08.10.2009, 15:29 | Прес-служба

Сьогоднішню двадцятихвилинку я присвячую вам, дорогі мої українці, слухачі та співавтори моєї програми. Я свідомо подаю фрагменти нашої національної історії у викладі або чесних, неупереджених іноземців, або в баченні наших, вітчизняних інтелектуалів, котрі відкинули примітивні стереотипи совдепівських уявлень про Україну та українців і бачать нас у європейському чи й у світовому вимірі, як самобутню і самодостатню націю, дух якої тривалий час був у підпіллі, і лише зараз починає випростуватися на всю свою велич.

Та все-таки найдостовірніша близька, недалека  та сучасна  історія народного буття  українців – це історія  з народних уст, з власного досвіду, з власної долі. Ми домовлялися з вами, що будемо писати її разом. Без цензорів, без політичних наглядачів, без  цинічних штампів більшовицької пропаганди та погроз  ідеологічного кулака  "старшого брата", котрий, під тиском  неспростовних історичних фактів, котрі досі приховувалися, відступає на позицію не лише молодшого, а й зведеного  напівбрата.

Я надавав можливість усім українцям (навіть тим, кого не дуже  хотілося б називати цим дорогим для мене іменем!) говорити свою правду про нашу історію, щоб дискутувати з ними, переконувати їх у хибних уявленнях про Україну та українство, але в такий спосіб напрацьовувати солідарний    погляд на  самодостатність української нації, на ключові події нашої історії.

Я робитиму це і надалі. Одначе, для мене  не менш цікавий і погляд на нашу історію через уявлення про Україну, про світ і про нас самих – звичайної української людини. Ось три жінки зі сходу і заходу України. Говоріть:

Наталя Мокрицька, село Заболотів Снятинського району Івано-Франківщина:

«Пробачте, що з помилками пишу, бо не дуже грамотна. Давно збиралася вам написати, та не могла відважитися, щоб не перегружати вас роботою. А дуже мені  хотілося поділитися із вами минулим, щоб хтось ще дізнався про ті тяжкі роки. Якби про це написати цілу книжечку, але такі, як я, і так усе знають, а є такі, що не хочуть про те знати, кажуть, що то видумки, то вони б тої книжки всеодно не читали.

Мої батьки колись тяжко працювали на землі і купували по шматкові  землі, щоб мати, що дітям дати. Жили із землі. Батько любив садити деревця і понасаджував сади, де міг. Коли прийшли горе-визволителі, то наклали страшні податки за землю і на кожне деревце, воно ще цвіло, а вже було написано, скільки центнерів ми маємо здати фруктів. Якщо ж не здали, то  приходили виконавці – це були представники із району, а з ними – сільське начальство, чи голова колгоспу, чи його помічники. То приходили і робили погроми.

Коли вивозили на Сибір, сніги були нарівні із хатами, і морози! Наші родини були у тому списку. А причини – що не були ми пролетарі, що мали трохи поля і батько мріяв про Україну, якої так і не дочекався. Проте Сибір нас якось оминув, бо не мали проти нас точних доказів, але прийшли, заарештували, батька забрали у район. Як прийшов, то ми його не пізнали. Казав, що били, пальці притискали у дверях, кров’ю його писали на стінах, казали, щоб він сказав, що був зв’язковим у бандерівців. Після приходу батько помер, і ми лишилися з мамою. Вона ніяк не хотіла  писатися до комсомолу, то їй те дуже дорого обійшлося.

Одного разу мама нарвали ранніх черешень кошик і послали нас на базар, щоб продати і купити нам із сестрою спіднички. Але я не дійшла до міста. По дорозі зустрів мене голова сільради, забрав у мене кошик, хоч я йому й пояснювала, що ми здали податок, який нам написали, але то все було марно. Плачучи, я пішла додому.

Коли на полі дозрівали посіви, то дуже швидко жали, молотили вручну, бо  приходили і забирали сире й невіяне. Стояли над головою, щоб  люди собі нічого не залишали.

Після сьомого класу я поступила у медучилище, добре вчилася, але змушена була навчання лишити, бо треба було шукати роботи, щоб платити усі ті податки,  мамі не було з чого. Багато знущалися над мамою, а одного разу визвали мене. Поки я прийшла із роботи, виконавці уже зробили погром у хаті, маму побили, зламали їй руку і підписали таки заяву у колгосп. Але цим наші біди не кінчилися. Нам почали «шити» політику. Сестри, які тоді вже жили окремо й працювали, приїхали й забрали маму, а мене забрав мій майбутній чоловік, з яким я прожила 52 роки.

Давно вже немає Батька, Матері, нема й мого чоловіка, який помер два роки тому. Усі вони мріяли про Україну, якої так і не дочекалися. Я лишилася із дочками і онуками, яким зараз розказую, як нам далась Україна, в якій ми тепер живемо. Просимо Бога, щоб наш Уряд на чолі з Юлею мав змогу працювати для народу і нашої України. Я буду просити Бога, щоб оберігав і Вас, Володимире, від усього злого і довго-довго давав Вам здоров’я і наснаги на благо нашої України!

