07.10.2009, 11:21 | Прес-служба

Сьогодні завершимо знайомство, дорогі мої українці, із роздумами сучасної українки, професора Римського університету Оксани Пахльовської про уроки поразки гетьмана Івана Мазепи в її новій праці "Філософія бунту". Нагадаю, що коли молода Оксана, дочка безсумнівно, як для мене, геніальної української поетеси Ліни Костенко, вийшла заміж за італійця й виїздила з України, ми думали, що назавше втратили її для української культури та для України. А виявилося, що вона і інтелектуальна Україна ще більше зблизилися, ввійшли в єство одна одної, зрослися в одну, даруйте за парадокс, духовну плоть. Її книги про Україну на тлі європейської та світової історії, на тлі буття Росії та інших націй – це ще один ліхтар у руках українців, котрі дістають свою національну пам'ять із темного підпілля. Отож, долучайтеся до цього болісного, а проте – прекрасного процесу.

"Захист ідентичності культури й суспільства, свободи індивідуума, його невід’ємного права (чи й обов’язку) самостійно співмірювати власне сумління і власний розум із запропонованими догмами є вкрай важливим спадком Реформації на українських теренах. Власне,   формування громадянської свідомості  не могло бути відчужене від релігійного мислення. Але релігійний раціоналізм, що проникає на той час у тканину православ’я, становить собою потужну протидію його вродженій природі.  Індивідуальні стосунки людини з вірою, ствердження права людини на пошук правди, а відтак і на свободу вибору змінює суспільні орієнтації індивідуума. Акцент зміщується зі сліпої віри на земну етичну й інтелектуальну діяльність особистості, відкриваючи шлях до індивідуальної відповідальності людини, до її самосвідомості як громадянина, а отже, в кінцевому рахунку, і до культури.

У цей період навіть найконсервативніший літературний жанр — полемістика — виразно дистанціюється від доктринальних установок. Вже в Герасима Смотрицького зустрічаємо ідею, що перешкоджати сповідувати «істинну віру» є не стільки насиллям над доктриною, скільки насиллям над правами людини. Гегемонія з боку Римської церкви неприйнятна, позаяк вона перериває зв’язок з прадавньою східною традицією. Але ця традиція мислиться не як сума абстрактних релігійних приписів, а як — і це вкрай важливо — «віра батьків». Ображати «віру батьків» означає ображати честь роду, а отже, й етичну пам’ять поколінь. Захист «віри батьків» стає таким чином індивідуальним моральним обов’язком і запорукою гідності людини. Оскільки ж «віра батьків» сягає в глибини часу, — це віра Київської Русі, що обирає східне християнство, — таким чином утверджується не лише культурний, а й моральний зв'язок тодішньої України з Давньою Руссю. Але вирішальною силою цього  зв'язку є насамперед свідома воля людини. Християни не є німою отарою, — це зріла й свідома своїх обов’язків громада.

Найвиразніше ці концепції прозвучать, зрозуміло, в жанрі, де процес був значно глибший порівняно з релігійною літературою, — в поезії епохи Бароко. «Істинне життя» бачиться не як мучеництво в самотній келії, а як мудра й мужня посвята Воїна і Поета потребам свого суспільства. І так само «істинна батьківщина»  - цілком конкретна Батьківщина, про яку треба дбати та чию свободу й цілісність треба захищати. Крім того, свідомим сином своєї Вітчизни може бути лише освічена людина, що вільно володіє багатогранними інструментами пізнання світу.

Саме в поезії українського Бароко бере також початок утвердження свободи як «природного права» людини. Ця концепція означить собою весь подальший розвиток української культури — до «Історії Русів» та поезії Тараса Шевченка, до модернізму 20-х років ХХ ст. Своєрідність цієї концепції на українському ґрунті полягає в тому, що свобода розуміється як ідеальна настроєність людини, іншими словами — єдина емоційна налаштованість, в якій людська істота може реалізувати себе як «образ Божий» і таким чином виправдати самопожертву Христа.

Ця свобода є синтезом особистісної свободи людини та її свободи політичної. Власне, ці дві форми свободи мають синкретичну взаємозалежність. Касіян Сакович у знаменитих «Віршах на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного...» говорить про «золотую вольность» як про «найбольшую реч межи всіми». Самоочевидний генетичний зв’язок цієї концепції з концепцією «zlota wolnosc» польського Відродження. Але польська «zlota wolnosc» була привілеєм шляхти, а українська «золота вольність» стала духовним і політичним девізом посполитого рушення: «Леч она не кождому может бити дана, / Только тим, що боронять Ойчизни і Пана» (Пан тут означає Бог, якщо зважити зокрема на неминучу польську ремінісценцію), - так міркує, заглиблюючись у кореневу систему української нації, її   світогляд і характер на зламі мазепинської епохи професор римського університету, українська інтелектуалка Оксана Пахльовська у своїй новій книзі "Філософія бунту", котра незабаром вийде  з друку. Слухайте уважно, бо усвідомлюю, що на слух  її філософські роздуми сприймаються не просто.

