодом, романтичним українським політикам це було не до снаги. Коли під час столипінських реформ початку ХХ століття російський уряд стимулював еміграцію українських селян на Далекий Схід та в Середню Азію, щоб зменшити надлишок робочих рук у пореформеному селі, українська інтелігенція радо вітала ці кроки, свято вірячи, що в такий спосіб селянство збереже свою етнокультуру, уникнувши русифікації в місті. Таким чином було втрачено шанс українізувати місто й підготувати в ньому соціальну основу для масових українських партій. Наївно вірячи, що долю української автономії, а згодом державності вирішить селянська революція, українська інтелігенція віддала місто і його населення до сфери впливу загальноросійських політичних партій, що в більшості своїй були українофобськими. Зрештою це значною мірою запрограмувало програш Української революції та визвольних змагань, а українізацію міста здійснив уже більшовицький режим, використавши її для зміцнення свого становища в Україні."
 До решти вже означених українських багатостолітніх міфів ми повернемось у наступній програмі. Тримаймося України, українці!