26.08.2009, 11:19 | Прес-служба

Я вже говорив і повторю ще раз: анонімних листів не використовую у своїй авторській програмі. Не люблю анонімок, бо з-за кожної з них виглядає не людина, а примарна, а то й зловісна тінь, постать у протигазі чи в блазенській масці. То більше, що в нашій недалекій історії анонімки відіграли фатальну, а то й криваву роль, коли анонімно доносили навіть брат на брата. І тоді гриміли вагонні колеса з Європи в Азію, до клятого Сибіряки, а то й гриміли постріли в казематах.

То так, до слова. Одначе, з конкретної причини я сказав про це. Сьогодні я просто змушений використати два безіменних листи, що надійшли мені з центру України та з її західного краю – з Черкащини та Волині. Від двох жінок різного віку і різних доль. Одначе, ви переконаєтесь, що це – не безликі привиди, а живі, реальні люди з трагічним світовідчуттям, котрі відчули потребу висповідатися, пережити очищення, катарсис, звільнитися від вже пережитого, щоб жити далі, але жити інакше. А втім – ви самі все зрозумієте із їхніх сповідей.
 А я їм вдячний за довіру до мене, до моєї авторської програми. Я не міг викинути ці безіменні листи до кошика, бо взяв би гріха на душу. Не хотів, не міг, не мав права. Отже, слухайте.
Людмила, з Черкащини.  
"Доброго дня, пане Володимире! Я щиро дякую Вам за те, що є така передача, яка дає змогу людям вилити душу, розповісти усьому українському світові про наболіле. Послухавши одну з таких програм, я вирішила поділитися і своїм болем, який вже кілька років їсть моє серце.
Мені 25 років, і розповісти є про що. Закінчила я педучилище у 19 років з відзнакою, потім складала іспити до Київського університету імені Драгоманова, але на стаціонар вступити не вдалося. Пам’ятаю, перед іспитом один студент, який вже там навчався, запитав у мене: “Твої батьки співбесіду пройшли?” 
Я думаю, що тільки глуха й сліпа людина не зрозуміє того болю від відчуття несправедливості, коли розум хоче вчитися, але “худі” гаманці батьків не в змозі надати таку можливість. Мені надзвичайно шкода й інших студентів, молодих людей, які, так само, як і я, відчували цей біль... 
І біль цей ще сильніший від відчуття нереалізованих можливостей. Я зараз просто дивуюся, чому так сталося? Чому? Ще будучи школяркою, я докладала великих зусиль, щоб вчитися на самі лише п’ятірки. Одним словом, я отримувала велике задоволення від навчання. Який фах я хотіла отримати? Відверто кажучи, мені важко було із цим визначитися, бо я любила усі шкільні предмети. Хотілося стати археологом, журналістом, політиком... А був період, пам’ятаю, захотілося стати екологом, рятувати нашу планету. Дякую бабусі, що вона прищепила мені любов до Бога, хоча у дитинстві я не зовсім правильно його розуміла.... 
Ось ви прочитали про всі мої мрії, які живуть у моїй свідомості, але здійснилися вони лише частково. Після невдалих іспитів у Києві, я вступила до Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького на заочне (платне) відділення і влаштувалася на роботу вчителем англійської мови у школу рідного міста. Пропрацювала п’ять років. Зовсім про це не жалкую. Хоча було дуже важко працювати й одночасно вчитися самій. Працюючи, мені хотілося все більше й більше пізнавати людську мудрість. Інколи я навіть свої інститутські завдання виконувала по дорозі до школи, в якій працювала. 
Мені було важко, коли я усвідомлювала брак своїх власних знань, адже я – ВЧИТЕЛЬ! На той момент я сама і моє уявлення про те, яким повинен бути вчитель, співпадали. І це дуже засмучувало мене. Іноді з’являлося почуття апатії від безсилля наздогнати втрачене, втрачені роки. Втраченими роками я називаю роки мого навчання в педучилищі. Ці роки я називаю роками інтелектуального, духовного, морального падіння. 
Уявіть собі зерно, яке тільки-но почало сходити, пускати зелені пагінці, воно так хотіло дотягтися до сонця, було засипане снігом, який недавно почав танути. Мені дуже шкода, що я не змогла зреалізувати всі задатки, які дала мені природа настільки, щоб я вірно могла служити своїй країні і принести їй більше користі, а не навпаки... 
