08.07.2009, 11:18 | Прес-служба

Сьогодні, братове українці, ми завершимо з вами серію міркувань трьох новочасних, не вражених почуттям надмірної сентиментальності, котра межує з почуттям меншевартості, трьох українців Кирила Глушка, Катерини Липи та Олексія Сокирки. Нація, котра лишень рюмсає і тяженько зітхає, міркуючи про свою історію так само , як і нація вражена манією величі - однаково хворі і приречені зійти із світового шляху на узбіччя.

Ми належимо до першого типу. Століття бездержавності дали волю нашим недругам і ворогам, яких навіть у нашому славні ми іменуємо воріженьками, і вони понавигадували про нас безліч міфів, котрі вже в’їлися в нашу кров і плоть в кількох поколіннях. Ці міфи лишень на переший погляд видаються незлобивими лукаво-веселенькими, а в суті своїй вони присипають нашу свідомість, нашу національну та політичну волю, роблять нас заложниками лихої долі, "малоросійщини", "хохлаччини", нації, повернутої в минуле, зрештою – неконкурентоздатної нації в сьогоднішньому світі.
Другий тип націй – теж позбавлений тривалої в часі перспективи: як правило манія величі позбавлена саме величі, і тоді появляється гіпертрофована манія. А за нею і маніакальність.
Отож, для відновлення здоров’я української нації мусимо зруйнувати, викурити із свідомості українців підступні міфи, вигадані нашими недругами впродовж століть бездержавності, бо вони паралізують нашу політичну волю, наш образ, нашу віру у свою роль в історію.
Ця робота важезна, але її треба робити наперекір хуторянському замилуванню собою чи й оплакуванням "невдалої" долі. Троє українців спробували зробити це. Кирило Глушко, Катерина Липа та Олексій Сокирко. Вони вирішили відважно розвіяти кілька міфів про нас. У попередніх програмах ви почули, як вони зробили це з нібито "однаковістю" російської та української мови, з міфом про українця – виключно селянина, хуторянина, про те, що українці – суцільна жертва обставин. І розпочали руйнування міфу про спільну українсько-російську церкву. Продовження руйнування цього міфу до вашої уваги:
 "Утім, братерство православних народів таки існує. По-перше, православному світогляду насправді властиве поняття спорідненості за вірою: згадати хоча б православні церковні братства в Україні доби ренесансу, які вирішували не лише релігійні, але й цілком цивільні проблеми громади, до якої могли входити і серби, і греки, і волохи, і болгари. По-друге, протягом своєї історії Україна була міцно та в різноманітний спосіб пов’язана з низкою православних країн. Залишмо осторонь загальновідомі контакти князівської Русі з Візантією – тут усе зрозуміло. Але й після падіння імперії у 1453 році на її колишніх теренах залишилися потужні осередки православного богослов’я. Найважливіший із них – чернеча республіка на горі Афон у Греції. Саме звідти звертався до краян зі своїми саркастичними антиуніатськими посланнями Іван Вишенський, із Афона всім православним світом розходилася «мода» на манеру іконопису та сакральну архітектуру. До речі, сербські іконописці та монументалісти впродовж віків радо відвідували наші терени, й їхні впливи вигулькують у мистецьких пам’ятках від Києва до Львова. Варто зауважити, що в давнину церковне мистецтво було не втіхою купки естетів, а тим, чим і мало бути за візантійським каноном – Біблією для неписьменних, і вона писалася спільною мовою для українців, сербів, волохів. У Московії ж – не без упливу запрошених італійців – розробили свій унікальний архітектурний стиль, свою мистецьку «Біблію»: неперевершену, але зовсім іншу, відмінну від стилю решти православного світу…
  Між іншим, при ближчому розгляді волохи (молдовани, румуни) виявляються найближчими православними «родичами» українців – ідеться саме про спільне віросповідання і пов’язані з цим культурні та політичні взаємодії, а не про етнічну спорідненість. Наші предки віками брали жваву участь у придворних інтригах Молдови, а запорожці часом відверто втручались у внутрішні справи сусідньої держави, мотивуючи збройні вторгнення «захистом інтересів православних братів». Саме в результаті чергової подібної акції «братньої допомоги» потрапив ребром на гак славетний Байда-Вишневецький.
