22.12.2009, 11:59 | Прес-служба

Мені приємно, що в останніх моїх двадцятихвилинках говорите ви, мої прихильники і опоненти (іноді такі люті, що відверто претендують на ворогів, але мене це не лякає, бо я в житті завжди шукаю друзів, побратимів, а не тупих, озлоблених підзвірків із фосфоричними очима і прагненням помсти людей). Моя програма для того й існує, щоб у ній не проповідувати лише ті істини, які становлять абсолютну цінність для мене, а й надавати можливість помітингувати, викричатися чи й просто мудро висповідатися перед дванадцятимільйонною, за свідченням соціологів, українською громадою, котра слухає мою авторську програму.

Сьогодні  знову буде ваш майдан, на якому ви пропонуватимете ваші теми для роздумів. Отож, Ольга Іващенко, з Борисполя на  Київщині. Просто таки  святий за своєю чистотою і мудрістю лист:

"Пане Володимире, звертаюся до Вас не як до народного депутата, а як до Голови Національної Спілки письменників України, як до лауреата Шевченківської премії і просто як до людини освіченої, але яка добре пам’ятає своє українське селянське коріння.

Я – «молода мама», точніше мені вже 36 років, але дочці моїй виповнилося нещодавно чотири рочки. Моє коло спілкування зараз – такі ж мами, як і я. Більшість із них – значно молодші від мене за віком, але діти наші – однакові, тому й теми для обговорення у нас – спільні: дитячі хвороби, проблеми із вихователями, фінансові витрати, пов’язані із вихованням, тощо. Але не так давно серед нас, мам, вибухнула сварка. Виглядало це, мабуть, досить дивно і дещо смішно, коли молоді жінки сварилися і трохи не билися на дитячому майданчику, але причина суперечки – більш, ніж серйозна. Вона – як внутрішня хвороба нашого суспільства, що роз’їдає його з середини, і дай Боже, щоб з часом не вибухнула конфліктом значно серйознішим, ніж обурення мам у пісочниці.

Але ближче до справи. Усі молоді мами знають, як непросто зараз купити хорошу українську дитячу книжку. Точніше, книжки українською мовою є. В Україні працюють видавництва, які видають якісну як сучасну, так і перекладну класичну світову літературу українською. Але коштують такі книжки дуже й дуже недешево. Коли у тебе мала дитина, то гроші течуть, як вода крізь пальці. І тільки свідомі батьки можуть наважитися викласти кілька десятків гривень за видання, яке за тиждень-другий інтенсивного «вивчення» малюк перетворить на ганчір’я. Натомість ринок пропонує безліч російських дитячих книжок – із яскравими малюнками, і значно (значно!!!) дешевших, ніж українські. А тепер подумайте: яку книжку куплять батьки дитині? Звісно, дешевшу! Я це знаю напевно, тому що практично усі мої подружки купують своїм дітям дешеві дитячі розмальовки чи книжки із картинками російською мовою! Своїй дитині я намагаюся купувати якісну українську літературу, і повірте, це коштує стільки часу й грошей, що подеколи аргументи деяких мам: мовляв, яка різниця, якою мовою та книжка, - для мене перестають здаватися такими вже крамольними.

Так ось, все ж таки про конфлікт. Ми сиділи на майданчику, спостерігали за нашими дітьми у пісочниці й говорили про логопедів. Одна із моїх подружок почала жалітися на те, що ось вони займаються із логопедом, логопед стверджує, що дитина відстає у розвиткові, що  вчора вони цілий вечір займалися із малим,  і вона думає, що він, мабуть, таки дійсно тупий, бо так і не зміг повторити рядок із Пушкіна «златая цепь на дубе том». 