"Ідентифікація етнічної приналежності з вірою зумовлює відчуття «Ойчизни» як Богом даної землі. Тому вмерти за Батьківщину — це вищий моральний обов’язок: безсмертна природа людської душі реалізує себе через цю найвищу «земну» самопожертву. Залишити в біді Вітчизну означає приректи себе самого на смерть: «Кто бовім за ойчизну не хочет вмирати, / Той по том з ойчизною мусить погибати». Акцент ставиться не стільки на  дії як такій (захист християнства), скільки на рятівному змісті здійсненого внутрішнього вибору. Так складається ідея етичної еволюції, яка, разом з інтелектуальним вивищенням суспільства, стає основою громадянської свідомості. Але моральним поштовхом до формування громадянської свідомості залишається людська гідність: її збереження і захист є обов’язком людини перед Богом, перед суспільством, перед пам’яттю предків і, нарешті, перед самою собою…

Від Хмельницького до Мазепи відтак формується, розвивається і вивершується концепція цілісності Вітчизни — як у плані політичного устрою Української держави, так і в плані її культурної ідентичності. Хмельницький, у цитації «Літопису» Величка, кличе на боротьбу з поляками всіх, кому «люба цілість вашої Вітчизни». Грушевський вважає, що Хмельницький мав «свідомість, що треба боротися за весь український народ, за всю Україну, за її визволення, незалежність і самостійність». Категорії «свого» і «чужого» вже достатньо виразні: гетьман проголошує, що здобуватиме свободу своїй Батьківщині, однак не за рахунок інших. «За границю війною не піду», — каже він, водночас самим словом «границя» потверджуючи чіткість свого бачення кордонів власної країни, яку він має на меті перетворити на «республіку в республіці».

У формуванні концепції цілісності Батьківщини ключове місце займає концепція рівності «козацької нації» з іншими народами. Стосунки українців з іншими народами, цитуючи Гадяцьку угоду (1658), мають бути стосунками «вільних з вільними, рівних з рівними, достойних з достойними». А це знову ж таки — дивовижне випередження часу: у ХХ ст., по Другій світовій війні у таких термінах говорила про стосунки з сусідами — українцями, білорусами, росіянами — опозиційна комуністичному режимові протестна польська публіцистика.

Підсумовуючи, можна сказати, що генеалогія державного проекту, реалізатором якого став Мазепа, бере початок саме в добу Хмельниччини. В цьому державному проекті суто політичний (а отже, зокрема юридичний) та культурний (а отже, також моральний) аспекти пов’язані між собою в нерозривну єдність.

Перший аспект — політичний — знаходить своє вираження в основоположній для культурної ментальності тодішнього українського суспільства концепції «стародавніх прав і вольностей», які є запорукою рівності «козацької нації» зі своїми сусідами. Повернення цих «стародавніх прав і вольностей» має перетворити Україну на самостійну політичну одиницю в межах Речі Посполитої, а відтак і в суб’єкт міжнародного права.

Другий аспект — культурний — передбачає комплексну концепцію Вітчизни, в усіх визначальних параметрах її історичного буття: територія, церква, мова. Хмельницький у своєму намірі звільнити від влади Речі Посполитої українські землі та збудувати державу прагне відтворити кордони старої Русі-України, свідомо наполягаючи на продовженені «києво-руської історії». Ставлячи свої умови польській Короні, гетьман говорить про землі, які є «предковічною вітчизною нашою» від часів «рівноапостольного князя Володимира Київського». Цілісність Руси-України, якій належиться бути вільною, окреслюється територією, де народ говорить «руською мовою» та сповідує «грецьку віру». В передачі автора «Історії Русів» Хмельницький інтерпретує «природне право» людини на свободу як обов’язок боротьби проти тирана. Під владою тирана особистісна свобода неможлива, позаяк тиран відбирає «честь, права, власність і саму свободу розмови і віросповідання», каже Хмельницький у своєму зверненні до старшин і до козаків. Без цих основоположних вимірів існування життя позбавлене перспективи майбутнього. Рабство веде людину до вегетативного стану, до «нечулості» та «дрімоти», в якій людина волочить власні ганебні кайдани. Отже, без здобуття незалежності для Вітчизни неможливо сподіватися на особистісну свободу, а життя без свободи не гідне того, щоб його жити. Іншими словами, українська «тора» бачить у свободі запоруку гідності людини, а в людській гідності — запоруку вірності основним християнським цінностям.

