25.09.2009, 11:16 | Прес-служба

Сьогодні хочу донести до вас, дорогі мої українці, бодай фрагменти із унікальної розвідки професора Римського університету «Ла Сап’єнца», українки, письменниці, Оксани Пахльовської. Біля двох десятиліть, як вона вийшла заміж за італійця і живе в Італії. Глибоко опанувала не лише італійську мову, а й італійську історію, культуру, літературу. Та найголовніше – вона не лише не забула Україну, а ще більше проникла у таємниці виживання і живучості нашої нації, я б сказав навіть, що з відстані ще більше наблизилася до своєї Вітчизни. Дочка дивовижної української поетеси нашого часу Ліни Костенко виросла в нашому письменницькому будинку на вулиці Чкалова (нині - Олеся Гончара), писала вірші, а згодом перейшла на фундаментальні, сміливі дослідження в царині українського духу. Я був на її скромному весіллі з італійцем у Києві, пам'ятаю, як письменницька громада нашого дому ремствувала, що з від'їздом Оксани до Риму, Україна втратить її назавжди. Однак, либонь, таки мамине генетичне коріння далося взнаки. І в особі Оксани Пахльовської Україна має дослідницю українського духу, української сутності не хутірського, а світового масштабу.

А в тім, переконуйтесь у цьому самі, дорогі мої українці.  Дослідження про роль Івана Мазепи в народженні нової якості  українства.

        «Немногим, может быть, известно, / Что он не ведает святыни [...], Что презирает он свободу, Что нет отчизны для него». Це слова Пушкіна про Мазепу, поема «Полтава». «Злой и искусительный губитель христианский», — пишуть у «пашквілі» на гетьмана анонімні черниці в 1691 році. «Изменникъ, богоотступникъ, воръ», — це вже суд Петра І, — «гетман Мазепа, забыв страх Божий, изменил нам».

Напередодні Першої світової війни відомий монархіст А. Савенко в шовіністичній газеті «Киевлянин»  писав: «Польський, финский, армянский и др. вопросы — это все вопросы по существу окраинные, то есть второстепенные. Мазепинский вопрос бьет Россию в самую основу ее великодержавия». Стаття називалась: «Где главный враг?». Відповідь однозначна: Україна як держава в уяві Мазепи, й Україна як політична спадщина гетьмана.

Поет і імператор, черниці й монархісти. Цитати, які належать до різних періодів російської історії. Але ці цитати об’єднані образом Мазепи як основного ворога, чи не Антихриста російської державності. Словом, нібито «зрадивши» земну владу — Петра, — Мазепа виростає до біблійних вимірів «боговідступника». Це символічна формула, яка віддзеркалює самоосмислення Росії в її стосунку до України: останній бунтар гетьманської України, Мазепа кинув виклик владі Петра в Росії, де імператор навіть і не заступник  Господа, а, за словами Ломоносова: «Он — Бог твой, Бог твой был, Россия!».

В епоху Мазепи єдиновірні Москва та Київ уперше відверто проголосили себе ворогами. Православна риторика, яка частково ще мала обіг в епоху Хмельницького, поступилася жорсткій прагматичній стратегії з обох сторін. Однак насправді задеклароване з боку України військове та політичне протистояння Росії було ознакою вкрай складного процесу розходження двох цивілізацій, або, якщо хочете, ознакою культурно-політичної зрілості української та російської цивілізацій, їхньої свідомої самоідентифікації, їхнього рішучого вибору двох антагоністичних концепцій, які — навіть якщо й мали спільний корінь у давньокиївській культурі, — у добу зіткнення Мазепи й Петра поляризувалися назавжди.

Умовно ці засади  можна назвати людиноцентричною та державо центричною.  Мазепинська Україна закріплювала за собою культурний спадок Київської Русі, спадок «давньокиївського Гуманізму» (за Євгеном Маланюком), чиєю основною суспільною вартістю була індивідуальна свобода як вища форма реалізації християнської етики. Петровська Росія остаточно зробила своїм  політичний спадок Київської  Русі з її територіальною експансією у просторі, де людське життя як таке не мало жодної вартості. Мазепинська Україна обрала шлях  культурно-політичної диференціації, яка змушувала країну до перманентного опору нав’язуваному зовні тиску. Петровська Росія знайшла свій ідеальний вимір у «великій формі» в імперії, з її інерційним прагненням постійної розбудови універсальних наднаціональних схем, покликаних спресовувати завойований простір в одне ідеологічне ціле. Але ця переможна петровська Росія будувала своє суспільство з «подданных» и «холопов». А переможена мазепинська Україна поставала потенційним суспільством громадян.

Отже, мазепинська Україна зробила не просто рішучий, але й вирішальний крок у бік Європи, і саме Європи часу антиабсолютистських революцій. Петровська Росія реалізувала себе в імперській структурі, месіанська концепція якої мала в цілому антиєвропейський зміст.