Бог судить нас по справедливості і я відчула це покарання і дякую за це! Вірю, що все ж таки мені вдасться реалізувати всі свої плани, служити моїй Батьківщині. Багато молодих людей зараз (а починається все із підліткового віку) полюбляють пиво, а на свято – взагалі, вважається, випити обов’язково, і бажано чогось – якомога міцнішого! Так і я, і багато таких, як я, відірвавшись від батьківського гніздечка, відчували більше свободи, більше самостійності, і ми, так тоді думалося, нічого погано не робили! Ми просто своєю поведінкою копіювали дорослих, ще – як діти, але вже не діти, хоча поки що ще й не дорослі! Нам “добрі люди” продавали цигарки, горілку (про вік ніхто навіть не питав!) Вихователі гуртожитків знали про “любов студентів до випивки і розваг на свята”, викладачі знали про це теж, але зараз мене дивує їхня байдужість: ніхто й пальцем не поворухнув, наче боялися чогось! А ми не були тоді дорослими.... І куди зникло почуття прекрасного, любові до життя, гордості за себе і свою батьківщину? Чому нам не читали лекцій про наслідки куріння, вживання алкоголю, випадкових інтимних стосунків, про те, наскільки шкідливим може бути все це для молодого організму, який тільки розвивається. Я вже не кажу про майбутнє покоління – те, яке народимо ми, жертви гіркої реальності, злодійської байдужості, жадоби тих, хто наживається за рахунок наркотичного бізнесу і не має душі й серця, вух та очей, щоб побачити, як від цього насправді СТРАЖДАЄ молодь! Молодь – майбутнє України. Та подивіться ви на це майбутнє із пляшкою пива в руках, шприцом у кишені, з цигаркою в зубах, і це не лише майбутні татусі, але й матусі! Дитинка ще в колисці, а вже над нею в’ється цигарковий дим, і разом із ним – перші отруйні запахи зла, деградації.... це дуже багато треба писати, наводити найрізноманітніші приклади, які ми щоденно можемо щодня побачити. 
Дозволю собі дати пораду – знайдіть час і послухайте лекції Жданова (професор із Академмістечка в Новосибірську, Росія), Довганя (підприємця, який у минулому сам випускав горілчані вироби, а тепер пояснює, чому він припинив цим займатися), почитайте роботи видатного хірурга з Росії Углова і багатьох інших, небайдужих до цієї проблеми людей. Усі вони – за тверезе життя! Тепер я все це знаю, розумію, усвідомлюю але у ті часи – часи страшної епідемії, яка, на щастя, для мене таки скінчилася, але багато людей – підлітків, страждають ще й досі від неї! Замість того, щоб зайнятися спортом, реалізовувати себе на повну силу у тій чи іншій сфері життя, приносити користь державі, калічить свої долі і разом з тим – долю нашої держави....
Моя душа ще й досі плаче з жалю за тим часом, що ніби у прірву полетів, а серце й досі крається від болю, породженого байдужістю інших (старших, які могли зупинити, але чомусь не зупинили), несправедливістю (коли п’ятірку можна було отримати просто піднявши руку і відповівши на те запитання, яке вивчив на перерві; коли під час акредитації педучилища студенти (і я в тому числі!!!) списували на контрольних прямо із книжок, нам це дозволяли і навіть заохочували, щоб ми краще написали! (а комісії із Києва після того накривали розкішний стіл). Мучить мене несправедливість за ті трійки, які я отримала на державній підсумковій атестації (вже в університеті), які поставили викладачі, які свої інтереси, амбіції ставлять вище за все, я ж знаю, що тоді я вже вивчила всі питання, бо старалася, але не могла "скинутись" викладачеві, і мстивими оцінками мені наче крила підрізали!
 Мене мучить несправедливість від отого закам’янілого назавжди кохання, яке за умов, коли люди люблять спиртне, стає просто ілюзією, ні про що духовне там просто не йдеться. Пробачте, якщо я втомила вас цим моїм зізнанням. Але я написала про те, що у мене на душі. І я знаю, що те, що мені залишилося, - це боротися. Боротися за правду, за справедливість. Я закликаю своє покоління, увесь український народ обирати здорове, тверезе життя, любити і знати свою історію, традиції, прищеплювати цю любов до рідного своїм нащадкам, вивчати культуру, літературу, цікавитися справами видатних діячів української історії, любити одне одного, вміти прощати, відкрити у собі Бога й почати щиро вірити. 
З повагою і надією на пробудження ще сонної свідомості української нації, Людмила з Черкащини."
Я розумію, що старші люди в цю мить ствердно покивають головою, а хтось із юних іронічно усміхнеться: мовляв, ич яка моралізаторка ця Людмила з Черкащини – і пива чи келих вина не пий, сигарет не кури, сексом не займайся, наркотиками не колися… То що ж нам залишається?
Не буду моралізувати, краще думаймо, думаймо, братове над тим, що сказала двадцяти п’яти річна українка Людмила із самісінького осердя України, з Черкащини.
Відповім їй лишень на одну тезу, про "співбесіду батьків із викладачами вузів". Про корупцію в системі освіти. Регіонами й комуністи дихають вогнем на міністра освіти та науки Івана Вакарчука, вимагаючи його негайної відставки за українізацію української освіти (наче мова іде про онімеччиня, полонізацію чи русифікацію), а на мою думку: ми, нарешті маємо українського міністра на цій посаді (хіба що можуть стати поряд Петро Таланчук та його, вже покійний, заступник Анатолій Погрібний). Я не кажу про розумну, природну українськість Івана Вакарчука, а виділю лише одну рису – різке скорочення корупції у вищій та середній освіті із введенням незалежного тестування. Зізнаюся, щороку мої земляки із Теклівки чи окільних сіл десь у травні обсідали мою душу: ти ж там, "на горі", тебе всі знають, то замов словечко про дитину чи внучку, вступає туди-то… Винен, іноді замовляв. Цього року – благодать, Працюють зароблені під час тестування бали. Вони реальні, їх або вистачає, або ж бракує. Все дуже легко перевіряється. І це – заслуга Івана Вакарчука. Таки переміг опір тих, хто вчора проводив "співбесіду з батьками".  
