27.08.2009, 13:23 | Прес-служба

Нещодавно я перечитав рукопис книги українського патріотичного журналіста, котрий сміливо досліджує царину українського духу, фундаментальні витоки національної ідеї та багатостолітнього українського питання, українського «бути чи не бути?» Володимира Гонського. Він просив мене ознайомитися з рукописом підготовленої ним до друку книги для того, щоб, якщо вона мені сподобається – написати до неї передмову. Передмову я до неї напишу найближчими днями, а поки що хочу ознайомити вас, дорогі мої українці, із окремими її главами.

Я щойно повернувся із рідної моєї малої батьківщини, із південного Поділля, де з письменником Миколою Рябим та кіногрупою телеканалу «Культура» відзняли документальний фільм, який через триста п’ятдесят років повторить шлях Павла Халебського Україною часів Хмельницького. Ви знаєте цей шлях і рівень захоплення сірійського архідиякона Павла з міста Халебі тодішньою Україною. Знаєте із моїх багатьох двадцятихвилинок. У селі Соболівка Теплицького району Вінницького краю другого дня після медового Спаса закінчували роботи перед відкриттям пам’ятника односельцям, вимореним голодом та винищених політичними репресіями. Все оплатили сущі нині соболівці. Дуже гарний пам’ятник в центрі села, на горі, неподалік церкви, створений самими жителями цього стражденного села.
 Розумію, що дехто з-поміж українців сприймає побільшену увагу влади до цих двох національних трагедій, як данину моді чи догоджанню Президентові Ющенку. Справді, в цих заходах іноді проглядає чиновницький холодок чи маска байдужості. Але це пройде, а правда і людська пам’ять залишаться навіки вічні. Тому і я буду продовжувати наводити ваші нові свідчення, і ви їх мені надсилайте, дорогі мої українці.
Отож, тема голодомору є і в книзі Володимира Гонського. Але ракурс її абсолютно несподіваний. І я вважаю своїм святим обов’язком познайомити вас із ним.
"Про що б люди не говорили, вони говорять про гроші, – гласить правило Мерфі. Очевидно, хіба-що лиш страхіття голодомору здатні суперечити цій істині. Бо дійсно, - ніхто ще не сказав нам і всьому світові: голодомор 1932-33 рр. був не тільки найбільшим в історії геноцидом, а й наймасштабнішим грабунком людей.
Такою-собі золотозаготівлею, золотою лихоманкою по-комуністичному. Де жертви самі дістають зі схованок і несуть завойовникам свої родові скарби. Тільки б відстрочити голодну смерть. А, може, й вижити.
Зізнаюся, що і автору ця думка явилася не відразу. Просто у телефонній розмові з матір’ю я запитав, – а як вона і родина тоді врятувалися. З’ясувалося, – тільки завдяки 7 масивним золотим виробам рідкісної цінності і проби, які ще за царату подарував дід – дворянин Дмитро Кириченко, капітан корабля далекосхідного флоту. 
Здавши цю пам’ять про батька (і неабиякий капітал!) у лавку торгзіну, бабуся врятувала родину і багатьох мешканців села Монастирище Ічнянського району Чернігівської області. Решта села вимерло. 
Запитання виникло мимоволі: а скільки ж всього капіталу вимела мітла комуноімперського голодомору з України? Переривши кілька бібліотек і набриднувши декільком професорам, я можу назвати деякі деталі. 
Торгзіни (в деяких джерелах – торгсини, від словосполучення "торговля с іностранцамі") під час голодомору стали єдиною мережею державної торгівлі, де населення могло купити деякі найнеобхідніші продукти харчування. Але тільки за дорогоцінні метали або валюту. 
Формально ця всесоюзна контора виникла влітку 1930 р. при Наркоматі зовнішньої торгівлі. Але в Україні магазини торгзіну активно почали працювати з січня 1932 р., і на практиці – не з іноземцями, а з голодуючими селянами. 
Постанову "Про утворення Всеукраїнської контори торгзіну" Українська економічна нарада при РНК УРСР прийняла 29.06 1932 р. Експерти НК РСІ, зокрема, вказували, що "мобілізація внутрі країни ефективної валюти відіграє колосальну ролю…", що "побутове золото…необхідно зібрати за допомогою системи "торгзіну" і направити на службу інтересам пролетарської держави".
Чи випадкові ці дати і директиви? 
Ми співставили по часу і змісту різні постанови та інші документи щодо організації-розширення мережі торгзіну в Україні з постановами більшовицької партії щодо організації геноциду голодом (про посилення хлібозаготівель, про "три колоски", про недопущення будь-якої торгівлі продуктами в селах, про боротьбу з "саботажниками" і т. д.).
І вжахнулися: ці документи виходили та діяли абсолютно узгоджено і синхронно! За принципом: 1) партія забирає в українського селянина весь хліб; 2) торгзін забирає в нього все золото і гроші! Далі, аналіз власне організації роботи партії і торгзіну додав ще пункт 3): але зробіть все так, щоб хохли все-одно не вижили. 
