22.12.2009, 12:02 | Прес-служба

Сьогодні, дорогі українці, я розпочинаю серію передач моєї авторської програми, які будуть присвячені знайомству з дивовижною працею французького письменника, правдошукача маркіза Астольфа де Кюстіна. Його книга "Росія в 1839 році" або "Правда про Росію" має карколомну біографію і долю. Одразу ж після виходу у Франції вона була рішуче, на царському рівні заборонена в Росії, а згодом і в СРСР. І лише на самісінькому початку дев'яностих напівпідпільно її вперше видали в ще горбачовсько-єльценівській хаосній Росії, в котрій фактично не було влади.

Кілька слів про передісторію  її написання.

Вже добре знаний у  республіканській Франції  прозаїк, публіцист  Астольф де Кюстін,  батька і діда якого скарали гільйотиною, і    він гаряче ненавидів  парламентарну монархію Людовика Філіппа Орлеанського, котрий в результаті революційних заворушень опинився на французькому троні.  Гострий, принциповий, він  запально критикував республіканську  політичну модель французької влади за її нібито надмірну анархічність у вигляді стихійної, безсистемної демократії.  Йому щиро здавалося, що більш тоталітарна, систематизована модель імперського абсолютизму  прийнятніша для поступу, для організації людського співжиття, для  дисциплінованого суспільства. Саме таку імперську, ідеальну в уяві маркіза де Кюстіна,   модель йому не треба було довго відшукувати на планеті.  Варто було повернути погляд у бік Росії Миколи Палкіна. Що він і зробив.

Тобто,  загодя зачарований царською Росією, а точніше Російською імперією, в яку вже майже двісті років Україна входила, як  асимільована колонія,  переконаний у досконалості абсолютизму  вільний своїх поглядах та у праві їх висловлювати публічно, Астольф де Кюстін їде до Росії, щоб  написати про неї захоплену публіцистичну книгу вражень,  відкрити французам  позитивний,  навіть захоплюючий образ сильної, на чолі з  всемогутнім царем, Росії. Показати її, як приклад для  занадто розхристаної і демократичної Франції, в якій  король Луї Філіпп пішки, з парасолькою під пахвою шпацирує по Єлісейських полях серед рядових парижан, і повії дозволяють собі робити королеві  професійні жести… Ні, в Росії  таки порядок, система, , кожен знає своє місце.

Отаким він появився  в Любеку, звідки  пароплавом мав дістатися до Петербургу, а тоді й до Москви, і за кілька місяців побувати в російській глибинній провінції: в Ярославлі, котромі, Нижньому Новгороді, Владімірі, в містечках і селах  Росії.  Із однозначним  наміром – прославити  Росію, її владу і її народ, котрий  має саме таку владу.

 Вже в Любеку господар готелю вмовляє Астольфа не їхати  до Росії.

-Пане, я знаю росіян, багато їх переїздить через Любек, а я суджу про них по обличчях.

-Що ж ви таке читаєте на їхніх обличчях, що має зашкодити моїй поїздці? – зухвало запитав маркіз.

-Пане, вони мають два обличчя. Я не кажу про слуг. Ті не мають жодного. Я кажу про панів. Коли вони рушають до Європи, то мають вигляд веселий, вільний і задоволений. Це – коні на волі. Це – птахи, випущені з клітки. Всі щасливі, як школярі на вакаціях. А ті самі люди, повертаючись додому, мають похмурі, витягнуті і напружені обличчя. З такої різниці я зробив висновок, що країна, яку з такою радістю покидають і до якої з таким жалем повертаються – це погана країна.

Та  із колосальним запасом налаштованості  на любов до Росії французький  маркіз легко одмахнувся від  слів готельного господаря і поїхав писати  солодкаву книгу про загадкову і могутню, як  сибірський ведміть, Росію.

Сам цар Микола  чекав його приїзду, готував йому бучну зустріч, готував спеціальних екскурсантів, супровідців по Росії для француза, котрий  їде прославити  велику  Росію. Тут ще  нікого так не зустрічали із французів.  Офіціоз. Найвищий рівень!  Царська опіка і царські милості!  Вперед, маркізе Асдольф де Кюстіне! Вперед! На зворотну дорогу вам ще й сипонуть  торбу золота та алмазів. Лиш напишіть про Росію так, як хоче цар Миколка та  його оточення.

А тепер дозволю собі  головне уточнення, щоб не повторювати його що передачі.  Спробуйте запам'ятати його.  Все, що ви почуєте – це не думки Володимира Яворівського, це не сліпа,  примітивна тенденційність у ставленні до Росії.. У якихось моментах я навіть не згоден з маркізом Астольф де Костіном, з його  висновками, оскільки батько моєї дружини Олександр Данилов, котрий народився в дєрєвні Тьомкіно на Смоленщині – носій  ознак того етносу, про який написав свою книгу  Астольф. Правда,  в свідомості та в поведінці його дочки  верх взяла генетика  українки Юлі з Переяслава-Хмельницького.   Тому попереджаю українофобів: не лементуйте, не кидайтеся в рукопашну – це писалося майже двісті років тому, писалося дуже чесним і відкритим   французом, а не колоніальним, загнаним у рабство українцем. Читати це суворо заборонялося  кількома царями, заборонялося майже століття  і  комуністами. Сьогодні ми можемо вільно  читати ці тексти і думати над ними. То більше, що вони мають пряме відношення до нашої з вами, української історії в складі Російської імперії.

