22.12.2009, 11:58 | Прес-служба

Ні-ні, часто надаючи слово у моїй авторській програмі відомим іноземцям, українським дослідникам нашого українського менталітету, себто стану нашої української душі та болючих житейських проблем - я не забував, не забуваю і доки моя передача виходитиме в ефір – не забуду найголовнішого: з цієї трибуни може висловитися кожен із вас. Звісно, якщо в його листі, в його думках є зрима і зрозуміла позиція, котра зафіксовує рівень його мислення, а не лише рівень його освіти.

Нагадаю моїм слухачам:  фактично  кожного року за метеріалами   почутого вами в ефірі, я формую публіцистичну книгу "Що ж ми за народ такий?..", котра виходить у  видавництві "Український письменник", але, на жаль, в Україні жалюгідна кількість книгарень, і  автори озвучених листів не можуть придбати її в магазинах, щоб залишити своїм нащадкам. Я,  можливо, дещо егоїстично думаю, що ці томи моєї праці  колись будуть унікальним  матеріалом, документом для  майбутніх істориків, котрі досліджуватимуть  стан українського інтелекту, української душі,  української свободи, українського страху і української меншевартості, українського патріотизму і українського яничарства, українського хуторянства і української вселенськості.   

До речі, хочу на цьому наголосити: рівень освіти часто не співпадає з рівнем мислення людини. Я зачитував вам листи українців, у яких було безліч елементарних граматичних помилок, але думка була такою яскравою, стрімкою, свіжою, що їй можуть заздрити  навіть деякі дипломовані  проффесори з  купленими або "вичавленими" завдяки посаді дипломами. Кажу це до того, що і серед претендентів на найвищу в Україні посаду є саме такі примітивні  грамотії, яких українське суспільство сприймає, як   норму. Себто нація, котра  чотириста років тому  з київських пагорбів  присвічувала людству  дорогу для розуму, сьогодні  може зголошуватися на напівграмотних лідерів. Це після того, коли  Хмельницький та багато  наших гетьманів  знали по кілька мов, були талановитими дипломатами, культивували науку, культуру й освіту, захищали нашу мову від  винищення. Гай-гай, куди плине український час і куди іде українська доля, зав'язавши собі очі?

Та годі  говорити мені.  Хай говорять ті, хто  проситься, щоб його послухала  Україна. А я саме так розцінюю кожен ваш лист до мене. Я нікому не закриваю уста.  Хіба що хамовитим дурням, де корім дурощів та хамства більше нічого немає. Трапляються й такі. Але то – клінічний діагноз.

Слухаймо      людей. Дуже різних. Але всі вони  - наші співвітчизники. Різні, ніби живуть по різні боки планети, представляють різні народи, навіть різні цивілізації.

        Микола Пирховка з Кам’янки на  Черкащині:

"Доброго дня Вам або вечора, шановний пане Володимире! Я народився у селі Завадівка в 1942 році. До армії працював в Кам’янському лісгоспі. В 1961 році мене призвали у лави Радянської армії, служити в Німеччині, де я отримав травму ока, але    не мав права говорити, як і багато все інше про ту службу. Утім, як треба було вербувати людей на комсомольські будови, то на  мою сліпоту не зважали, я попав у Карельську автономію, в місто Кондопога, на 60 кілометрів північніше від Петрозаводська, столиці Карелії. Волею долі, у 1970 році прибув у Московську губернію, де  працював у Тучково.

За станом здоров’я у 1996 році  поїхав, як то кажуть, додому, але не так склалося, як гадалося: оце тепер із 1996 року і аж до сьогодні ніяк не можу зрозуміти, хто ж я – українець чи росіянин? У свідоцтві про народження написано, що я – українець, і паспорт у мене, як брали мене в армію, також був український, а тепер  маю паспорт російський, в якому, однак, не вказано, якої я національності,  просто громадянин Російської імперії! То чого я до Вас пишу? Бо мені в Україні не дають тих прав, які мають громадяни України, я маю лише те , що має в нашій державі громадянин Росії.