Це була та блискавка, яка розчахнула генеалогічне древо старої Київської Русі. Відтоді протистояння України та Росії набуло системного концепційного характеру. Суть цього протистояння полягає в тому, що Україна не була покірним територіальним витвором, відкритим до колонізації. Україна була останнім європейським бастіоном політичної традиції, глибоко протипоказаної російському абсолютизмові, а тому й небезпечної для централізованої влади, а саме: традиції республіканської. Ця традиція, що зросла на ґрунті філософського спадку європейської культури, стала основою «української ідеї», тобто ідеї республіканської, а відтак і національної, яка відтоді протиставила себе «російській ідеї» як ідеї імперській, а відтак і наднаціональній.

Від часів Мазепи навіть концептуалізація цього протистояння, взаємної «ворожості» йтиме двома різними, щоб не сказати протилежними шляхами. В українському культурно-історичному контексті категорія «ворога» є відносною. Вона прив’язана до історичних реалій часу й місця, підлягає, перегляду, ревізії, має еволюцію, може зажити прощення. Словом, це категорія історична. Згадаймо, наприклад, що в українсько-польському протистоянні українська культура чітко розмежовувала категорії Влади й Людини. Влада   розумілася, як Вина, а Людина — як Страждання. Сенс історичних подій інтерпретувався через євангельську параболу, з її ідеями рівності та братерства, а не через тріумфальну завойовницьку міфологію, що ділить світ на переможців і переможених. Козацький історик Самійло Величко у своєму «Літописі» залишає нам не тільки епічну оповідь про військові звитяги українських полководців, а й філософський аналіз драми людини, що стає жертвою нав’язаних їй воєн, руйнації, нищення. Маємо не бухгалтерський реєстр загиблих, а плач над людиною, яка силою вищих від неї обставин змушена звикати до крові й смерті, що не відповідає її християнській природі. І там, де мова йде про жертви, козацький літописець не відрізняє «польських вдів» і сиріт від українських: і ті й ті є заручниками спільної історичної трагедії.

В російському контексті інтерпретація «ворога» має державоцентричну підоснову, відтак категорія «ворога» мислиться у фундаменталістських категоріях. Оскільки в оптиці Імперії Україна є «власністю» Росії, будь-яка спроба відмінності чи усамостійнення України безапеляційно бачиться  як загроза Росії або ж «невдячність» до неї. Петро І чудово це висловив у відомій формулі, яка не залишає простору для діалогу: «Все малороссийские гетманы — от первого до последнего — предатели».

Росія становить собою сакралізовану сутність, тому будь-яке явище, яке ставить це під сумнів, демонізується і викреслюється загалом із християнського простору. Тобто в російському баченні постаті Мазепи симптоматичним чином відбивається погляд на Росію, за словами М. Брайчевського, «як на головний критерій історичних оцінок, тенденція розглядати історію неросійських народів як історію їхніх відносин із Росією».       

Мазепа стає гетьманом у часи Руїни, коли, за словами Євгена Маланюка, «навіть стовпи незавершеної будівлі Богданової були скрушені». В цьому сенсі Мазепа, за словами того ж Маланюка, є «людиною епілогу Козацької доби». Але Мазепа є також людиною прологу модерного часу української історії, вже не кажучи про те, що він є зокрема свідком і протагоністом того глобального процесу, в якому відбулася диференціація націєтворення на політичній мапі Старого Континенту. Фактично саме завдяки Мазепі стає вперше можливим погляд на Україну як на самостійний суб’єкт історії. Іншими словами, з Мазепою вмирає стара Русь, аби відродитися Україною.

Формування ідеологічних, політичних та юридичних підвалин Української держави відбувається в ХVІ ст. та в першій половині ХVІІ ст., а практична реалізація цих постулатів має місце в другій половині ХVІІ ст. та у ХVІІІ ст. Українській Козацькій державі, що опирається на специфічну інституційну структуру, вдається протриматись, незважаючи на неперервну експансію Польщі та Росії, протягом 116 років: з 1648 по 1764 рр., тобто від початку Хмельниччини до ліквідації інституту гетьманства. У кожному разі, саме протягом драматичної половини століття — в період між Богданом Хмельницьким та Іваном Мазепою — відбувається остаточна консолідація концепції Української держави.

Співвідношення постатей Хмельницького та Мазепи складне, а почасти й парадоксальне. Без Хмельницького не могло б бути Мазепи, але без Мазепи політичний спадок Хмельницького ризикував би бути втраченим безповоротно. Основний парадокс цього співвідношення полягає в тому, що Хмельницький очолив стихійний, масовий — і протягом тривалого часу переможний — рух народу, а Мазепа в своїй політичній самотності — гурт реалістично мислячих однодумців, приречених, однак, на поразку. Хмельницький у своїй концепції держави намагався модернізувати вже існуючу від Середньовіччя політичну схему. Власне, він не витворював нову державу, а відновлював «Велике Князівство Руське» в його давньокиївських етно-культурних та геополітичних межах та у федеративному просторі з Польською державою. Мазепа, відриваючись від Русі, засновував незалежну Україну в перспективі європейського націєтворення."