  З роду молдавських господарів походив київський митрополит Петро Могила, Богдан Хмельницький бачив найпростіший шлях до створення гетьманської династії у шлюбі свого сина з дочкою володаря Молдови Василє Лупу. Успенську церкву у Львові називають часом Волоською, оскільки на прохання львівського православного братства значну частину будівельних рахунків цієї споруди сплатив молдовський господар Олександр Лопушяну та його дружина Роксана. В багатьох українських містах є вулиці з назвою «Волоська» – колишні місця компактного проживання представників вищезгаданого народу, в Києві, зокрема, вона існує з давньоруських часів. А от Московська вулиця з’явилася в столиці допіру 1708 року, в процесі будівництва Печерської фортеці. Тоді, за наказом царя Петра І, киян повикидали з їхніх домівок, а коли після зведення на місці житла оборонних споруд (спрямованих, до речі, не назовні, а проти решти міста) постала нова вулиця, її заселили прибульцями з Московії.
  І, можливо, найголовніше: московське православ’я закріпило тип ієрархічних стосунків у суспільстві: «Бог – у всесвіті, цар – у державі, батько – в родині». Це докорінно відрізнялося від європейської традиції, де відносини будувалися за принципом угоди. Московське царство визнавало тільки одну схему: господар володарює, необмежено, і це безумовно, без будь-яких застережень і запобіжників. У Європі, до якої історично й ментально належала Україна, слуга, васал, підлеглий мав право розірвати угоду, якщо господар не дотримувався певних, заздалегідь обумовлених зобов’язань. У Московському царстві володар не мав жодних обов’язків, усі його піддані офіційно йменувалися холопами, а скасування договору сприймали як зраду. Утвердженням цих принципів послідовно займалося московське богослов’я. Цікаво, що коли ці культурно-ментальні розбіжності між Росією та Європою – з посиланням на велику кількість оригінальних текстів – дослідив 1981 року видатний російський культуролог Юрій Лотман, його роботу було сприйнято як дисидентську: влада чітко впіймала призначений їй сигнал.
  Ось де слід шукати коріння непорозуміння між українською козацькою державою «від Богдана до Івана» та московськими царями: українці чекали від сюзерена обіцяного захисту та дотримання вольностей, а в Москві (згодом Петербурзі) щиро не розуміли, чого вони хочуть, адже влада за визначенням не може бути нікому нічого винна, а «зрадник» заслуговує анафеми...
  Мабуть, значна частина конфліктів і між нинішніми Україною та Росією пояснюється саме різницею світосприйняття, яка бере свій початок у вельми відмінних одна від одної релігійних традиціях нібито єдиного православ’я.
 Міф п’ятий.
 Над ним працює Олексій Сокирко. 
 "Українська волелюбність переходить у відверту анархію, тому хтось ззовні має цивілізувати цих варварів, накидаючи їм свій державний устрій, оскільки самі українці не схильні до порядку та субординації.  
 "У чому його шкідливість. Міф акцентує увагу на природних вадах демократії в суспільствах перехідного періоду й свідомо чи підсвідомо підштовхує до досвіду держав, які вибудували «вертикаль влади» і практикують політику «сильної руки».
  Здається, анекдот про те, що де два українці, там три гетьмани, відомий нам усім, а віднедавна стає дедалі популярнішим і поміж сусідів. І справді, спостерігаючи за парламентськими баталіями чи то словесними дуелями між очільниками держави й уряду, важко повірити, що слова «де згода в сімействі, де мир і тишина, щасливі там люди, блаженна сторона» були написані таки українцем Іваном Котляревським. Чи справді ж українці надміру схильні до анархії, повсякчас і повсюди демонструючи нехіть до впорядкованості й дисципліни?
 Міфічний комплекс анархічності виразно суперечить не лише суспільним реаліям, а й персональному досвіду предків. Взяти хоча б для прикладу кар’єри колишніх козацьких старшин у Російській імперії. Ще від часів петровських реформ російське дворянство виявляло суцільну нехіть (такі вже були звичаї) і нездатність (здебільшого внаслідок відсутності освіти) до цивільної служби, віддаючи перевагу військовій. Державний апарат і адміністрація мали проблеми з кадровим наповненням, а брак професійного чиновництва перетворився на хронічну хворобу молодої імперії. За відсутності бажання «служити пером» у власних дворян колегії та міністерства доводилося поповнювати «інородцями»: прибалтійськими німцями, поляками та українцями.
  Чи не найповажніша кар’єра випала сину генерального писаря Андрія Безбородька Олександрові, який за часів Катерини ІІ став сенатором і канцлером, керуючи всіма сферами державного життя країни. В активі Безбородька були укладення вигідних мирних договорів із Туреччиною 1774 та 1791 років, що підпорядкували імперії Крим, Кубань і межиріччя Дніпра та Бугу, а вже після смерті Катерини відновлення ліквідованих за її правління судових установ Гетьманщини. 