Щоб отримати документи про своє українське походження, я повинен  їхати в російське консульство, щоб вони  дали мені «вольную», а грошей для тої «вольної» у мене немає. Вийшло так у моєму житті, що я мимоволі знову став рабом Російської імперії, хоч уявив себе вільним українцем. Не знаю, як бути. То, може, Ви, пане Володимире, мені підкажете, як мені знов стати за документами Українцем із легендарного  Холодноярського краю, де українські патріоти  з Центру України до останнього боролися в двадцятих роках за Незалежну Україну!  

Микола Пирховка  з Кам’янки Черкаської області."

Відповідаю Вам, пане Миколо. То більше, що подібних листів у мене багато. Якщо Ви не вийдете з російського громадянства, а отримаєте українське це вже подвійне громадянство. Заборонене Конституцією. Росія культивує цю практику в нашому Криму та з Закарпатті.  Я вніс проект закону про  кримінальну відповідальність за це порушення. Сподіваюся, що Ви здогадуєтесь, чим це загрожує національній безпеці. Можна служити в обох арміях, брати участь  у виборах обох країн, претендувати на власність і тому подібне…  Тому Вам, як  патріотичному українцеві з Холодного Яру для набуття українського громадянства треба офіційно вийти  з громадянського російського (ви іменуєте його, як рабсько-імперське). Є фінансова проблема. Розумію. Вкажіть Вашу точну адресу в Кам'янці, і їдучи до Кіровоград, в мій виборчий округ, я заїду до Вас і  поділюся з Вами з такої нагоди своєю депутатською платнею, що роблю чи не щоденно.

Про  національну графу в паспорті. Я не раз висловлювався на її підтримку. Але й поділяю тривогу багатьох патріотичних українських прагматиків: за ще низького рівня національної свідомості, коли   маємо так багато малоросів, "хохлів",  та яничарів – чи отримаємо ми той  кінцевий етно-націотворчий результат, який  маємо на увазі?  

Поміркуйте над цим, добродію Миколо. І – поговоримо, коли заїду до Вас.

А ось наступний лист – рідкість у моїй пошті.  Як правило пишуть люди відкриті, сказати б  сповідальні, з певною позиційною та емоційною прямолінійністю.  А тут суцільна маска. Не та, що  проти свинячого грипу, а маска, що приросла і до обличчя, і до душі. Хоч  свинського тут вистачить на цілу ферму. А втім, приготуйтеся й послухайте, а тоді поговоримо.  Цитую без редагування. Стерильний оригінал.   

 Клавдія  Хропко Кривий Ріг, Дніпропетровщина:

"Доброго дня, пане Яворівський! Ой, лишенько! Що ж це у нас у країні таке робиться? Включила радіо і перелякалась. Аж із серцем погано стало. Випила краплі, але вони не допомогли. Ще й ревматизм потягнув. А тута ще й грип – чи нікому невідома болячка причепилася, то я вже місяць лікуюся. Ще й радикуліт. Біда та й годі!

Онучок уже підріс. Йому чотирнадцять років. Батько його цілий день у шахтах Донбасу – десь… А мати цілий день десь теж – на роботі… Так що, ми із онучком цілий день вдома сидимо (іноді онучок із друзями йде в кафе).

І от включаю я радіо – і чую –хочуть ввести українську мову в телевізор! Тепер усі російські фільми і передачі будуть переводити на українську мову, неначе я, така тупа, що не розумію мови російської! Що ж, думаю, робити? Виходить, тепер усіх російських співаків будуть переводити на український язик? А як же бути із Пугачовою? Це ж моя улюблена співачка! Виходить, тепер вона співатиме, а замість неї якась тьотка грубим голосом буде співати переведену пісню на українській мові?