Також у реченні «ель растет перед дворцом» не зміг пояснити, що ж перед чим росте… Ці скарги лунали із вуст… україномовної мами, якщо, звісно, можна називати українською мовою українсько-російський суржик. Я зауважила, що, мабуть, чотирирічній дитині просто важко зрозуміти, що таке «златая цепь», до того ж, як часто вона вживає слово «ель» у побутовому мовленні? Уже не кажучи про «дворец»! І може, варто було б вчити дитину не на творчості О.Пушкіна, а, наприклад, у Павла Тичини є «А я у гай ходила…», а віршики П. Воронька, а творчість Наталі Забіли…. «Але ж Пушкін – це класика російської мови….», - зауважила мама. Ну, ось тут і пішло-поїхало.

Я не буду переповідати вам деталі сварки, яка розгорілася між усіма присутніми мамами, бо, зрозуміло, скільки людей, стільки й думок. Але мене боляче вразило те, чому ми наших українських дітей у чотирирічному віці мучимо «златимі цепями» і «єлямі», і жаліємося, що дітки наші – тупі. Звісно, Пушкін – це класика. Але ж Шекспір – це також класика. Я не чула, щоб чотирирічну дитину змушували вчити сонети Шекспіра! Так, для загального розвитку, за рекомендацією логопеда! Чому ж не вчити з дітьми гарну українську поезію, чудові українські частомовки й скоромовки?

І мені здається, я знаю відповідь на це запитання: тому що немає таких доступних книжок, тому що треба докласти чималих зусиль, щоб підібрати таку поезію, тому що треба бути наполегливим і впертим, аби виховувати дитину в українському дусі. І набагато простіше й легше йти шляхом манкуртів. Хто знає, може, я й помиляюся. Можливо, помиляюся навіть у тому, що моя дитина не знає слова «єль», а знає слова «ялинка» і «ялиночка», але, Володимире Олександровичу, можливо, таки варто щось зробити у цьому напрямку на державному рівні? Я вчу свою дитину поважати літературу інших народів, і коли вона підросте, обов’язково прочитаю їй «Казку о Царе Солтане», але я не впевнена, що коли моя дитина виросте, вона зможе чинити гідний спротив манкуртам, вихованим на переконанні, що чужа «класика» – краща, і що вона не страждатиме через це. Я – погана мама? Не знаю…. Але мені болить серце за те, як ми живемо і на кого ми перетворюємося…..

З повагою, Ольга  Іващенко, Бориспіль, Київської області."

Най перше, що скажу вам відразу, українська мамо Ольго:  Ви дуже гарна мама. Розумна і ніжна, і доц. Ваша виросте  гарною людиною До того ж – українкою, свідомою  свого роду і народу.  Не думаю, що коли вона виросте, ї доведеться долати  вперти опір манкуртів довкола себе. Хоча б тому, що  через десять-п'ятнадцять років їх буде набагато менше, як є зараз. Це просто природний процес, пані Ольго. Як прихід весни після зими.  І ніхто не зупинить цього національного поступу українців.

Чому я так  впевнено кажу це?        А тому,  дорога моя українко, що Ваша мама, коли Ви були такою, як Ваша доця, якби  вийшла у двір прогулятися з  дитиною у тому ж Борисполі просто побоялася б заводити розмову на цю "небезпечну" тоді  тему про українське виховання дитини. Вірю, що не будете сперечатися зі мною в цьому. Ваша мати побоялася б. Категорично стверджую, як і мільйони інших українців. Та й Ваша  мама, мабуть, не дуже  системно і педантично прищеплювала Вам українськість , котра у Вас  працює сьогодні так  красиво і чітко. Не лише на рівні підсвідомості, а й свідомості.  Вам уже не "всьо равно" і  не "а какя разніца, блін!". Хоча розумію, що таких, як Ви  - не абсолютна більшість. Але й… не абсолютна меншість. Завтра таких, як Ви буде ще більше, пані  Олю.  Така логіка. Точки приреченості Україна вже пройшла. Двадцяте століття  було останнім антиукраїнським етапом нашої історії. Ми вижили. Ми зберегли свою мову і національну душу, зберегли наші звичаї і культуру. Тому найтрагічніше вже позаду.

