23.09.2009, 11:54 | Прес-служба

Надам вам можливість, дорогі мої українці, ознайомитися іще з одним фрагментом розгорнутого, сказати фундаментального листа патріотичного українця Володимира Гонського з Києва про державність української мови. Цю тему ще недавно вів прекрасний, мужній і мудрий українець, письменник і професор Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, лицар духу, що так несподівано одійшов від нас Анатолій Погрібний. Здавалося, що замінити його тривалий час буде нікому. Та ось бачите і зараз почуєте – таки підходять, підхоплюють чепіги його важкого плуга молодші українці. Один з них – киянин Володимир Гонський. Звісно, у чомусь бракує громадянської пристрасті, атакуючої енергії Анатолія Погрібного, але ж формуються продовжувачі його справи у новому часі і в новому стилі. Можливо, спокійнішому, розважливішому. То ж слухайте. Володимир Гонський з Києва.

"Давайте для більшої наочності  функцій мови трішки покопирсаємося у психіці та бутті людини, яка оперує не рідною національною мовою. Наприклад, уявімо собі вірменина, який вирішив, що йому «удобнєє» і «крутіше» розмовляти в'єтнамською, і на рідній землі, серед рідного народу — «в'єтнамізувати» своїх дітей. Правда, мусимо при цьому трішки вдатися і до науки.

1. Чи може така, неріднонаціональна, мова повноцінно виконувати свою пізнавальну функцію? Ні. Бо пізнання нового завжди ґрунтується на вже пізнаному. А воно, це пізнане, повноцінно може конденсуватися  саме в національних традиціях: культурі, народному досвіді і знаннях тощо, які, власне, відображені в національній мові.

Доктор  наук  пані  Пархонюк окремо дослідила мовну проблему з точки зору тільки пізнавальної функції  і дійшла висновку, що вплив постійного оперування людини нерідною національною мовою несприятливий у пізнавальному, а найбільше – в морально-етичному плані як на народ, так і на особистість.

2. Така мова не може повністю виконувати і експресивну функцію. Бо національний характер, біоенергетика, темперамент, психоемоційний спектр є унікальними для кожного народу і, знову ж, втілені в його – і тільки його – мові. Це і є  «вогонь в одежі слова»!

«Мова народу є його дух, і дух народу є його мова», – узагальнив колись  Гумбольтд. Будь-яка інша мова, крім ріднонаціональної, навіть найспорідненіша, дисбалансує з вказаними сферами людської сутності, що так чи інакше негативно позначається на індивідуальному розвиткові людини".

3. Творча і культурогенеративна функції. Мови – «суть засоби перетворення початкових домовних елементів думки і тому можуть бути названі засобами створення думки», – визначив наш видатний мовознавець О. Потебня у своїй праці «Мова і народність»

Але мова творить не тільки думку. Вона творить культуру народу і сам народ. Наш народ дуже талановитий, –  люблять пафосно прорікати  політики. Але талант, як і розум, – тільки передумова творчості. Шлях від таланту, розуму, духовних сил людини  до цілісного акту творення веде через дуже складну систему факторів свідомості та підсвідомості, мислення, емоцій, почуттів, волі тощо.

Системоутворюючим чинником і тим універсальним психологічним кодом, який приводить в дію цю складну систему, є мова.

Якщо мова, якою розмовляє і творить людина, відповідає її етногенетичній, етнопсихологічній, етноекспресивній сутності, тобто, простіше кажучи, якщо це мова її народу, то така людина (і такий народ!) є повноцінною творчою та  культурогенеративною одиницею.

А якщо ні?  «Кожна  особа  є  національна, – дуже жорстко  висловився з  цього  приводу М. Джілас, – інакше вона ущербна. Кожен національний рух є національним, інакше він наслідуваний». Отже, та частина будь-якого народу, якій не «все одно» і не «какая разніца», є і буде культуротворчою базою суспільства..

Які докази?  – Чинна реальність!  Ми вже згадували про наших учених-академіків. А найкращі композитори, письменники та інші творчі особистості? Це, як правило, люди, сформовані в органічному для них рідномовному середовищі. Тому ми, українці, будемо завжди  цікаві і потрібні! людству (та й самі собі) саме як українці, а не «недороссіянє», як люблять нас називати  деякі російські шовіністи.

Так само це стосується і будь-якого іншого народу.

4. Ідентифікаційна функція. З Г. Сковородою пов’язують нескладний, в принципі, висновок: «Кожен повинен пізнати свій народ і в народі пізнати себе. Якщо ти українець, будь ним... Ти француз? Будь французом. Татарин? Татарствуй!  Все добре на своєму місці і своєю мірою. І все прекрасне, що чисте, природне, тобто непідробне».

Втрачаючи мову свого народу, людина значною мірою втрачає для себе і свій народ, а її народ втрачає таку людину. І не тільки з точки зору ідентифікації.

