07.07.2009, 15:16 | Прес-служба

У попередній програмі я запропонував Вам, шановні мої українці, критичний погляд на нас. Погляд не ворожого чи холодно недружнього ока, а іронічний, критичний погляд українця, котрий любить свою націю, розуміє її, зичить їй добра і щастя, але оглядає крізь сказати б, лукаву оптику, бо здорова нація мусить уміти сміятися чи й кепкувати над собою без комплексів.

Такий експеримент (на жаль дуже рідкісний в нашому сьогоднішньому бутті!) запропонував журнал "Тиждень". Автор Кирило Галушко, як на мене, дуже вдало розвінчує кілька традиційних міфів про українців, себто - про нас із вами. Міфів, котрі паралізують волю нації, послаблюють її у новаційному політичному чині. Наші вороги і опоненти придумали про нас певні міфи, стереотипи. Ми не заперечували, маючи статус нації нижчого ґатунку, нації колоніальної, а якщо не заперечували – міфи прижилися і стали майже реальністю. 
Настав час їх сміливо руйнувати. Повірте: це важезна, але благодатна праця. Не біймося її. Слухаймо мудрого українця Кирила Глушка. У попередній програмі він розвінчав трафаретний міф про майже тотожність української і російської мов. У попередній передачі він розпочав розвінчувати міф про українців, як виключно селянську, хутірську націю. І продовжує робити це у сьогоднішній моїй програмі:
 "Анекдотичність і штучність міфу про Україну – селянську країну виразно проглядаються й крізь історичні реалії. З XV століття – загальноєвропейської урбанізаційної хвилі – західно-, а згодом і правобережні українські терени, що входили до складу Великого князівства Литовського і Речі Посполитої, досить швидко наростили густу мережу замків і фортець, які з плином часу перетворилися на повноцінні міста з магдебурзьким правом, купецькими та ремісничими цехами. Лівобережжя та Схід країни, зважаючи на нестабільний кочовий світ, долучилися до цієї тенденції дещо пізніше – у XVІІ та XVІІІ століттях. І хоча вітчизняна урбанізація не мала таких масштабів, як, наприклад, в Англії чи Нідерландах, близько третини місцевого населення все ж таки проживало в невеликих містечках, будучи задіяною саме в міських секторах економіки та культури. Входження більшої частини українських земель до Російської імперії перекроїло адміністративний устрій і спричинило переважання в економічному розвитку сільськогосподарської кон’юнктури, поставивши таким чином жирний хрест на урбанізації як такій. За кілька десятиліть колишні магдебурзькі міста або ж столиці козацьких полків перетворилися на брудні й занедбані села, в яких було важко навіть запідозрити колишню славу і велич. Чудовими прикладами можуть бути хоча б гоголівські Миргород, Гадяч, Глухів або змальований Шевченком у руїнному стані Чигирин, що в миколаївські часи вже геть позбулися колишнього лоску гетьманських столиць.
  Утім, неправильно перекладати відповідальність за культивування ?бразу українця-селянина-селюка на саму лише інтелігенцію з її свідомісними викрутасами. Протягом останніх ста років маємо чимало промовистих прикладів того, як на цьому міфі відверто й цинічно грів руки не один політичний режим, що прагнув контролювати українські землі. Безкласовість (читай – однорідність) співучо-селянського народу була дуже зручною, щоб тримати його упокореним. Адже без провідників, тобто еліти, навіть найволелюбніша і найпрацьовитіша нація залишалася звичайною отарою. 
 Так із цензурованих радянських підручників вітчизняної історії на тривалий час зникли згадки про українську шляхту, князів, козацьку старшину, українських дворян і підприємців. Усі елітні верстви чи то економічно успішні соціальні групи були неукраїнськими й пов’язаними з чужою державністю, накинутою українцям поляками, німцями або росіянами. Не гребувала нагадуванням своєму народові про його селянськість й українська політична еліта, яка ще за радянських часів, хизуючись походженням «від землі», цинічно розбудовувала систему кланового розподілу посад, квартир, дефіцитів. Генетичним продовженням «селократії» є й нинішні спадкоємці у владі, які вимагають «повернути борги селу».