А симоненкам, вітренкам, януковичам і всім іншим передайте, що якщо їм не подобається Україна, то для них –кордони відкриті, щасливої дороги!!!" – ось так висповідалася перед всією Україною українка Наталя Мокрицька,  із села Заболотів,  Снятинщина,  Івано-Франківської області. Її життя – це часточка національної  історії на зламі двох століть. Двадцятого і двадцять першого.

А ось позиція  української донеччанки Зінаїди Литвинової, з міста  Дружківки:

"Шановний пане Володимире, Ви вже не вперше у Верховній Раді, то скажіть мені, будь ласка, чому у паспортах громадян України немає графи про національність? Як можна піклуватися про національні потреби людей різних національностей, які є громадянами України, якщо невідомо, скільки якої нації є і як густо вони проживають? Хто знає, скільки у владі на різних рівнях українців, росіян, євреїв, вірменів, болгар, греків, татар та інших національностей? Звичайно, у владі повинні бути найрозумніші, найхазяйновитіші, найвболіваючіші за Україну люди, незалежно від національності.

Але й не враховувати національності – не можна!    Хіба це буде правильно, якщо, наприклад, в місцевій та центральній владі Криму не буде представників корінного населення – татар, котрі, окрім загальних потреб усіх людей, добре знатимуть ще й національні потреби свого народу. Чи, наприклад, серед 450 депутатів ВР буде тільки 3-5 чи навіть тільки 10-15 етнічних українців у той час, як вони становлять 80% населення України! Хоча, незрозуміло, як дізнатися, чи справді етнічних українців серед всього  населення – 80%, звідки такі цифри, ніде ж наша національність не фіксується! Чому росіяни у нас – меншість? Може, вони – більшість? Як рахувати національність, що, за прізвищами рахують – Тимошенко, Томенко, Філенко, Солов’яненко, Кириленко, Шевчук – свої… А чиї ж тоді Соболєв, Білорус, Колесников, Москаль,Косів? Росіяни, чи як???? Питати кожного щоразу – ти хто? Ну, то знаєте, таке опитування можна хоч щомісяця проводить, бо деякі у нас примудряються, залежно від обставин і ситуації, сьогодні писатися українцями, завтра – росіянами, а після завтра – ні тими, ні іншими.

Кожен громадянин України повинен знати державну мову, і то вже його проблема, чи вивчить він її у школі, чи має йти вчити на спеціальні курси, якщо вже дорослий. Особливо стосується це різних службовців та представників усіх гілок влади, а представники національних меншин повинні мати також можливості навчати своїх дітей рідної мови в школах там, де вони проживають сукупно, або – у недільних школах чи на факультативних заняттях. Для громадян України різних національностей Україна повинна бути рідною матір’ю, а не мачухою, всі повинні мати абсолютно рівні права на працю, охорону здоров’я, соціальне забезпечення. І звісно, що всі громадяни України мають поважати країну, в якій вони живуть, поважати її закони і дбати про її розквіт! Бо тільки у випадку взаємної поваги України до своїх громадян і громадян до своєї України (усіх, без винятку) – можливе процвітання держави!

Вибачайте мені за помилки у моєму листі. Я – українка, та школа, інститут, ділове мовлення на підприємстві, побутове спілкування – усе російською. І зараз, щоб писати українською, треба трохи не у словник заглядати, а словника того українського у нас тут – не докупитися. А ви там, у Києві, тримайтеся і боріться, то й нам тут буде легше." – написала Зінаїда Литвинова, з Дружківки  на Донеччині.

Ви зрозуміли, як тактовно,  сказати б філігранно вивела пані Зіна  на  суспільну арену дуже  тонке, для декого навіть дразливе питання, про яке вже стільки говориться. І спекулянтами, і тими, хто справді уболіває за національну ідентичність та національну гордість людини. А вона все розставила на свої місця так, що навіть  найтупіший, найдрімучіший інтернаціоналіст не спростує  її позицію.  Отож, графу про національну приналежність людини треба вводити  в українському паспорті. Це не роз'єднає нас, а ще більше  консолідує.  І  Зінаїда Литвинова  з Донеччини довела це.

Ганна  Трембалюк, село Гранітне Монастириського району Тернопільської області:

«Шановний пане Володимире,  пишу до Вас не тільки як до депутата, але і як до рідної мені Людини. Я живу у таких умовах, як живе  багато наших українських жінок і матерів! Від часу народження першої дитини, мій життєвий девіз був – усе для дітей! І так пройшло і зараз йде усе моє життя. Якось слухала «Акценти Президента» про те, щоб у нашій державі не лишалося дітей-сиріт, щоб їх всиновлювали. Але Президент не сказав головного: треба робити так, щоб більше взагалі не було таких  дітей, від яких матері відмовляються, щоб не залишали їх по смітниках і  в туалетах відразу після народження! Щоб дітей не народжували алкоголічки і наркоманки, тому що від таких матерів народжуються діти-покручі!

