27.08.2009, 13:45 | Прес-служба

Сьогодні я ознайомлю вас із ще однією главою поки що рукописної книги українського патріотичного журналіста Володимира Гонського "Людина і нація". Вона – вагомий аргумент у дискусії з тими малоросами, котрі і сьогодні тримають свою душу і розум в полоні старих і брехливих стереотипів совдепівської пропаганди щодо вояків Української повстанчої армії та учасників визвольних змагань за незалежну Українську державу. З потоку історії він виловив лише окремі особистості, окремі епізоди цієї лицарської боротьби. Від себе, як від автора передмови до цієї книги, додам: всі українці, котрі в лещатах двох наддержав, очолюваних двома політичними параноїками, що зійшлися в смертельному поєдинку всі учасники опору знали, що вони приречені на поразку. Ні перших, ні других перемогти вони не могли. Надто нерівні сили. Наголошую ще раз: вони були свідомі того, що програють битву за самостійну Україну. То ж уявімо собі рівень їхньої любові, їхнього патріотизму, їхньої по-справжньому святої жертовності в ім'я свободи своєї нації. Якби все це мали сьогодні бодай триста народних депутати, більшість уряду, президентська челядь, чиновництво – якою була б наша з вами Україна вже сьогодні. Поміркуйте над цим на самоті після завершення моєї програми.

А зараз слухаймо Володимира Гонського:
„Чи вважаєте Ви, що УПА – армія-переможець?” – спитав я років з 12 тому Василя Кука, останнього Головного командира УПА, світла йому пам’ять. „– Фактично, – так і є! – відповів Кук. – Після десятиліть збройної боротьби, ми продовжували виборювати вільну Україну: чи то в таборах, чи згодом на так званій „волі”, чи по всьому світу – політично, науково, фінансово, ідеологічно, духовно... І перемогли!”...  
Ми мало згадуємо, бо мало знаємо про них. Бо їх, ніби, й нема… І немає їхнього офіційного свята. І пам’ять про більшість із них зітліла у волинських чи поліських лісах, донбаських степах чи сибірських ГУЛАГах. Або й не народилася зовсім, – бо не мали вони права навіть на свої справжні імена. Лиш право загинути за Україну.
І якби не політичні електоральні розклади, мало хто б здогадався, що останні з них ще, виявляється, живуть поміж нас. 
Але є Україна. Бо були вони… І, щедро проливаючи свою кров на свою ж землю, вірили, що на ній зійде і зросте нова українська нація – горда і щаслива.
Вони захищали нашу Вітчизну відразу від двох імперій. Згадаймо про них. Але не в плані цифр, гасел чи закликів. 
Полюбляючи різні житейські історії з телесеріалів чи пліток, ми якось не задумуємось, що ОУН і УПА – це не тільки політика. Але й сотні тисяч людських доль, мрій, прагнень. І найвищих "порухів душі", як сказав би поет, – надзвичайно красивих вчинків, красивих життів. І красивих смертей. Може, колись хтось назве їх подвигами в ім’я нашої Вітчизни. Але зараз це не в моді. І не в політичному, так сказати б, струмені…
Тому вважаю за обов’язок оприлюднити дійсні історії, зібрані в різний час з розповідей безпосередніх учасників – захисників України – воїнів УПА або свідків. Думаю, - вони варті не одного телесеріалу.
***
Втім, найперше згадаємо Івана Станжура. Він воював за Україну в Радянській Армії. 
Пам’ятаєте радянський фільм "Спрага" про бої за Одесу, блокаду німцями міської водокачки і героїзм радянських воїнів при її розблокуванні? Іван Станжур – один з прототипів героя цього фільму. Після страшного поранення в тому бою він залишився без ока, партизанив на Чернігівщині. 
На запитання щодо його ставлення до ОУН і УПА відповів, що звичайний радянський воїн, захисник Вітчизни, а не імперії і Сталіна, має ставиться до повстанців з великою пошаною. 
Років 5 тому влада навіть не відреагувала на клопотання про присвоєння йому "Героя України". Телефоную йому. Кволий голос відповідає, що для "списочної" влади вони, ветерани, стали вже непотрібні навіть для показухи… Ні радянські, ні УПівські …
***
…Ось виринає усміхнений образ Данила Шумука, світла йому пам’ять. Кажуть, у книзі рекордів Гіннеса є запис, що саме він – тюремний "чемпіон" світу: загальний "стаж" його польських, німецьких та радянських "відсидок" - 47 років!
Шумук не був націоналістом. Вперше його, члена Комуністичної Партії Західної України, "посадила" влада довоєнної Польщі у "Березу Картузьку". Вдруге, – "перші совіти", які вважали, що західноукраїнські комуністи якісь неправильні. Втретє – вже Гестапо, як "ОУНівція". А потім – десятиліття страшної ГУЛАГівської каторги. 
Років 14 тому він розповів про битву УПА з німцями за монастир в Загорові на Волині. "Це були наші українські Фермопіли" - казав він. 