А тут ще кажуть, що видано указ, щоб по місту ходити і розмовляти російською мовою заборонено! Тепера треба по вулиці ходить із переводчиком, якщо українською балакати не навчився? А якщо без переводчика підеш і будеш балакать російською, то тебе посадять у тюрму! Це ж геноцид!

Онучок, слава Богу, заспокоїв, сказав, що Пугачову переводити не будуть, але її натомість зовсім заберуть із екранів! Буде співати лише якийсь Скрябін на українській мові про любов. Ну, думаю, послухаю Скрябіна. Коли, чую – співає він: «Спи собі сама!»             Перерву цитування і поясню, що далі   наводяться нецензурні слова, яких, звичайно, у цій пісні немає. Оце єдине моє втручання в текст.  Моральна цензура – і тільки.

 "Я була шокована і в ужасі виключила того дегенерата – йому тільки на Майдані співати. Невже на Україні усі співаки такі? Просто жах! І оце все життя слухати? От ми з онучком і вирішали співати самі – російські революційні пісні – «Варшав’янка», «Інтернаціонал», «Сміло, товаріщі, в ногу…» То сусідка зверху почула, прибігла, каже: «Що ти робиш? Опам’ятайся! Замовкни! Це ж комуністичне! Вас же посадять до буцегарні! У ГУЛАГ відправлять, а у тебе – онучок!»

Та онучок не униває. Приніс додому магнітофон, а там якась група співає, хороші такі рєбята, на руськом поють, чую, але голос якийсь розв’язний. Якісь «Корінці» чи «Деревця», я не зрозуміла. Але добре, що таке хоч є, бо по телевізору не чула їх, а як тут почула, то душа віддихає. Він співав про якісь лимони й апельсини, і що його кохана жила на першім етажу, а він крізь хащі тих лимонів ліз до неї у вікно, а тепер вона живе на двадцять п’ятім етажу і він від того у розпачі!  Та вдруг плівка в магнітофоні обірвалася, тепер не знаю, що й думати.   Отих уже «Корінців» або «Лимонців» не почуєш більше по телевізору, бо вони із Росії, і за прослуховування їх ще й до тюрми посадять…. Ну, в Росії, хоч цікаві сюжети до пісень придумують. Невже мене теж посадять за те, що я – росіянка? Я боюся! Пане Яворівський, зробіть усе можливе, щоб мене врятувати! Щира Ваша прихильниця,

Баб ушка Клава  Хропко, з Кривого Рога".

 Ось такий лист. Не подумайте, що його написала  психічно (як би м'якше  назвати це) не зовсім дужа людина.  Без жодної  граматичної помилки, хоч  автор - нібито трішки пришелепкувата "баба" із дуже вже "кривого" Рога та ще й  заряджена брудними  матюками. Із навмисне  зміненим почерком та карикатурним використанням суржика, із перекрученням назви російського гурту "Корні",  із  вигадкою, що внук записав той гурт на магнітофон і касету, яких зараз   ніде не знайдеш, їх давно витіснили диски. "Бабо-дід  Клава" очевидячки перебріхує.

Та все це дрібниці у порівнянні з суттю, закладеною в лист: за все російське в Україні, виявляється, кидають до в'язниці. І за комуністичне – також. Не зрозуміло лишень, чому  Азаров, Грач, Колісниченко, Королевська, Баранов, Куликов та багато інших сидять у парламенті,  інші – в уряді, в  оточені Президента, в обласних адміністраціях, а  не  в тих місцях, на які ви натякаєте?

Щоб  не дискутувати  з  хворою людиною публічно, підведу підсумок: якби ви жили в іншій країні, серед іншого, не українського люду – за такий брудний політичний  наклеп  - вас таки б відпровадили за адресою,  про яку вам  нагадала "сусідка зверху".   Та, як бачите і чуєте,  нам, українцям не страшно, я зачитав  вашу маячню на державному радіо. Ми у себе вдома,  тут і земля, і вода, і небо, і повітря, і могили наших предків допомагають нам бути сильними. Ось такими. Беру наступного листа.