Я народилася 1939 року, пам’ятаю війну, як німці в нас були, як після війни повернувся із Уралу мій тато, спухлий від голоду – він працював на військовому заводі, бо наших західняків не дуже брали в армію. Я пам’ятаю життя сільське до колгоспів і після колгоспів. Коли організували у нашому селі колгосп, то забрали у селян насіннєве зерно. У нашого сусіда була велика стодола і там тримали усе це насіння. Це було перед виборами і на брамі біля тої «комори» почепили плакат. Його  хтось зірвав. Уночі прийшли гарнізонці (так називали тих, що шастали по селах), вони забрали мого, ні в чому не винного тата із сусідами і так збили, що тато через рік помер. Страшно було слухати, як тато розказував, що з ним робили. Нас залишилося троє дітей-сиріт із мамою і двоє старих людей – дід і баба.

Колгоспне життя було голодне і холодне. Не було, що їсти і в що увібратися. Пам’ятаю, як не було, що їсти. Мама наша ходила за хлібом до  Івано-Франківська (75 кілометрів від нас). Люди йшли пішки навпростець лісами й полем. А ми  чекали на той хліб, бо вдома не було нічого більше. Коли я, вже  заміжня, народила другу і третю дитину, тоді тільки наше життя стало трішки  легшим.

Мій чоловік за спеціальністю був фельдшером, був славним спеціалістом і  дуже добрим до людей. Але лікував людям худобу за могоричі, від чого став алкоголіком. Як був тверезим, то любив дітей і поважав мене, але тверезим він був нечасто, алкоголь робив свою чорну справу. Коли був п’яним, то я з дітьми рідко ночувала вдома. Але так могла перетерпіти тільки я, а от з роботи його звільнили! Хоч я від заробітку чоловіка мала користі мало, тому що в колгоспі тоді платили зерном і грошима, гроші він пропивав, а зерно було дітям на хліб, але я зважилася якось піти й попросити  в районі, щоби хоч вони вплинули на чоловіка і не звільняли його із роботи, бо ж троє дітей – школярів. Я звернулася до секретаря райкому партії  Сороки, і мого чоловіка визвали у контору, де на нього чекав міліціонер і відвезли на лікування від алкоголю.

Я тепер часто згадую цей випадок, бо, на відміну від тих часів, сьогодні наша держава немає ніякого впливу на алкоголіків. Ніхто не шкодує за тими нашими українцями, що поспивалися, бомжують, нишпорять по смітниках, ночують на вокзалах та у підвалах.

Молоді спиваються, стають наркоманами. Церкви відкриті, але молодь не відвідує церкви, а поспішає у бари, а ще недавно - до гральних автоматів, які вже закрили, спасибі за це Юлі. Батьки заробляють гроші по чужих державах, а їхніх дітей у той час виховує вулиця, а як не вулиця, то телевізор, до показують здебільшого страшне та аморальне.

Ми дочекалися  української волі, але ця воля – ще не наша, вона належить  тільки   невеликій, частині людей в Україні. Майно  держави розкрадене. Ми на селі  залишилися  самі зі своїми проблемами! Поля позаростали не тільки бур’янами, але  й чагарниками. Хто виїхав на заробітки, а хто спився із молодих і вже не мають здоров’я. У вищих навчальних закладах вчаться діти тільки тих батьків, що за кордоном, вони ж часто і не відвідують навчальні заклади, а тільки записані там, а за всі іспити платять хабарі, які викладачі вимагають відверто, нікого не боячись. А потім із цих «студентів» йдуть у світ вчителі, лікарі, інші спеціалісти.

Пане Яворівський, я Вас дуже прошу, подумайте над усім цим, бо це – не тільки крик мого серця і моєї душі, це крик і біль усіх наших українських матерів, які не спилися із горя! Мені болить душа за наш народ, за нашу державу, я дуже прошу Вас, зверніть увагу на нас, стражденних сільських людей, сільських матерів, які доживають своє життя у важких умовах. У нас дуже багато беззаконня. Люди не мають де працювати. А ті бізнесмени, які наймають  людей, а розраховуватися з ними не хочуть! Обдурюють, не оплачують виконану роботу, не сплачують державі податки, а перевірити їх немає кому, бо вони – самі влада, а якщо не влада, то при владі – їхні друзі-приятелі.

Але  наперекір цьому, ми все одно раді, що, нарешті, маємо свою Батьківщину, у якій нікого не переслідують за патріотизм, за національні погляди, нікого не депортують до Сибіру, не заганяють до колгоспів. Можемо вільно вибирати владу, але ще дуже часто помиляємося. Нічого, навчимося.

З повагою Ганна  Трембалюк, село Гранітне Монастириського району, Тернопілля."

Три українки зі сходу та заходу нашої Батьківщини розкрили свої душі перед нами. Відкрили  красиво і розумно.  У їх сповідях – і безмір любові до України, і безмір болю до того, що  коїться з нею через  цинічне блюзнірство влади, котра живе своїм автономним життям, у своєму ізольованому просторі, і котра  не гідна свого народу.

Та влада – тимчасова, а  народ – вічний. Тому вибори – це не зміна декорацій, а – порятунок. Будьмо!