Подібна концепція ґрунтується на ідеї громади, злютованої спільними цілями боротьби проти спільного ворога. Український політичний лад мислиться як «лад самоуправи й вибору», що робить неможливою автократичну форму гетьманської влади. Адже гетьман є духовним провідником, а також і військовим організатором козацького братства. У такій культурній оптиці гетьман не є всевладним самодержцем, міфічним у своїй надчасовій величі повелителем, а лише конкретним виразником народної волі в певний історичний момент. Прикметні рядки Саковича:

«Кгди ж гетьман не сам през ся,

леч войськом єст славний,

А войсько тиж гетьманом,

довод то єст явний,

Гетьман без войська що ж єст,

войсько тиж без нього?

Згола нічого не єст єдин без другого».

Цих рядків достатньо, щоб зрозуміти неподоланний цивілізаційний розрив між Україною і Росією, де цар поставлений над людьми, як свого часу сказав ще Іван Грозний, «по высшему Божьему соизволению, а не по многомятежному человечества хотению». Українську історію — як і європейську — творить не єдиновладний деспот, а «многомятежное человечества хотение».

Природно, ще не можна говорити про достатню зрілість юридичної думки тогочасної України, зважаючи на фрагментарність її суспільно-інституційного простору та на постійний зовнішній мілітарний і адміністративний тиск на цей простір. Але цікава сама спроба дати моральне підґрунтя юридичним нормам. Зокрема з Хмельницького починається нова інтерпретація юридичних норм угоди (також «клятви», «присяги» в термінології того часу), яка набуде особливої ваги в добу Мазепи. Для Хмельницького угода є непорушною доти, доки її поважають обидві сторони. Так, предки українців об’єдналися з литовцями й поляками «по добрій волі та заради обопільної оборони від чужоплемінних, прийшли до них з власною своєю природною землею, зі своїми містами і селами і своїми навіть законами, і з усім для життя потрібним». Заплативши «тиранством» за цю довіру, поляки самі спричинилися до розірвання угоди про мирне співжиття з українцями. Бо якщо одна із сторін таку угоду порушує, то, каже Хмельницький своєму військові, «закони божественні, природні і громадянські завше такі клятви скасовують; і ви од них вільні; а більше всіх присяг ви зобов’язані своїй вітчизні — самою природою; і вірі святій, Символом її, що ви його сповідаєте».

Згадаймо, наприклад, що в українсько-польському протистоянні українська культура чітко розмежовувала категорії Влади й Людини. Влада концептуалізувалася як Вина, а Людина — як Страждання. Сенс історичних подій інтерпретувався через євангельську параболу, з її ідеями рівності та братерства, а не через тріумфальну завойовницьку міфологію, що ділить світ на переможців і переможених. Козацький історик Самійло Величко у своєму «Літописі» залишає нам не тільки епічну оповідь про військові звитяги українських полководців, а й філософський аналіз драми людини, що стає жертвою нав’язаних їй воєн, руйнації, нищення. Маємо не бухгалтерський реєстр загиблих, а плач над людиною, яка силою вищих від неї обставин змушена звикати до крові й смерті, що не відповідає її християнській природі. І там, де мова йде про жертв, козацький літописець не відрізняє «польських вдів» і сиріт від українських: і ті й ті є заручниками спільної історичної трагедії.

В російському контексті інтерпретація «ворога» має державоцентричну підоснову, відтак категорія «ворога» мислиться у фундаменталістських надчасових категоріях, тобто є абсолютною та метаісторичною. Оскільки в оптиці Імперії Україна є «власністю» Росії, будь-яка спроба відмінності чи усамостійнення України безапеляційно бачиться виключно як загроза Росії або ж «невдячність» до неї. Петро І чудово це висловив у відомій формулі, яка не залишає простору для діалогу: «Все малороссийские гетманы — от первого до последнего — предатели».

Отже, мазепинська Україна зробила не просто рішучий, але й вирішальний крок у бік Європи, і саме Європи часу антиабсолютистських революцій. Петровська Росія реалізувала себе в імперській структурі, месіанська концепція якої мала в цілому антиєвропейський зміст.

Це була та блискавка, яка розчахнула генеалогічне древо старої Русі. Відтоді протистояння України та Росії набуло системного концепційного характеру. Суть цього протистояння полягає в тому, що Україна не була покірним територіальним виміром, відкритим до колонізації. Україна була останнім європейським бастіоном політичної традиції, глибоко протипоказаної російському абсолютизмові, а тому й небезпечної для централізованої влади,

Ця традиція, що цілковито зросла на ґрунті філософського спадку європейської культури, стала основою «української ідеї», тобто ідеї республіканської, а відтак і національної, яка відтоді протиставила себе «російській ідеї» як ідеї імперській, а відтак і наднаціональній."

Правда ж, є над чим поміркувати чи й посперечатися з Оксаною Пахльовською, але не можна відмовити їй у  фундаментальній глибині інтелекту та  не хуторянського, а  масштабно-європейського  погляду  на свою Вітчизну, у любові до неї.