Мені  видається, що тут варто вибудувати історичний міст, часове перевесло у середину двадцятого століття, де  наша історія боротьби за  Українську Державність  по-лицарському повторилася. Адже  і  національний визвольний рух Української повстанської армії із самих витоків був приречений на поразку, але українські патріоти  розуміли, що нації потрібен сильний Знак,  Сигнал,  Приклад для того, щоб не забути себе, не загубитися в часі і в просторі. І в національній свідомості та підсвідомості, можливо  озивався приклад Івана Мазепи.  

"Від Хмельницького до Мазепи політичний проект нової України складався не лише на полях битв. В його основі — літературна еволюція та еволюція правової культури давньої України. Концепція свободи і громадянина, витворена культурою кінця ХVІ — першої половини ХVІІ ст., стає основою нового бачення Вітчизни, її внутрішнього буття та її історичного призначення. Мотивом цього періоду є унікальний симбіоз політичного та культурного зусилля нації. Ось тому «Ойчизна» і «вольность» стають ключовими поняттями культури як базові для гідності людини категорії. Ці категорії є мірилом, з одного боку, християнської моралі, а з другого — громадянської свідомості. І водночас ці категорії стають домінуючими моральними векторами політичної стратегії. Через те період між Хмельницьким та Мазепою становить собою не лише політичну, а й моральну еволюцію України. Відбувається глобальна трансформація українського суспільства: стверджуючи свою релігійну, культурну, мовну, юридичну ідентичність, формуючи свою громадянську свідомість, народ стає нацією, входячи в модерний час європейської історії.

Надзвичайно складним — і вкрай малодослідженим — питанням є проблема культурних передумов формування «республіканської традиції». Основними факторами формування цієї традиції є західноєвропейський Гуманізм та Реформація. Саме в надрах цих течій виробляється нова концепція держави і влади та нові принципи стосунків між владою і законом та між суспільством і владою, — принципи, які, власне, й визначають неперехідний водорозділ між «цивілізацією Києва» та «цивілізацією Москви». В Україні відбувається  вживлення Гуманізму через «фільтр» протестантської Реформації, і сама Реформація інтерпретується в українському варіанті Православ’я — толерантного й відкритого на діалог з Іншими. Важливо й те, що поширення реформаційних течій на українських теренах охоплювало Галичину, Волинь, Поділля, Побужжя, Полісся і глибоко закорінювалося не стільки у великих містах, скільки у провінції. Таким чином, втягнутими в цю ідеологію виявлялися не лише шляхетські верстви, а й міщани. Реформаційні громади ставали провідниками ідей рівності, братерства, свободи, вимагали визволення селян від рабського становища, скасування смертної кари, припинення війн. В очах протестантів Церква та Влада бачились як інструменти насилля над людиною в руках диявола, якими цей злісний «миродержець» прагне зламати індивідуальну людську та колективну суспільну волю. Найголовніше ж те, що в контексті реформаційної ідеології народжується нова концепція людини та її зв’язку з Богом, з суспільством, з самою собою. До цього слід додати і такий важливий аспект, як мова. Саме Реформація дала важливий поштовх процесу перетворення розмовної мови в мову літературну (згадаймо, яку роль для німецької мови відіграв переклад Лютером Біблії). В умовах християнізованої культури, де центром духовного життя продовжувала бути церква, наближення церкви до проблем суспільства також і в мовному аспекті сприяло консолідації цього суспільства, виробленню об’єднуючих культурних та політичних пріоритетів."

        Так осмислює глибинні історичні, націєпізнавальні наслідки  невдачі, власне, трагічної поразки  гетьмана Івана Мазепи під час російсько-шведської війни на початку вісімнадцятого століття   сучасна українка, ігтелектуалака європейського масштабу, професор Римського університету  "Ла Сап'єнца"  Оксана Пахльовська у своїй праці "Філософія бунту" Вона подає українцям колосальний приклад того, як  осмислювати навіть те, що  попередніми поколіннями канонізувалося, як   поразка, національна трагедія.  Після поразки під Полтавою, після  садистської різанини  навіть немовлят, організованої Петром Першим у  стольному Батурині, у крові, у смертельних криках і стогонах батуринців таки народжувалася нова Україна. Якісно інша.

У наступній програмі ми я завершу читання  цього фрагменту  праці Оксани Пахльовської. Дочекайтесь. Її думки цього варті.