Ольга  Подобна з Новомосковська, Дніпропетровщина:

"Пише Вам  українка, котра до нестями любить свою землю, мою рідну Україну, мою прекрасну  мову, мій  сильний і великотерпеливий народ,  котрому стільки разів  російські царі та  комуняки ламали хребта і тому ми такі мирні, покірливі, «ісполнітєльні» (пробачайте за русизм, але інститут я закінчувала у 1959 році, російською мовою, згодом жила 25 років далеко від рідної землі, і ось тільки тепер, коли повернулася ДОДОМУ, опановую мою мову, рідну, прекрасну).

Так от, як я тільки повернулася в Україну, стала вашою однодумницею! Я пам’ятаю ваші мітинги в Києві, пам'ятаю як  перед відновленням незалежності до нас, на зрусифіковану Дніпропетровщину,  приїздили сміливі хлопці із Західної України, щоб нагадати нам, що Україна таки жива.   До речі, я, східняка, яка чверть віку прожила поза Україною хочу вчинити  земний уклін  живим і мертвим  воякам армії УПА,  що віддавали свої життя за вільну Україну, вони були справжніми героями, а не такими, як деякі депутати, що працюють  досі на Кремль. Як на мене, то таких треба із влади вигнати, як зробили це чехи й поляки, хіба незрозуміло, що то вороги України, ніколи вони не скажуть нам спасибі за нашу доброту і гостинність. Вони не будуть уболівати за те, щоб моїй Україні і людям на ній жилося легше. Невже це незрозуміло?!

Як тільки на трибуні Верховної Ради з’являється такий депутат, то знати відразу – зараз буде гудити Прем'єра, Президента і українських патріотів минулого та сучасного! На моїй Дніпропетровщині –взагалі не почуєш моєї рідної  мови, лише російська!

Ну, що ми такі довірливі, покірні, до влади пускаємо, хто знає кого. Імперія у свій час знала, що робила:  спеціально змішувала різні народи між собою, щоб денаціоналізувати їх, позбавити національної пам'яті, щоб  потім легше було розбрат чинити, а в розбраті – самим керувати.  Тому й так важко відроджується Україна і все українське, бо нас душили і ненавиділи в  імперії найбільше.

Ой, пане Володимире, пробачте мені за емоції, але дуже вже душа болить! Недобрий сусіда у нас –  йому всього мало, і завжди він голодний, лінивий, не зовсім тверезий і до чужого ласий. Оце я пишу листа Вам, а собі думаю про своїх синів: а як потраплять вони не до Вас,  до табору українських патріотів а  в "обійми" КГБ нашого сусіда, то чи пошкодують тоді моїх діточок? Але не писати не можу, бо так уже на душі наболіло все це! Серцем і душею із Вами і Вашою справою. Пробачте за емоції та за поганий почерк, бо пишу лежачи, мені вже 72 роки, і я погано ходжу, дуже хворію. Бувайте здорові, молюся за Вас Богові.

Ольга Подобна з міста  Новомосковська на Дніпропетровщині."

І все ж, хочу звернутися до  російськомовної частини  українського люду .Серед нас, україномовних теж є , хай і невеликий, проте екстремний прошарок.   Російськомовні  інтелектуали мусять визнати, що це – результат  кілька столітньої русифікації українців. Причому, справді насильницької русифікації. Я особисто не належу до тієї екстреми. Я переконаний, що ми не повинні відштовхувати, а то більше відлякувати від себе тих росіян і російськомовних  східняків та південців, котрі в силу різних обставин  ще не опанували державною мовою.  Серед них є  українські патріоти не менші, як серед бездарних    україномовних  "борців".  Моя авторська програма не раз переконувала вас у цьому.  Ніякої насильницької чи ґвалтівної українізації, якою лякають в Донеччині, в Одещині  та в Харківщині,  не буде. Це вигадки провокаторів.  Просто має появитися практична потреба  знати  мову держави, в якій живеш.

І так буде, братове.