Втрата ріднонаціональної мови – суть денаціоналізації, тобто – розідентифікації особи. «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову»- сказав   видатний мовознавець Л. Булаховський.  Що, окрім своєї мови, втрачає така людина?

Наголосимо на наступних тезах, як на визначальних:

Денаціоналізація суттєво послаблює і розбалансовує цілісну систему ціннісних орієнтирів, стимулів та мотивів діяльності, потреб та інтересів, емоцій та почуттів, прагнень та інших психологічних механізмів розвитку людини, органічно пов’язаних з її національністю.

Денаціоналізована людина втрачає зовсім або послаблює одну з базових рушійних сил розвитку особистості – національну свідомість і гідність, а також пов’язаний з ними патріотизм. Втрачаючи національну гідність, така людина позбавляє основи гідність особисту, дестабілізуючи її, роблячи більш вразливою до негативу. Тому то в денаціоналізованої людини часто, з одного боку, відсутні моральні дороговкази, а з іншого – моральні табу.

Тепер зрозуміло, що мав на увазі Рікардо виводячи хліб з честі (себто, в нашому випадку, – ковбасу  з мови)? І чому в нас поголовна корупція стала основним механізмом управління державою?!

Звідси, до речі, і наші передові позиції по СНІДУ, наркоманії, бандитизму і т. д.: небезпечні насолоди майже не мають інших альтернатив для духовно і мотиваційно обкраденої денаціоналізованої людини. Тому спектр потенційного задоволення в цих людей дуже вузький. І «ловити кайф», споживати, красти, «дерибанити», невпинно збагачуватися – чи не єдина їх місія і «смисл жизні». – міркує  представник молодшого покоління українців Володимир Гонський з Києва.

"Великий О. Потебня сто років тому передбачив причини і наслідки наших проблем, дослідивши, що денаціоналізація «зводиться до поганого виховання, до моральної недуги: на неповне використання наявних засобів сприймання, засвоєння чи ослаблення енергії думки, на гидоту запустіння на місці витіснених але нічим не замінених форм свідомості, на ослаблення зв’язку підростаючих поколінь з дорослими, що замінюються лише кволим зв’язком із чужими; на дезорганізацію суспільства, аморальність, спідлення».

Чи зможе національно розідентифікована людина стати членом того народу, мову якого перейняла? Якоюсь мірою – так. Але процес даного переходу навіть теоретично не досягне 100%-го результату, є вельми енергоємним і містить чимало перепон для індивідуального становлення.

5. Естетична функція. Тут хочеться поставити одне майже риторичне  запитання.

Чи є «російська» (або будь-яка інша) мова Петренка (Петросяна, Петраускаса) з неминучими українськими (чи будь-якими іншими) домішками, інтонаціями, акцентом, експресією тощо такою ж естетично цілісною, довершено-органічною власне російською мовою автентичного росіянина Петрова?

Одноманітно сумна відповідь на це запитання нам щоденно ріже вухо на вулицях Києва, Донецька, Кривого рогу чи Броварів…  Неодноразово давали таку відповідь також сатирики та гумористи (як російські, так і українські)!

Утім, не слід абсолютизувати естетичну функцію мови, як це часто трапляється серед ревних філологів-українізаторів.

Ще одна наша прикра помилка в тому, що надто прискіпливі охоронці чистоти української мови та борці з суржиком розлякали і фактично підштовхнули до русифікації відразу дві категорії людей:

Перша – частина суржикомовних українців центру та сходу України, які вирішили, що їм простіше не виправляти рідну, а перейти на російську мову.

І їхня поганенька російська буде менш помітною (бо справжню російську в Україні знайти нелегко), ніж поганенька українська (яка все ж є)!  Звернімо увагу на цей мотив-«аргумент» – він сьогодні є  чи не найпоширеніший.

Друга група – російськомовні громадяни, які б, можливо, і заговорили українською, але не захотіли «ковєркать язик» та бути об'єктом втручань щирих і нещирих «доброзичливців».

6. У зв'язку з цим  повернемося до комунікативної функції мови, поставивши ще одне запитання: чи є «російська» мова наших Петренка, Петросяна, Петраускаса і т.п. тією ж лексично, фонетично, синтаксично, синонімічно, фразеологічно і т. д. багатющою власне російською мовою автентичного Петрова?

І ще одне дуже просте і суттєве запитання: а який словесний запас у середньостатистичного російськомовного українця (вірменина, узбека) порівняно з пересічними рідномовними росіянином та українцем (вірменином, узбеком і т.п.)? Грунтовно  відповісти на нього давно б мали численні профільні установи та інститути.

Наші ж дослідження показали цікавий результат: словесний запас російськомовного росіянина і  україномовного українця приблизно однаковий. А словесний арсенал російськомовного українця у порівнянні з ними у кращому разі сягає 75%!!!"