Отже, після другої, радянської, відсидки "за неправильний комунізм" Шумук прозріває і стає політвиховником ОУН-УПА. Якраз у Загорів у 1943 р. направив його провід ОУН в той період, коли німецькі нацисти кинули на знищення УПА цілі дивізії з танками і авіацією. 
Шумук спостерігав, як одна посилена чота УПА до 50 стрільців (чотовий Береза) відбивала атаки кількох німецьких батальйонів. Розповідаючи, він азартно показував, як УПівці раз за разом вибігали з укріплень монастиря і кидали під німецькі танки в’язанки гранат, як обстрілювали їх кілька німецьких літаків. 
Пропонували здатися. "Українські повстанці не здаються" – кричали хлопці, співаючи наш гімн "Ще не вмерла України ні слава, ні воля,,,". 
Німці відступили, втративши всі свої танки, забравши на вантажівках кілька сотень трупів. Поліг і Береза майже зі всіма своїми хлопцями, але кілька повстанців все ж вистояли і перемогли!. 
Данило Шумук залишив книгу спогадів про ті бої і про своє мучинецьке життя в ім’яУкраїни . Але кому цікава та книга і таке життя? 
***
До речі, чи читав хоч хтось із розколювачів України на "сорти" чи Схід і Захід спогади керівника українського націоналістичного підпілля на Донбасі Євгена Стахіва "Останній молодогвардієць"? Гестапівці змогли знищити ту потужну мережу юних українських патріотів за наводкою… агентів НКВД. 
Героїзм тих "східняків" у боротьбі за Україну був не менш жертовним, ніж "західняків". Але нам нав’язують інші думки…
***
...Сотенний „Орел” рейдував зі своєю невловимою сотнею від „штрики до штрики”, підриваючи фашистські ешелони і поповнюючи таким чином арсенали УПА. Коли німці оточували район, де щойно був підірваний їхній черговий поїзд, „Орел” вже готував наступну операцію.
Увійшовши на Львівщину, радянські партизани повідомляли в „Центр” про те, що якась неідентифікована спецгрупа вже довгий час завдає фашистам значних збитків, паралізуючи їх залізничне постачання. „Слава про них велика, але хто такі, чому не знаєм і т. п. ?”, – запитували вони.
Вийти на контакт з „Орлом” НКВД вдалося вже після закінчення війни: „Своїми незбагненними подвигами Ви допомогли нам перемогти німців. Визнайте, що Ви це робили за нашим завданням і ми не тільки не будемо Вас карати, але й нагородимо найвищими радянськими нагородами!”. „– Я діяв за наказом Головного Проводу УПА”, – відповів „Орел”.
Провоювавши ще кілька років, сотня „Орла” зрейдувала на Захід. На „українську справу” „Орел” витратив усі кошти, які мав. Розказували, що в 70-ті роки йому якимось дивом вдалося буквально на кілька годин вночі відвідати рідне село, поговорити з рідними. Помер „Орел” (справжнє прізвище Максимчук, родом з Волині) у Британії, не дочекавшись кілька років вільної України... 
***
Ім’я наступного героя нашої розповіді, на жаль, не запам’яталося. Але ніколи не забудеться його страшне обличчя – суцільна рана, навіть після десятиліть. І його коротка страшна розповідь про той випадок.
…НКВДисти вже третю добу штурмували повстанський бункер-фортецю. З чоти їх лишилося 12. Здаватись ніхто не хотів.
І коли з боєприпасів залишилася одна граната, чотовий сказав: "Пора, хлопці!". Але – як вчинити, щоб однієї гранати вистачило на всіх 12? Хтось збагнув, – треба всім стати в коло, головами до центру. Так і зробили.
Голова до голови, стали вони, обійнявшись. Помолились "Отче наш". Вигукнули "Слава Україні". І хтось вийняв "чеку" з гранати… 
Вранці баба Ярина буквально вирила і воскресила його з завалів того бункера, закривавленого і контуженого. Але єдиного – ще живого… 
***
А ось яку трагічно-красиву історію розказав колись ветеран УПА і ГУЛАГу Никифор Романишин. 
…Апогей облави залишив їх всього удвох – він і ройовий Орлик. Орлик був десь із Полтавщини, його справжнього імені ніхто не знав. Втім, як і всіх інших. 
Вони вирішили все ж прорватися. Першим у довгий і вузький коридор будинку вибіг Орлик. Никифор прикривав. 
Але в цю ж мить назустріч Орлику вибіг якийсь солдатик зі словами "Здавайся, бандит!" з колоритним полтавським акцентом. 
Якийсь час земляки, Орлик і солдатик, стояли, направивши один на одного свої автомати. Щось говорили. Никифор розчув тільки фразу Орлика "Та наших батьків вони голодом заморили! А ти за них воюєш і своїх же вбиваєш!". 
В цю мить позаду солдатика у дверях коридору з’явився командир-НКВДист з дикими матюками до нього: "Стреляй, хахол, а то сейчас обеих прострочу!"