 Міф третій. Українці – жертва фатальних історичних обставин, лузери, які програли всі найважливіші битви, тому їм залишається тільки оплакувати загиблих
 У чому негатив. Міф упроваджує комплекс меншовартості, неспроможності проводити системні зміни в державі й суспільстві, врешті-решт, утверджує думку про неминучість і доцільність втрати політичної самостійності заради «безпеки» та «захищеності». Національні комплекси меншовартості – чудова розлога тема, де місце знайдеться хіба не кожному народові. Адже національна вдача, як і вдача людська, обійтися без комплексів не може. І долає вона комплекси так само, як окрема людина – хтось успішно, а хтось – ні, хтось здатен долати «хвороби свідомості», а хтось у них занурюється. Коли ми маленькі – нам хочеться бути великими й сильними. Коли ми бідні й занедбані – хочеться бути багатими й респектабельними. Коли ми невдахи – бажаємо успіхів, злетів і захоплення оточуючих. Коли щось не виходить – шукаємо виправдань, уникаємо власної відповідальності («маємо, те що маємо»), киваємо на зовнішні несприятливі обставини та ворожі підступи. Коли краю цим проблемам не видно – створюємо собі ілюзорну реальність, де все так, як ми хотіли б. Для когось це – привід напружитися, щоб наблизити реальне життя до ідеалу, а комусь достатньо й фантазій.
  Нині українці сповнені щодо себе скепсису. Всі соціологічні опитування та моніторинги скажуть, що ми невдоволені власним життям більше за інші (принаймні європейські та сусідні) народи. Ми – розчаровані, невпевнені, озлоблені. Хоч інше опитування засвідчує: кожен українець переконаний, що з ним та родиною все буде гаразд – адже його добробут залежить лише від нього самого. А ще він додасть, що, хоча і невдоволений своїм статком, живе краще, ніж друзі та знайомі (а ті скажуть те саме). Вочевидь, одна з надійних підстав для суто українських добрих міжлюдських взаємин – упевненість у тому, що знайомі не знають про всі твої джерела прибутків. Це нам дає можливість колективно майже щиро скаржитися на життя. Проте в глибині душі ми не такі зневірені, але то – суто інтимна інформація... Тому висновок: ми зневірені саме як спільнота, натомість як окремі індивіди – живучі, ніби вірус грипу, котрий щороку адаптується до нових обставин. Саме тому неможливо винайти щеплення проти «українськості», й це – найголовніший утішний висновок із усієї нашої багатовікової історії.
 Коли Робінзон Крузо опинився на безлюдному острові, його вперта й прагматична англійська вдача підказала йому: поділи аркуш паперу навпіл, напиши ліворуч «погане», а праворуч – «добре». Склади два списки й розберися, на якому ти світі. Іноді варто скористатися чужим і дуже давнім ноу-хау. І коли ми «як спільнота» складемо собі такий перелік, то нам чимало відкриється. І ми второпаємо, чому звичне офіційне бачення нашої історії постійно псує нам настрій, попри начебто затятий «патріотизм». Америка та Росія – нації переможців (навіть якщо прибріхують), Україна ж – зґвалтований терен і люди-недобитки. Віки бездержавності, Руїна, колоніальне ярмо, Крути, репресії, Голодомор, депортації. Все правда, але, але... Виклавши таких собі пунктів 5–10 у списку ліворуч (кожен гідний вшанування), звернемося праворуч. І виявиться, що на всі пункти зліва є одна, вкрай банальна і не дуже довга відповідь: «Ще не вмерла Україна». І її нам дано одразу в національному гімні як головну рекомендацію з психологічної терапії. Тисячу років із вас знущались, але ви вистояли, ви є, ви – існуєте. Єдине, чого бракує цій лапідарній констатації – а що далі? І тут варто вже не турбувати Павла Чубинського, адже він не біблійний пророк і не міг змалювати нам ще й майбутнє. Те, що ми маємо зараз, йому й не снилося, і зовсім не в негативному сенсі. Якихось сто років тому Іван Франко вважав нашу незалежність річчю «за межею можливого». А тут уже минуло вісімнадцять років, а нас іще танками не втрамбували й по Сибіру не розселили. Дива!
  Але наш «офіціоз» схильний лише проливати сльози й посипати голову попелом. І виявляється, що перемоги ми могли здобувати тільки разом із росіянами, бо ж їхня «історія», нав’язана нам із кіно й телебачення, – це суцільна звитяга! Приєднуйтеся, нещасні! Додамо кілька доречних дрібних нюансів. На початку XVI сторіччя представники бездержавного українського народу, пересічні канівські міщани могли самотужки відбити татарський напад, потім наздогнати відступаючу орду в полі й порубати вщент. Це – так, між іншим. І своя держава їм не надто була потрібна. Представники колоніально підкореного українського народу на чолі з Феофаном Прокоповичем навчили московських «клієнтів», як треба називати, організовувати та розбудовувати імперію. Сучасні українці-патріоти їх, може, й не шанують, але яких державців тоді готували «бездержавні»! (Нам би зараз «для себе» хоча б два-три таких...) Після поховання героїчних крутівських студентів усе-таки створили регулярні збройні сили Української Народної Республіки. Й протягом трьох років слова «Запорізький корпус Армії УНР» змушували холонути серце в солдатів не одного ворожого війська. Українці програли війну, маючи у своєму складі ледве одну десяту кількості своїх супротивників. Зрештою, більшовики були змушені утворити «Радянську Україну» в межах саме УНР, а не «п’яти малоросійських губерній». І ми маємо сьогодні кордони держави, здобуті нашими прадідами в 1918–1920 роках.