В обмін на обрядове золото селяни отримували товарні ордери (бони), з 1933-го р. – так звані заборні книжки, які вже потім отоварювали на продукти. Цей процес затягувався нерідко до двох місяців і отоварювати бони чи заборні книжки вже було нікому. Існувала навіть таємна інструкція: "не давати обіцянок покупцям на швидке одержання продуктів". 
Очевидці свідчать, що випадки смертей голодуючих прямо у кілометрових чергах за хлібом або й відразу після отоварення були масовими. Послухаємо їх: 
Ніна Перепада з Києва:
- …У будинку на вулиці Пушкінській (№6 чи №8) був комерційний хлібний магазин, де хліб був за дуже високою ціною, проте черга коло нього тягнулась аж до і через вулицю Прорізну. Часто люди помирали, просто стоячи в черзі за хлібом.
Галина Назаренко, Біла Церква:
- Звечора займали чергу на хліб-кирпичик, який був, як тирса. Вистоювали цілу ніч, а вранці формували десятки, по 10 людей пускали в магазин. В цій десятці один за одного тримались, щоб, не дай Боже, хтось не втулився зі сторони. Мені часто доводилось бувати в таких чергах.
Золоті каблучки мами і батька з весілля мама здала в "Торгсин", за що отримала кілька кілограмів борошна і варила нам галушки. 
Федір Довгодько, Київ:
- Ми кололи лід на Дніпрі. Проїжджаючи набережною в бік Подолу, люди спостерігали страшну картину - на березі лежали десятки, сотні трупів. Багато людей падало прямо в нас на очах. Ніхто їх не забирав.
Лідія Кузнєцова. Київ:
- Очень хорошо мне запомнились очереди за хлебом. Иногда они тянулись до нескольких километров. Ещё солнце не встало, а очереди уже стояли. Те, кто занимал очередь ни свет ни заря, мог получить эти маленькие кусочки хлеба только поздно вечером. В основном приезжал люд из сёл…
Помню, как люди из села получали этот кусочек хлеба, садились в уголок и умирали прямо там, на улице.
Часто біля магазинів торгзіну на голодних селян чатували співробітники ГПУ, які заарештовували "золотовалютчиків", позбавляючи купленого хліба. Або й взагалі, людей просто гнали "в шию" чи закривали – для більшої гарантії їх кінця. 
Галина Афанасьєва, Київ: 
- На вулиці Верхній Вал у ті роки був хлібний магазин, в якому продавали хліб за комерційною ціною... На руки продавали лише по 1 кг. Оскільки хліба для киян за карткамине вистачало, за комерційним хлібом утворювались величезні черги ще звечора. Міліція розганяла черги й обезсилених від голоду людей заганяла в церкву і там залишала. Там вони й конали...
В одну з таких міліцейських облав потрапила і моя мати Уляна Хоменчук, яку також міліція замкнула в церкві. Через дві доби відкрили церкву для звільнення від чергової партії трупів і поповнення новими жертвами. Але мати ще була живою і врятувалася від цього сатанинського конвеєру смерті.
У нашій родині опухлих не було, тому що ми жили на Трухановім Острові і вся сім'я заготовляла дрова, які човнами переправляли через Дніпро і продавали на базарах. Крім того, наша сім’я мала деякі золоті речі, які дісталися матері у спадок... Ці коштовності з охотою приймали торгаші в обмін на продукти... В "торгсинах" було вдосталь борошна, сала, меду, ковбас, консервів...
В обмін на золоті прикраси ми отримували найдешевше кукурудзяне борошно, з якого мати випікала пиріжки й продавала їх на ринку, щоб прогодувати сім'ю. Так "крутилися" всі кияни, щоб не вмерти з голоду.
Та найбільше сприяв смертності селян, навіть "ощасливлених" торгзіном, так званий "припек" - офіційно дозволений прибуток скупщика торгзіну, тобто різниця між вагою золота, прийнятою від населення, та зданою у банк. Дуже часто приймали золото за однією масою і пробою, а платили і записували до реєстраційних актів зовсім інші, користуючись недосвідченістю селян. 
"Припек" сягав кількох кілограмів, і за кожним грамом викраденого селянського золота було чиєсь життя. Крім "припеків", отримуючи великі зарплати та продпайки, працівники торгзіну все-одно займалися шахрайством, спекуляціями. Система торгзіну платила громадянам значно менше за їхнє золото, ніж воно коштувало на світових біржах.
Погоджуємося з професором В. Марочком щодо ще одного аспекту цих злочинних дій: побутове золото, яке ще називали "золотобрухтом", було особливо "небезпечною" цінністю, тому що його обрядово-побутовий зміст торкався святого: сімейних реліквій, нагрудних хрестів, весільних заручин, хрещення, їх оберігали, передавали від покоління до покоління, єднаючи роди в націю та примножуючи духовність.