А ось ще один безіменний лист. Із Волині.
"Добридень вам! Звиняйте, що не називаюся. Соромно людям в очі дивитися. Не тому, що я чимось перед Господом Богом завинила, а через те, що село, в якому я живу, невеличке, усі одне одного знають, то мені б не хотілось, щоб мене потім на язиках носили. Пишу через те, що історія моя – така болюча, що писати її треба сльозами і кров’ю. Я вже кілька разів сідала за лист до Вас, починала плакати, відкладала ту писанину, а тоді сідала знову, бо я мушу це розказати, щоб застерегти інших жінок.
Назвіть мене Марія. Так мою бабцю звали. Вона завше казала, що Боженька дає кожному хрест рівно такої ваги, яку ми можемо донести. 
У середині 90-х, коли у нас, так само, як у всіх, не було не те що до хліба, а й шкоринки хлібної, я вирішила їхати на закордонні заробітки. Мій чоловік – учитель музики – жив на ентузіазмі. Я – санітарка у поліклініці. Двоє дітей – синочків – у рота зазирають: мамо, а що їстоньки? 
Поїхали удвох із подружкою. Як то було, оповідати довго. у Києві одна фірма нібито оформила документи, тоді уночі, потайки – через кордон. Нас там, таких дурних українських марій, у тому "бусику" було десятка із півтора. Як проминули кордон (платили всім, вже й не знаю, кому), як дісталися до тої Іспанії, то виявилося, що ми – нелегали, і додому нам – зась. Я, мушу сказати чесно, не потрапила ані до борделю, ані у якийсь інший тіньовий бізнес, як то в страшних історіях оповідають. Довго не могла знайти роботу. Тоді влаштувалася на одній фермі, а тоді - подружка допомогла – у родину, стару жіночку доглядати.
 Як померла та жіночка, то мене узяла до себе інша родина. Тут були малі діти. Як дивилася я на тих дітей, серце краялося, синочків своїх згадувала. Дзвонила їм, коли могла, писала листи, гроші їм слала, усі, що заробляла. Учила тих, іспанських дітей, українських пісень. Вони так гарно співали «Летіла зозуля»… Варила борщі, вареники, догоджала, як могла. Платили мені гарно. Але легалізувати не поспішали, бо то їм – зайва морока. 
А тоді – тоді я попросилася додому. Кажу, не можу більше. Поїду в Україну, бо не витримаю без неї. Як поїхала – не питайтеся. І згадувати не хочу. Та ось і моя рідна Україна.
Синочки мої виросли, такі гарнюні, янголики мої, кровиночки. Тільки чужа я їм стала. Ніби «мамо, мамо», а самі відсовуються – чужа тітка. Бо іншу маму мають – чоловік мій почав жити із сусідкою. Що тут скажеш! А я хто – і не вдова, і не розлучена, п’яте колесо до воза. Від того усього недовго думаючи, я зібрала свої торби й назад, в Іспанію. 
Тільки ж дурна Марія, дурна. Часи змінилися. Зловили мене, як нелегалку. Майже рік відсиділа у в’язниці. Не хочу згадувати. Правдами-неправдами таки повернулася в Україну. Купила стару хатку в селі. Живу тут. Діти до мене іноді навідуються. І я до них. З чоловіком важко говорити. Він каже, що я їх кинула, у світи повіялися. А хто б знав, як я у тих світах гарувала. І жодної копієчки на себе не витратила. Усе їм! 
Мій старший зараз уже студент, на платному. Молодшенький ще в школі. Я на базарі торгую. Продаю городину, яку сама й вирощую. Ну, ще деякі інші підробітки маю. 
Мені усе це для Вас гірко писалося. Часто думаю: оце я, українка, так люблю свою державу. А чому ж моя держава мене так не любить? 
Я свою історію Вам оповіла, щоб не казали про заробітчан, що вони «гультяї» і "повії". Я, як їхала, дурна була, думала, що щастя у грошах. Бачу, що помилилася. Дай Боже, мудрості, усім людям. Написала Вам, Володимире Яворівський, аж камінь наче з душі спав. Дякую, що прочитали.
Заробітчанка Марія. Волинь" .
От і маємо пожиток для розуму, дорогі мої українці. Дві жіночі долі, як на рентгені просвітили не лише одну з граней української душі, а й частину нашої сьогоднішньої історії. Та найголовніше, що ці дві жіночі душі висповідалися. І не побоялися зробити це публічно. І тому вони не втрачені для України.