  Звісно, не треба забувати про Голодомор. Але якщо ми вже наслідуємо приклад євреїв, відстоюючи міжнародне визнання факту геноциду, то варто поміркувати, – навіщо вони це робили. Навряд чи лише заради співчуття світового співтовариства, бо це співтовариство має насправді залізні нерви. Це робилося для визнання моральної правоти тієї спільноти людей, яка щойно почала всупереч усім будувати власну державу на споконвічно своїх землях. Визнання минулої трагедії задля майбутніх перемог і здобутків, задля нового етапу історії. В нас же все виглядає як визнання трагедії, що пояснить світові, чому тут погано, чому ми ні на що не спроможні, – маємо «постгеноцидний синдром». Ну синдром, то й що? Адже «ще не вмерла»! А ще можна вимагати визнання здобутків трипільської культури. Це легко пояснить світові, що потенціал українців вичерпався до того, як фінікійці винайшли абетку. Нам просто бракує нового спільного проекту, бракує перезавантаження, бракує інших, нових людей «нагорі». Ми повинні перейти від стадії «нації-ще-не» до стадії «нація-вже-ось», бо наше сумне минуле вже закінчилося. Живим, звісно, все добре, але, як хтось розумний висловився, «живуть лише ті нації, які мають програму на завтра» так міркує прагматичний українець Кирило Галушко. А ось наступний , фактично антиукраїнський міф аналізує Катерина Липа. Послухайте:
 "Міф четвертий. Росіяни й українці мають спільні святині та спільну церковну історію, отже, є найближчими братами як по православній вірі, так і за сформованою цією вірою ментальністю. У чому негатив? Міф виправдовує застарілий моральний авторитет лише одного з центрів православної ієрархії, що перебуває на території сусідньої держави і є подекуди провідником її політичних та ідеологічних впливів. Міф православного братерства України і Росії до церковної історії має лише опосередкований стосунок, а до церковної філософії та високих богословських матерій – взагалі символічний. І міфом тут є не факт віросповідання значної кількості громадян двох поліетнічних країн, а, так би мовити, штучно завищений градус «братерства».
  Як і більшість малоприємних для українців ідеологічних конструкцій, міф про «братів-православних» виник за доби становлення російської імперії. В процесі «рубання вікна в Європу» Петро І повелів називати Московію Росією, щоб зробити її легітимною спадкоємицею давньоруської держави і, відповідно, давнім і повноправним учасником європейського життя з усіма його династичними шлюбами (руські князі родичалися з правлячими династіями Польщі, Угорщини, Священної Римської імперії, Швеції, Норвегії, Франції) та міждержавними відносинами. Звісно, в цій ситуації треба було зробити акцент на тому, що Київ – це «матєрь городов русскіх», а православ’я – чинник, який надає змогу претендувати на всі території, що за середньовіччя належали Русі. Нікого не бентежило, що на час хрещення Києва князем Володимиром (988 рік) православ’я ще не існувало, – християнський світ розділився на Східну і Західну церкви аж у 1054 році. Нічого, що Північно-Східні землі, на яких утворилася Московія, свого часу завзято виборювали незалежність від Києва і, щоб довести свою окремішність, князь Андрій Боголюбський у 1155 році здійснив похід на столицю, добряче її пограбував та серед інших трофеїв вивіз додому чудотворну ікону Вишгородської Богоматері. За легендою, вона була написана самим євангелістом Лукою, а Константинопольський патріарх свого часу подарував образ київському князю. Ікону «перейменували» на Володимирську Богоматір і її донині вважають захисницею Росії. Хіба не яскравий приклад «православного братерства»?
  Коли ж вести мову про специфіку православ’я в Україні часів Великого князівства Литовського та Московії, варто згадати про ставлення до візантійського іконописного канону. В Україні було дозволено зображувати все, що не заборонено, а в Московії – заборонено все, що не дозволено. Тому в XVII столітті Московський патріарх Никон завзято боровся з іконами «фрязького» (тобто італійського) та «польського» (насправді ж – українського) зразка: виколював ликам очі й розбивав дошки. Додамо також, що до кінця XVII сторіччя московити, на відміну від усього іншого православного світу, хрестилися двома, а не трьома пальцями. До всіх, хто молився до інших ікон і хрестився інакше, ніж вони, ставилися підозріло й навіть вороже."
 У наступній програмі, дорогі мої українці, ми звершимо цю розмову про інтелектуальні антиукраїнські міфи. Єднаймося біля нашої матері-України! Захищаймо її, і вона захистить нас!