На жовтень 1933 р. в Україні діяло 263 магазини торгзіну, кожен з яких мав мережу приймальних пунктів, лавок, відділень з осередками. Найбільше таких магазинів було в Київській обл. – 58, найменше – в Донецькій обл. (11) та Молдавській АСРР (5). На цю мережу покладали конкретні завдання по вилученню у населення золота, валюти та інших коштовностей, які не виконувалися через надмірність. 
Масштаби "золотої лихоманки" по-більшовицьки відповідали "графікам" геноциду: якщо в 1931 році через систему торгзіну до казни надійшло 6 млн., у 1932 р. –близько 50 млн., то у 1933 р. – 107 млн. валютних карбованців. З них 75,2% становили дорогоцінні метали – золото, срібло, платина. Так званий "золотобрухт" становив 38%, монети царського карбування – 18% від загальної суми валютних надходжень. 
Якщо в 1932 році торгзін УРСР "заготовив" 21 тонну золота (26,8 млн. крб.) та 18,5 тонн срібла (0,3 млн. крб.) від населення, то у 1933 р. – 44,9 тонн золота (58 млн. крб.) і 1420,5 тонну срібла (22,9 млн. крб.). 
Особливо невигідно було здавати срібло. Ціна на нього порівняно з дореволюційними роками впала втричі. За 1 г срібла селянам давали 1 крб. 25 коп., тоді як на Нью-Йоркській біржі – 1 крб. 80 коп. Від такої "дельти" прибутки партії були колосальні. 
Скупку діамантів уряд дозволив восени 1933 р., коли надходження золота до магазинів торгзіну значно впало (все здали, та й нікому вже було здавати). В Україні діяв лише один пункт – у Харкові. За один карат діаманту з дефектами торгзіновські шахраї пропонували 12 крб., а за чисті – 260 крб. Здогадуєтесь, чому і для чого зробили таку велику різницю? Тільки за чотири місяці діамантових операцій торгзін зібрав діамантів на 600 тис. крб.
В 1932-33 рр. за кордон відправили також різного антикваріату (твори мистецтва, старовинні коштовності) на суму 5,8 млн. інвалютних крб.
Торгзін не був єдиною машиною по забору цінностей у конаючого населення. Навряд чи хтось підрахує колись масштаби забраного у людей добра на нелегальних стихійних ринках, де ціни на хліб були в десятки разів вищі, ніж навіть у торгзінах. Чи просто пограбованого золота, яке владні рекетири викатовували в беззахисних селян-одноосібників. Типовий такий випадок описав інвалід війни Олексій Різник з Вінниці: 
"В 1931-32 рр. було розгорнуто широкомасштабну державну операцію щодо господарів… Їх групами возили до Вінниці в тюрму. Забрали і мого батька… Коли їх привезли в тюрму, кожному назвали суму викупу за свободу в золотих рублях… Заходили міліціонери в камеру, хапали за волосся заручників, які стояли поруч, і стукали голову об голову, вигукували: «О, дзвенить золото!» Відібраних забирали на тортури, били, ламали пальці, затискуючи дверима… доки людина не назве суму золота, що влаштовувала катів… Брат сказав, що залишилось 35 золотих рублів. Міліціонери з радістю забрали ці гроші і відпустили батька".
Втомилися від цифр? Тоді на завершення дамо слово ще одному свідкові: 
Довгожителька Марія Микал із села Пухівка на Броварщині (у записі Володимира Маняка):
 Один епізод залишився на все життя у моїй пам'яті. Був урок воєнізації... — тактичні заняття... за містом, біля Лук'янівського кладовища. Сили не було, а командир заставляє бігати, і нас троє не побігло, а відійшли вбік... Був з нами хлопець з дитячого будинку — Костя. Ми його чекаємо, а він не йде. Підійшли до нього і вжахнулись... Він сидів біля ями, у якій було повно мертвих тілець дітей. Вони всі лежали в безладі: того рука, того нога, того весь тулуб показував, що їх звалили з підводи. Таких було сім могил... Це робилося вночі - привезуть, скинуть - і поїхали далі по людські душі.
Нас покликав воєнрук. А ми тремтіли й плакали, а особливо той хлопець з дитбудинку. Він сказав: "І мене жде така доля..."
Якщо співставити число жертв українського голодомору із сріблом-злотом, викачаним імперським комунізмом з України в той час, вийде десь 5 інвалютних карбованців на жертву. Або 12 кг борошна. Така була ціна життя, вірніше, страшної смерті одного українця.
Якщо поділити ці майже 66 тонн золотих виробів і 1439 тонн срібних на кожного з нас сущих, - вийде близько півтора грама золота і 31 грам срібла… До чого це? Та так, хай кожен подумає...
Чи є ще місця для могил на цвинтарі розстріляних ілюзій?" – так закінчує своє гірке дослідження Володимир Гонський, за що ми йому сердечно вдячні.