22.09.2009, 10:04 | Прес-служба

Ознайомлю вас, дорогі мої українці, ще з однією главою не виданої книги патріотичного, по-сучасному гостро мислячого українця Володимира Гонського. Він надіслав мені рукопис цієї книги для того, якщо вона мені сподобається, щоб я написав до неї передмову. Ви вже знаєте, що за винятком дрібних деталей, вона лягла мені на душу. Тому було б несправедливо не ознайомити вас із найцікавішими її місцями. Що я з радістю і роблю, не коментуючи роздуми цього талановитого публіциста про найсвятіше для кожного дозрілого українця – про нашу українську мову. Комусь ця дискусія вже обридла, бо зав'язла на оплакувально-емоційному рівні, комусь вона взагалі нецікава і непотрібна, ще комусь - погрожує важким серцевим приступом, а хтось несамовито заскрипить зубами.

Володимир Гонський про  цю болючі проблему говорить  розважливо і  з гідністю.  Щоправда, думки його іноді дискурсивні, і ваш розум матиме працю.

"Войовниче невігластво у мовній дискусії вже відверто набуває форм спланованої ззовні ментальної агресії. А агресивні люмпен-філологічні заяви деяких чиновників і депутатів остаточно показали: розгул антиукраїнського шовінізму на українському просторі досягнув небачених масштабів з часів підполковника Муравйова. І вже відверто набуває форм спланованої ззовні  агресії. Власне, збентежили не так ті спинномозкові «умозаключєнія» (невігласів і резидентів на нашій землі ніколи не бракувало), як відсутність адекватної суспільної реакції.

Складається враження, що в «цій країні» майже нікому щось серйозно протиставити планованій здачі українства на всіх фронтах. Тому давайте виправляти! Треба діяти рішуче і наступально. Адже  правда і справедливість– за нами!..

Почнемо з аксіом. Формування нової людини нового суспільства, творення міцної, консолідованої української нації є найактуальнішим нашим завданням-проблемою. Бо саме консолідовані навколо національної ідеї народи створили потужні і стабільні культурні, політичні та економічні системи своїх держав. Нагадаємо геніально просту аксіому батька економіки Д. Рікардо: народ, який не має честі, не матиме і хліба! Тобто: честь, яку повинен мати успішний народ – це і є сума тих національних гідностей кожного з нас, про яку час від часу так настійливо говорить наша інтелігенція та деякі далекоглядні політики.

Максимально спрощуючи різноманітні складні визначення цьому поняттю, знайдемо єдиний сухий залишок його суті: національна ідея – це прагнення бути кращим, зрефлексоване  на рівні окремої людини і всієї нації. Наголосимо, — саме прагнення бути, як перманентний стимул, а не самовпевненість, що ми вже такі є, робить національну ідею найуніверсальнішим рушієм  прогресу. І нічого іншого світ не винайшов, - будь-які намагання заперечити цю аксіому і піти іншим шляхом ведуть  до дестабілізації суспільства і деградації людини. Національне у творенні та прогресі  людини,  нації,  людства — це не просто ідея, а невідворотна необхідність природного закону єдності.  Розуміння цієї істини — шлях до створення консолідованої української нації і прогресу держави, її нехтування — шлях до хаотичного борсання в океані нерозв'язаних проблем. Невеселі українські реалії – класична ілюстрація сказаного. В основі національного лежить мова. Мова і патріотизм – це ті Божі та вселенські сили нації, що  вмонтовують їх у вселюдський прогрес.

Але чому національно-мовні питання не сприяють, а заважають прогресові сучасного українського державо- та націотворчого процесу? Бо різний рівень розуміння нашими лідерами, суспільними інституціями і громадянами ролі національного в формуванні держави та, особливо, людини є чи не основою причин постійного протиборства між ними.

І знову ж, - чому? Давайте спробуємо розібратися.

Роль «агітаторів-пропагандистів» у цій надзвичайно делікатній та наукоємній сфері спочатку перехопили  емоційні національні інтелігенти, зокрема - поети. Суспільна та індивідуальна свідомість українців, як правило, формувалась  за допомогою напучувань на кшталт: «та любіть же ви нашу мову, бо вона ж така найбагатша, наймелодійніша, найсопілковіша...», супроводжуваних завзятим розриванням сорочки-вишиванки на зболеній душі... Так, безперечно, - ми маємо достатньо підстав вважати українську мову однією з найдосконаліших. Ще у 1663 р. П'єр Шевальє зазначав: «Мова козаків ... дуже ніжна і сповнена пестливих виразів та незвичайних витончених зворотів» .

Ще раніше турецький мандрівник Ельвія Челебі дав таку оцінку нашій мові: «Українці — стародавній народ, а мова їхня багатша і всеосяжніша, ніж персидська, китайська, монгольська і всякі інші».

  Але емоційно-образні заклинання на зразок «мова - то душа народу» не переконають прагматичну людину, яка не завжди  відчуває, що таке навіть власна душа. Такі аргументи не могли стати переконливими для відповіді на класичні банальні (але закономірні!) запитання обивателя: все ж таки, «а яка різниця?», «не все ли равно?», «а яка мені і моїм дітям з цього користь?». Для такої відповіді, яку б зрозуміли не тільки поети-агітатори, але й ті, кого вони переконують."