Я розумію, дорогі мої слухачі радіопрограми, що текст листа киянина Володимра Гонського важкувато сприймається на слух. Його стиль, його лексика наближені до наукової термінології, але я хочу, щоб ви почули і таке. Одна річ емоції, часто занадто реактивні емоції,  гарячковита політизація дискусій про  державність української мови та про  ілюзорну двомовність в Україні. Ми з вами наслухалися таких листів з усіх закутків України і в моїй авторській програмі. І ще сотні  таких листів чекають свого оприлюднення. Я не приховую їх. Але ж варто послухати і думки  українця, котрий  дивиться на проблему, підступає до неї  з урівноваженим прагматизом. Такий підхід має  колосальну перспективу, а особлива вага  цих міркувань у тому, що вони належать представникові молодшого покоління українців, котрі вже не сумніваються в  духовній  потребі материнської мови, мови свого роду і народу. Без неї – вони потенційні  духовні каліки чи й покручі. У цьому тверджені Володимир Гонський  цілковито відкритий для нас. Повторюю його думку:

Наші ж дослідження показали цікавий результат: словесний запас російськомовного росіянина і  україномовного українця приблизно однаковий. А словесний арсенал російськомовного українця у порівнянні з ними у кращому разі сягає 75%!!!"

Бо ж звідкіля тому «арсеналу» взятися, якщо переважна більшість наших російськомовних українців, «варячись у власному соку», свою «російську» мову змушені – в тій чи іншій мірі – «перекодовувати» з рідної української. Навіть – якщо вони впевнені у власній абсолютній російськомовності (це не стосується автентичних росіян, але не буду далі перевтомлювати слухача  складними термінами.

Згадаймо тут нашого донецького, міськрадівського чиновника, що своєю провокаційною  заявою переконував нас у протилежному…

7. Номінативна функція. Кожен народ називає, позначає предмет чи явище так, як він його відчуває, сприймає.

«Різні мови – це не різні позначення одного й того самого предмета, а різні бачення його», – писав ще В.  Гумбольтд. Тому, наприклад, українське «ліжко» це не зовсім те ж, що й російська «кровать», «олівець» – не абсолютно те саме, що й «карандаш», а наша «дружина» – не зовсім їхня «жена».  Чоловік і муж не те ж саме. Часто  слово позначає цілу історичну епоху чи подію даного народу, його питомі культурні, побутові, звичаєві чи інші ознаки.

Дійсно, в мові кожного народу відображені властиві лише йому особливості культурно-історичної долі, світобачення, світовідчуття, світосприйняття і – світотворення.

Чим різноманітніша ця палітра вселюдського світотворення і взаємозбагачення, реріхівського «співробітництва з еволюцією», тим успішніші загальний вселюдський прогрес та  еволюція.

Генофонд кожного народу формувалися одночасно з особливостями його питомої ментальності, темпераменту, вищої нервової діяльності. І – мови. Ці особливості закладалися в генах, а психоемоційно, біоенергетично втілювалися в мові та визначалися в тому числі й унікальними для даного ареалу хімічними, фізичними властивостями довкілля.

Англійські та польські вчені дослідили, наприклад, що плач немовлят різних національностей різний і має національні особливості.

За видатним гуманістом Яном Парандовським: «Дитина так рано починає розуміти і говорити тому, що здатність до цього успадковується від батьків та попередніх поколінь... Тому, переходячи на іншу мову, людина втрачає і сама, і її нащадки багатовікові надбання рідного народу: історію, культуру, звичаї, генетичну інформацію — все це робить людину неповноцінною, вона не може цілком реалізувати своїх природних здібностей, має починати сама все з початку».

Висновок:  втрата ріднонаціональної мови, денаціоналізація (чи то русифікація, чи американізація тощо) є передумовою і механізмом деградації людини і народу. Не обтяжуймо денаціоналізацією себе і своїх дітей, бо це суперечить самій природі людини і закономірностям її розвитку!

В основі державної гуманітарної ідеології повинна лежати приблизно така формула: людина і нація тільки тоді можуть бути повністю функціональні, якщо їх базова функціональна сфера – мова – виконує усі належні їй функції. Нею може бути тільки національна мова. В іншому випадку, така людина і нація самі собі створюють штучні перепони до прогресу і ніколи не реалізують себе повністю.

З іншого боку, – штучно створюючи умови для формування в державі іншої протиборчої ідентичності на основі ігнорування ріднонаціональної мови, культури, прагнень і цінностей, влада прирікає суспільство на розкол, який рано чи пізно призведе до його розпаду." – завершує свого листа киянин Володимир Гонський, в особі якого  моя авторська програм а знайшла  дуже цікавого, допитливого і  раціонального співавтора.  Він вартий того, щоб його роздумам посвятити увесь час моєї двадцятихвилинки. Я не пошкодував її., даючи вам, дорогі мої українці, поживу для роздумів. Це завжди була вельми вдячна робота. Не лінуймося, Думаймо разом.