 Таких, як Ви ставатиме все більше і більше. В усіх борисполях, баришівках, крижополях, бобринцях,  бершадях, ніжинах,  маріуполях, зміївах,  феодосіях,  мелітополях, лохвицях, прилуках, котовськах, дебальцевих, павлоградах, богуславах, уманях, деканьках, єнакієвих, чигиринах... будуть виводити на вулицю своїх синочків і донечок  саме такі мами, як Ви, пані Олено.   Я вже не кажу про західноукраїнські  жовкви, галичі, косіви,  стриї, бережани,  вижниці, броди, ковелі, остроги, теребовлі, дрогобичі, трускавці, хусти,  чорткови, сваляви, теребовлі…  Не кажу, бо там цієї проблеми не існує взагалі, або  ж вона  не вельми актуальна. Напгадаю Вам, що до 1933-го року. Себто до голодоморного геноциду саме ми, східняки, були носіями національного духу і патріотизму, адже до 25-го року  в Холодному Яру, в Чорному лісі, в   багатьох місцинах центральній України   діяли загони  українських патріотів, котрі   боролися з  московськими окупантами. Після  того, коли нас виморили голодом а в 37-му ще й винищили рештки інтелігенції  - ми   втратили втратили значну частину свого національного єства. Його підхопили і підтримали західники, продовживши боротьбу за  самостійну Україну. Тепер цей дух, хай і повільно, але розтікається по всій Україні.

А тепер  про дитячу книгу.  Ваші висновки  правдиві і  тому – поза дискусією. Хочу  лишень посилити Вашу думку: дуже часто через наші злидні та не облаштованість нашого українського життя ми виховуємо своїх дітей байдужими до рідного, до українського.  Завчить дитина  "У лукомор'я" і вважатиме це рідним. Така дитяча психологія. А вже "Ішов кіт через лід чорно лапо на обід" Миколи Вінграновського  чи " А я у гай ходила"даватиметься пізніше, як  менше вартісним, хуторянським, а то й малоросійським.

Ніхто, звісно не замахується на велич Пушкіна. Потреба знати його, як і Міцкевича чи Гете, чи  Гюго,  чи Сервантеса, чи Лорку, чи  Куельо  прийде пізніше, як потреба  інтелекту, але перші слова, перші  віршики, перші казки, перші перекази своїх вражень  - це залягає в особистість назавжди.

 Тому україномовна, дешева, змістовна і красива дитяча книжка в Україні -  має стати державною проблемою, пані Олю. Тому й буде меншати  і манкуртів, і малоросів у наступних поколіннях. 

Ми маємо добротну дитячу літературу в Україні.  Не кажу про багатющу казкову класику, котра переходить від покоління до покоління найчастіше не з виданих книжок, а з уст матерів. Я маю на увазі  вже згадуваного Миколу Вінграновського, який залишив українським дітям дивовижний, саме український світ життєвого дива, зачудування, ніжності у його новелах і віршах. Ми маємо  Григора Тютюнника  з його "Климком" та "Вогником далеко в степу". Ми маємо Миколу Трублаїні, Віктора Близнеця, Платона Воронька, Тамару Коломієць, Волордимира Малика, Анатолія Качана,  В'ячеслава Мальця, Вадима Скомаровського, Анатолія Костецького, Володимира  Рутківського, Віктора Костюченка, Любов Пшеничну, Всеволода Нестайка, Віктора Міняйла, Валентину Запорожець, Юрія Ярмиша, Ярему Ґояна… Назвав лише тих, хто зараз зійшов мені в пам'яті. Але й названі – це ціла велика література для наших дітей. Звісно її трба бодай раз у три роки перевидавати. З Красивущими ілюстраціями, на гарному папері. І вони, саме україномовні дитячі книги мусять бути загальнодоступними, видаватися величезними тиражами і розповсюджуватися до найменшого села.