 Я не можу залишити для вас дорогі мої українці,  цю фразу Володимира Гонського, як остаточну.  Не лише з цехових, професійних амбіцій, як представник  тих самих "поетів-агітаторів", до яких з очевидною іронією ставиться автор.  Це при тому, що я й сам іноді   "спалахую", коли  українські інтелігенти  пропагують  нашу мову в україномовному, своєму власному середовищі, переконуючи один одного в тому, що й так є зрозумілим. Одначе, саме завдяки їм, цим одержимим сторожам українського слова в усі часи, ми й зберегли свою мову, Володимире Гонський. Завдяки Котляревському і Тарасові, Лесі, Франкові, Маланюкові, Стефанику,  Винниченкові, Хвильовому, Скрипникові, Рильському, Гончареві, Григорові Тютюннику, Загребельному, багатьом сущим  не лише поетам, а й прозаїкам, драматургам, публіцистам. Чого вартий лише вклад у цю місію незабутнього нашого Анатолія Погрібного з його авторською програмою  "Якби ви вчились так, як треба…" Як бракує її зараз. А замінити, виявилося, нікому. Та це так, до слова. Слухаймо Гонського далі, він говорить розумні речі.

"Тобто, якщо, припустимо, німецька, польська чи японська мови менш багаті та менш  «солов'їні», то чому зрадити свою мову для респектабельного німця, поляка, японця, росіянина і т. д. є аморально, тобто, неможливо?! Ігнорування мови свого народу не було і зараз не є критерієм моралі в жодній із людських цивілізацій.  І інтелекту, і культури, до речі, також…

«Ми не можемо ігнорувати і зраджувати мільйони найкращих, що віддали своє життя для того, щоб наш народ був самим собою», - приблизно так звучить моральна заповідь кожного цивілізованого народу, що дбає про власну спадкоємність. Зазначений моральний аспект мовної проблеми і у нас в Україні міг би досягти багато, якби відповідні суспільні інститути прагнули працювати в цьому напрямку.

Але що можна сказати про державу та її еліту, яка за 18 років не спромоглася створити жодного добротного художнього фільму про національно-визвольну боротьбу свого народу та  майже «заборонених» безіменних її героїв... Чи не всі найпопулярніші ЗМІ та інші засоби формування суспільної свідомості скуплені людьми і силами, яким, у кращому разі, «всьо равно». Себто, такі фундаментальні фактори буття людини і нації, як моральний обов’язок, емоційна пошана до національних героїв тощо у нас, фактично, залишаються не задіяними, а точніше – заблокованими.

Фактор мови в політиці (як зовнішній, так і внутрішній) відіграє далеко не останню роль. Мова - важливий державотворчий фактор.захисту російськомовного населення… Неофіційні ж судження таких осіб взагалі зводяться до формули: російськомовний - значить росіянин. А, отже, де більшість населення російськомовні, - там і Росія. Такі ілюстрації є хорошим аргументом для політично свідомих громадян України на користь україномовності. Проте, не основним. І не для всіх. Політичний аспект мовної проблеми найточніше висловили ще древні римляни: «Чия мова, - того і влада». Навіть політики-початківці будь-якої держави, окрім нашої, добре засвоюють це правило. Згадаймо офіційні заяви керівників Росії щодо методів і форм

Навіть фанатичні російські шовіністи дивуються тій сліпій хохляцькій затятості і недалекоглядності, з якою певні політичні сили в Україні зачаровано слідують за їхньою дудкою-обманкою у пастку остаточної русифікації відповідних регіонів. Яку б фінансову і політичну підтримку за це не отримували зараз ці хлопці – вона є сиром у новоімперській мишоловці щедрих (поки-що!) російських «спонсорів». І кожного українського «господаря” Донбасу (Криму, Харкова чи Дніпропетровська) вони потім легко перетворять на російського «васала” (далі за текстом)... І на кожного Рената у них давно вже є свій Роман!

Якби ці люди були хоч трішки грамотніші і далекоглядніші (ну, і не такі жадібні) - саме вони мали б взяти у свої руки процеси повернення «своїх» регіонів до української мови. І культури. І, - що найголовніше, - в них би це вийшло набагато успішніше, ніж у всіх «інтелігентів» разом взятих! А поки що ми маємо  лише заяву "столоначальника" Донецької міськради,  функціонера Партії регіонів.

Ну, як у воду дивився письменник Сергій  Грабовський в  своїй статті, характеризуючи його як «бачення й оцінювання підколоніальним народом себе самого не власними очима, а очима колонізатора, тобто неадекватне національне світовідношення, з відповідною "сліпотою" щодо вибору своїх перспектив розвитку».