Після паузи Орлик повернув цівку зброї на себе і викрикнув свої останні слова: "Живи! Люби Україну!". Після Орликового пострілу в своє серце декілька секунд панувала тиша.
І тут раптом солдатик розвертається і випускає всю обойму свого автомата в офіцера та інших НКВДистів. Забирає автомат вже мертвого Орлика, прикріплює до свого чола його тризубець, і втікає до лісу. 
Подальша доля цього радянського солдата-полтавчанина невідома. А Никифор воював аж до 1955 року. 
***
Антон Бойцун, вічна пам’ять, жив десь на Дарниці і помер через кілька місяців після того, як в 1993 р. розповів цю історію. Він був бандерівським "спецназівцем" – його боївка виконувала спецзавдання, зокрема, по визволенню політичних в’язнів, – з польських, потім більшовицьких, потім гестапівських, потім знову радянських тюрем.
Хлопці Бойцуна творили дива винахідливості, хоробрості і доблесті, – куди там голівудівським бойовикам. Але в червні 1941 р. вони не встигли…
Львівську тюрму на вулиці Лонського вони взяли, як і раніше за Польщі, миттєво і блискуче. Але сотні її в’язнів – в основному, ні в чому не винних людей, вже не врятували.
Ілля і через 50 з лишнім років здригався, коли розказував про побачені в тій тюрмі страхіття: людські "туші", зварені в якихось велетенських казанах, розірвані тіла жінок і старих, каземати, по щиколотки повні людської крові. 
По свіжих швах між цеглою бійці пізнавали місця замурування в’язнів, розбивали ці стіни і знаходили там мертвих, зневоднених, задушених живцем людей. Скільки днів ті мучилися, ніхто не знає…
Але одного їм таки вдалося врятувати. Знаєте, як він підтримував життя в своєму тілі? Бойцун розповів, що коли його хлопці розбили чергову стіну, – непритомного, але живого, знайшли того в’язня. Його зап’ястя були густо покусані. 
Пізніше той розповів, що помираючи від голоду і спраги, він (хай читач дарує цей жах) прокушував свої жили і пив свою кров! І так вижив! 
... От, мабуть, і всі історії, які більш-менш цілісно залишилися в пам’яті. Ще спливають уривки розповідей повстанця про його геніальні бойові винаходи: оточений німцями в якійсь клуні, він за гранатою кидав у ворогів один за одним п’ять-шість буряків. Коли ті розслаблялись, – знову граната. І так далі, поки вирвався з лабет дезорієнтованих німців! Багато їх він тоді поклав!
Згадаю тут і про гордого повстанця, який на пересильному етапі відмовився виконувати команду конвою „Раздеться всем! Сесть на снег!”. Він не сів, – один з натовпу різношерстих зеків. А просто спокійно пішов у далеч сибірського степу, не слухаючи окриків катюг. Ті спустили злючих натренованих вівчарок, які приволокли їм розірване на шматки тіло героя... Про цю коротку героїчну мить розповів моєму доброму другу Тарасу Поповичу її свідок, його батько – ветеран УПА. 
О, скільки ВАС, хто не пройшов крізь стрій катів своєї Богочесті... О, скільки ВАС, чиї імена мали б стати Пантеоном героїв, чиї свідчення не почули і не почують.
Хай дарує вразливий читач за ці трагічно-героїчні етюди. Де ви, сценаристи, продюсери, поети!? Бездарно-байдужі нові фільми про ОУН і УПА ("Атентат..", "Безсмертний", "Залізна сотня") більше нагадують звіт перед діаспорою за змарновані немалі кошти… Там є багато „правильних” сюжетів, але немає того, за що боролись наші герої – України. Таке враження, що робили ці фільми люди без найменшого "відчуття теми". 
Але ж один такий небайдуже виплеканий фільм міг би зміцнити весь наш народ, якому якраз так не вистачає новітніх ціннісних орієнтирів… Головний ініціатор і спонсор вказаних фільмів, австралійський мільйонер, колишній булавний УПА Юрій Борець-„Чумак”, який віддавав Україні свою кров і мільйонні кошти до останнього дня, помер ось у грудні 2006 р. І ніхто публічно не сказав йому: "Прощай! І прости!".
Видатний поет Микола Самійленко воював в УПА на рідній Дніпропетровщині. Мучився по ГУЛАГах і засланнях. Читав свої вірші із заплющеними очима, – бо так звик творити їх, уникаючи страшної табірної дійсності. Помер, не потрібний народові, за який страждав усе життя, 11 травня 2001 року. 
Твердь небесна, земне бездоння
Поглинають і тіло, й дух нам – 
Тисячоліття нам подзвін дзвонять,
Слово! Може, хоч ти не вщухнеш.
Що – забудькуватим минуле?!
Не озиваємось. Від утоми?...
Що було – Не було!... Забули…
Нащо ми? І чиї? І хто ми?
Коли вони вмирали, їм дзвони не грали… І тоді, і тепер… - так думає справжній український журналіст Володимир Гонський. Не грали дзвони, але нині грає сурма.