 Тому-то я, пані Ольго, буду пропонувати  новобраному президентові та прем'єрові  підтримати і профінансувати загальнонаціональну програму "Книжка для української дитини".Вона повинна дотуватися з державного бюджету і коштувати символічну суму, бути загальнодоступною для   батьків навіть із малими статками. Для державного бюджету це не така вже й велика сума, котра для України окупиться сторицею вже в цьому поколінні дітей.

Українська книжка, як і російська має пільги на законодавчому рівні. Я агітував парламент за цей закон і провів його.  Одначе, пані Олю, значна частина дитячих книжок, виданих в Росіїї,  є дешевими, бо видаються велетенськими тиражами, а до того ж  в Україну завозяться контрабандою, без ввізного мита, тому й дешевші за книжку україномовну.  Я буду домагатися реалізації цієї програми, пані Ольго. І вірю в наш із Вами успіх.

Вдячний Вам за Вашу позицію. Щасливої долі Вашій доні.

І на закінчення моєї сьогоднішньої авторської програми – ще один лист з іншого краю України, з Галичини. Він, можливо, різкіший,  емоційно реактивніший, від жінки старшої віком. Її дочка вже доросла, і заробляє собі на життя не в Україні, а на чужині. 

Юлія  Куцір з міста Борислава Львівської області

"Вітаю Вас, шановний пане Володимире! Вирішила написати Ваша постійна слухачка з містечка Борислав, що на Львівщині. Дуже Вам вдячні за таку потрібну для нас передачу. Вона щотижня підтримує наш  національний дух, який сьогодні вже нема потреби приховувати від чужинців.

Вісімнадцять років, як маємо свою державу, а все одно боляче і прикро за нашу неньку-Україну, яка ніяк не може очиститися від того бруду, який роками накопичувався  у нас. Боляче за нашу мову красиву, яка  в усьому світі спеціалістами визнана  однією з  наймилозвучніших.  Досі вона не стала вживаною на всій території України, як загальнодержавна. До того ж  і сьогодні  ми дозволяємо собі, щоб усілякі шовіністи ображали все українське.

Тільки десь на сході  хочуть відкрити додаткові українські класи – я вже не кажу про українські школи – тут же здіймають страшенний ґвалт: «Рятуйте, нас хочуть українізувати!» Я думаю собі, що за паплюження української мови  повинна бути кримінальна стаття. Але ж хто буде приймати такий закон, якщо у Верховній Раді України сидять такі  депутати, що не здатні вивчити державну мову. А може не вчать принципово.

На жаль, у нас, в Україні, не демократія, а анархія! Порядок у державі починається із дисципліни. Але я вірю, що Україна – є, буде, бо все більше і більше  стає у нас патріотів навіть серед тих, хто виїхав за кордон на заробітки і нібито покинув рідну землю. Я пересилаю вам вірші, написані нашими заробітчанами. Їхні автори – люди, які нині далеко від рідного дому працюють, бо в Україні їм роботи немає. За півроку наші працьовиті, розумні людини вивчили чужу для них мову, а тугу за мовою рідною, так само, як і за Батьківщиною, виливають у віршах. А ми, батьки, чекаємо своїх дітей і віримо, що Україна буде процвітати! Може, ми не дочекаємося, так наші діти дочекаються, а наші внуки будуть жити краще, як жили ми!

Бажаю Вам здоров’я, молюся за патріотів, дай Боже нам усім сили і здоров’я на боротьбу з недругами української держави! Слава Україні! Юлія Куцір з Борислава".

Від себе додам, що вірші  - дуже любительські, але ви зверніть увагу на їхню суть, на рівень  туги за Україною.

Поговоріть зі мною по-українськи,

Я так давно живу на чужині,

Ваш погляд, Ой! Неначе материнський,

І  серце тихо скрикнуло мені.

Ну, як там дома?

Чи цвіте калина?

Чи пахнуть чебреці і спориші?

Мене забула, мабуть, Україна,

Але вона  живе в моїй душі!

Тебе, мій краю, серцем всім люблю,

До тебе думкою весь час літаю.

Та думка – що? Полинула й нема,

А тут навколо – чужина….