Отже, ця людина з  українським прізвищем Левченко,  докотилася до  переконання, що українська мова, виявляється, ні на що не здатна, особливо на науку, окрім анектодів та фольклору, і скоро відімре. Ну, звідки таким «аккадемікам» знати, що перші книги українською мовою були надруковані ще в кінці 15 сторіччя, - задовго до книг Ф. Скорини, і тим більше, І Федорова? Чи про українські братські школи та колегіуми? Чи про видатних українських вчених минулого і сьогодення, біля 85% – вихідці з нашого україномовного села…

В цій, за оцінкою навіть Ганни Герман, «зарозумілій і немудрій заяві малоосвіченого чиновника» містився ще один цікавий симптоматичний ракурс: категорична переконаність заявника в тому, що практично всі мешканці України при мовленні українською мовою все-одно перекладають її «в голові» з російської!

Насправді все є навпаки. Подібною «пізнавальністю» не сяяли навіть царський міністр Валуєв чи доктор Геббельс... До речі, підкреслимо, –надмірна, неадекватна антагонізація – одна з головних вад політичного аспекту мовної проблеми в Україні. Не варто постійно протиставляти українську мову російській: яка з них краща, яка державніша чи «ворожіша». Цим ми тільки створюємо собі зайвих ворогів. Та й корінь зла -  не тут.

Це розумів ще Т. Шевченко, у 1847 р. спокійно радячи нам: «...на москалів не вважайте, нехай собі пишуть по-свойому. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди».

Постривайте, пане Гонський. Не турбуйте всує Тараса. То більше так недоречно.  Прочитайте ще раз цю фразу і все стане на свої місця:  "На москалів не вважайте, нехай собі пишуть по-свойому… У їх народ і слово, і у нас народ і слово."  Не про змагання говорив Шевченко. То більше у часи фактичної заборони українського слова. Навпаки, він говорив це на підтримку саме української мови. У них свій народ,  у нас – свій. У них своя мова, у нас – своя.

"Ми вже зазначали, що проблема мови і мовлення є надзвичайно наукоємкою, багатогранною і різнокомпонентною. І вивести її із запустіння можна тільки глибоко усвідомленими, аргументаційно вивіреними та прорахованими засобами. Незважаючи на численні академічні філологічні та мовознавчі установи, в інформаційному просторі нашої держави майже зовсім не чути аргументів з точки зору функціонально-психологічної сутності мови.

А саме вони у цій сфері є визначальними і вирішальними. В гуманітарних дискусіях і політичних «прєніях» про мову ми зациклилися тільки на єдиній її функції – комунікативній (мова як засіб спілкування).  Мовляв, говори «как удобнєє», лише б тебе розуміли, «лишь бы человек хороший был». Якби це було так просто, то, напевне, за десятки тисяч років своєї еволюції людство давно вже перейшло б на якусь «общепонятну», «удобну» мову. Наприклад, есперанто чи, ідеально, – мову Морзе (не треба навіть голосові зв'язки напружувати). «Удобно»!

Це жарт. Але такій дійсно смішній побутовій методологічній доктрині байдужих до мови свого народу обивателів наші штатні «агітатори» змогли протиставити, по суті, ще менш переконливу – про вищевказані багатство та «солов'їність» української мови. Чому аргументи не спрацювали і російськомовні українці масово не повернулися до мови своїх батьків (дідів)? По-перше, тому, що російська мова – також не бідна і по-своєму мелодійна.

По-друге, тому, що з комунікативної точки зору російськомовний українець не бачить помітної різниці в обміні інформацією тією чи іншою мовами. Тож чому кожній успішній нації і кожній нормальній людині зокрема дано так свято берегти свою мову, — на рівні свідомості і підсвідомості, на рівні особистої та колективної моралі, на рівні звичаєвого і державного права, на інстинктивно-рефлекторному рівні тощо? Які причини?  І, головне, – яка доцільність? Відповідь на ці запитання є складовою, а, можливо, й основою відповіді на інше – мабуть, найуніверсальніше: про доцільність існування людини і людства, про їхнє призначення. Геніально коротко і точно, на наш погляд, на нього відповів Микола Реріх:

«Людина та людство існують у світі для того, щоб співробітничати з еволюцією». І роль мови в житті людини та спільноти, а отже, і в цьому глобальному співробітництві людей і націй визначається   дуже конкретними функціями.

По-перше, крім комунікативної, мова виконує ще: пізнавальну; енергетично-почуттєво-емоційну; творчу, зокрема мислетворчу; називну; ідентифікаційну, культурогенеративну, естетичну функції. А по-друге, в названих функціях мови, власне, і втілені найважливіші психоемоційні, пов’язані зі свідомістю механізми розвитку людини та нації."

 Вибігає час нашої розмови, і на закінчення  я хочу акцентувати, що за деяких дискусійних моментів, Володимир Гонський  пропонує  розширений погляд на  українське мовне питання, котре з нашого національного болю, з фундаментальної ознаки нашої  нації, як і будь-якої іншої, котра має власну мову, сьогодні по-шулерському викинуто  реґіоналами на політичний ярмарок, щоби рвати  Україну на клапті. Це в той час, коли  українське суспільство здатне  еволюційно, розумно, зазвичай, терпляче опанувати державну мову, без якої  не обійтися кожному. І не за рахунок російської, а за рахунок власного інтелекту та відчуття  свого кревного  зв'язку з Україною, котра має колосальне майбутнє, котре ми носимо в собі.