 Інший виходець із лав козацької аристократії Віктор Кочубей – дипломат, міністр внутрішніх справ, голова Державної ради та Комітету міністрів. Зірка трохи меншого масштабу – родич Мазепи Дмитро Трощинський, який вислужився до посад члена Державної ради й міністра юстиції за часів ліберального правління імператора Олександра І.
  Зауважимо: усі три наведені персони – це не лише приклади вдалих кар’єр обдарованих і спритних «малоросів», а й свідчення того, як українці розбудовували системні підвалини і механізми функціонування Російської імперії. Відпрацьована ними модель імперського устрою, що остаточно виведе Росію в коло європейських, а згодом і світових держав, значною мірою орієнтувалася на те, що служитимуть імперії українці. За давньою традицією, до високих петербурзьких можновладців у надії отримати службу потягнулися численні родичі, а в столичних відомствах навіть невдоволено ремствували на «малоросійську мафію». У пошуку впливових покровителів у північній столиці в грудні 1828 року опиниться й усесвітньо відомий у майбутньому Микола Гоголь.
  Бунтарство й анархізм вперто приписувалися українцям із цілком гуманних міркувань навіть їхніми співвітчизниками. Волелюбність, спротив соціальному та національному поневоленню були рисами, якими романтично налаштована інтелігенція щедро наділяла історичних героїв та міфічну «народну силу»: козаків, гайдамаків, опришків. Безоглядність уславлення цього бунтарства була такою однобокою й разюче суперечила суспільним реаліям, що за якийсь час породила справжнє розчарування у національній природі українців. 
 Приміром, Пантелеймон Куліш у своїй «Истории воссоединения Руси» цілком щиро писав про згубність козацьких і селянських повстань для розвитку української державності та культури. Єдиним порятунком для України, за Кулішем, виявилися цивілізаторські впливи польського панства та Російської держави, що перешкодили поширенню варварської стихії.
 Допоки національна інтелігенція ламала списи довкола того, чи справді українці здатні до цивілізованого процесу розбудови свого майбутнього, обидві європейські імперії, які вони населяли, – Російська й Австрійська – невпинно рекрутували для себе в Україні науковців, чиновників та офіцерів. Остання категорія «слуг імперії», на жаль, взагалі майже невідома сучасникам, які люблять просторікувати з приводу недисциплінованості й хаотичності українців. За досить обмеженого представництва в офіцерському корпусі й поміж генералітету Австро-Угорщини (давалася взнаки недоступність військової освіти) вихідці із західноукраїнських регіонів традиційно посідали місця у воєнній юстиції. У російській же імператорській армії представники «співучої Малоросії» були однаково рівномірно репрезентовані по всіх категоріях військовослужбовців – від рядового до генерала. Варто лише нагадати: перший політичний проект української державності, що спирався на добре впорядковані механізми управління, ініціював колишній генерал російської армії і командувач корпусу гетьман Павло Скоропадський.
  Що вже казати про традиційне опертя на українців радянської державної машини. Рекрутування партійної та господарської еліти для Москви чи не найінтенсивніше провадилося через Київ, Харків і Дніпропетровськ. Що ж до радянської армії, то до останніх днів її існування тут ходила примовка, мовляв, «хохол без сержантських личок не хохол». Жарт? Як на мене, з нього випливає цілком серйозне резюме: українців любили переконувати у їхній анархічності й легковажності ті, хто водночас користався їхньою зорганізованістю та відповідальністю." – так завершують свої роздуми Кирило Галушко, Катерина Липа та Олексій Сокирко. Троє українців, котрі відмовилися від традиційного псевдоукраїнського скиглення про лиху українську долю, підступних сусідів, нашу нерішучість і компромісність, про те,що у нас – всі без винятку – гетьмани і тому подібне.
 Вони врізалися своїм прагматичним розумом у вигадані проти нас міфи, котрі впродовж кількох віків стали ніби й "нашими", ми вже проти них і не протестували, сприймаючи, як належне, що ми, українці, якісь "неправильні". І саме тому, зачувши російську мову в нашому домі – тут-таки переходили на неї, коли в кінофільм вводили роль примітивного "хохла" для "отображєнія дружби народов" – ми вже сприймали це, як належне. "Німець каже: "Ви – моголи? Моголи! Моголи"…
  Мені дуже припали до душі роздуми цих трьох модерних, справді нових українців, котрі сміливо зайшли в національну підсвідомість і провітрили її сильним протягом нового українського мислення.
 Отже, ми стаємо собою. Стаємо конкурентноздатними. Вище голову, українці. Ще вище. Але, щоб бачити землю під ногами.