Чому ж потрапила ця праця  сміливого французького інтелектуала  під  такі майже двостолітні заборони в Росії?  Ви зрозумієте це, знайомлячись із текстом  розділів книги  Астольфа де Кюстіна. Але перед цим кілька цитат  на цю тему   ближчого до нас Дмитра Донцова із вже двадцятого століття.

Перша: "Кюстін писав про Росію Миколи 1-го, першої половини  Х1Х віку, але хто знає бодай основні факти з історії Московщини, той,  читаючи книгу французького аристократа, тратить почуття часу. Не раз йому здається, що перед ним встає Московщина Малюти, "оприччини" Грозного, або Московщина Лєніна, Сталіна чи Хрущова. До того тут все однакове, все те саме, ой самий дух, та сама система,, вічна, незмінна, незважаючи на інші назви, титули і однострої…  Так було за Суздальців, за васалів татарських ханів – Василів та Іванів, за Романових, у ХУІІІ віці з пануванням п'ятьох повій на троні – двох Анн, двох Катерин й одної Єлизавети, за Олександрів і Микол останньої сотки літ монархії, і за більшовиків.

 Це вічний дух московського народу, як він відбився в його добі, блискучо схарактеризував у своїй книзі Кюстін".

Друга:  "опричник царя Івана, так само, як партієць Сталіна – мусив бути скінчений  хам і бандит в душі, готовий до послуг білого чи червоного царя, без жодних моральних правил. Мусив виректися  всіх природних, органічних зв'язків – родини, Бога, нації. Кркемль – для Кюстіна – це "сатанинська будівля", в якій місце лише "постатям з Апокаліпси"…  Він стверджує, що весь той страшний режим, який панує в царській Росії того часу, який панував і раніше і панує в наші дні – це єдиний режим, який здатен тримати ту імперію вкупі. При всякім іншім – імперія розлізеться, розпадеться на свої складові частини."

Третя:  …" Зовнішньою політикою (Росії) керують потяг орди завойовувати, підбивати інші народи, красти, мордувати, грабувати і панувати. Москалі називають це  своєю "месіанською ідеєю". Це ті самі  внутрішні імпульси, які гнали колись на Європу монгольські орди. Правильно  казав ще Наполеон: "подряпайте москаля, і ви знайдете татарина". Кюстін багато місця присвячує московським "ямщикам", московській біснуватій їзді, московській "трійці". Такий ямщик летить не зважаючи на те, чи розчавить когось по дорозі, чи зломлять коні ноги, чи витрусить у чвалі половину пасажирів. Все це для нього річ другорядна, основна – досягти якнайскоріше цілі їзди. Це є той чортівський московський "ерзац" почуття, яке ставить вище над людину свою мету.  І не дасть з тою бісівською силою собі ради Захід, ні Україна, коли тій силі не протиставить ще могутнішу,  ще страшнішу силу ідеалізму, гарячої віри в свою Правду, поставлену над все  земське і дочасне, силу  національного духу."

Четверта: …"Книга маркіза де Кюстіна   написана відважним, блискучим стилем, повна глибоких думок, елеганції вислову і не вгнутої віри в свої слова – ця книжка вимагає не стільки, щоб її читали люди, які вболівають за долю своєї нації і нашої християнської цивілізації, але й щоб над нею думати. Для людей, для яких шляхетність, мудрість, відвага не є порожніми словами- є книга Кюстіна є дороговказом в нашу темну добу, на яку впала тінь московського диявола".

Отож, маркіз Астольф де Кюстін  добирається до Петербурга і буквально потрапляє в обійми царських щедрот. Його водять на пишні спеціально влаштовані  для нього паради і бали,  його знайомлять з придворними  "молодичками" та з придворною елітою, його поять і обдаровують подарунками. Пиши, французе. Люби нас! Люби, маркізе задрипаний, люби!

А що ж написав  Кюстін?

Уважно слухайте. Нагадую: це – 1838-й рік.  Тарас Шевченко вже в Петербурзі, де   в царському дворі приймають француза де Кюстіна.  Тарасові двадцять чотири роки. Ще вчора він був рабом, кріпаком пана Енгельгарда. Вже вільний, але навряд чи й здогадується про присутність у столиці  високопоставленого француза, якому я й передаю слово.  

«Нарешті я побачив фасад нового Зимового Пала­цу, другого чудесного твору волі однієї людини, що примусила виживати людей у боротьбі проти законів природи. Мета була досягнена, бо за один рік цей па­лац постав із свого попелу.

Для того, щоб праця була скінчена в призначений імператором час, потрібні були нечувані зусилля. Пра­ця продовжувалася під час великих морозів; увесь час при праці було шість тисяч робітників, щодня багато з них умирало, але жертви одразу заступалися іншими, які заповнювали порожнечу, щоб у свою чергу загину­ти в цьому безславному проривові... І єдиною метою принесення цих жертв було виконання забаганки од­нієї людини... Скільки поколінь царів наслідують прик­лад Петра І-го!

Під час морозів до 30 градусів, шість тисяч непоміт­них мучеників були замкнені в залах, опалених до 30 градусів тепла, щоб скоріше висушити вогкість мурів. Таким чином ті нещасні люди, входячи та виходячи з цього місця смерти, яке завдяки їхнім жертвам стало пристанищем суєти, пишноти та приємности, мусили переносити різницю температур від 50 до 60 градусів.

Я кепсько почуваюсь у Петербурзі від часу, коли я побачив цей палац, та коли імені сказали, скільком лю­дям довелося при ньому загинути. Це не шпигуни, й не злосливі росіяни мені це розповіли, я ручаюся за прав­дивість сказаного».

     Ви відчули реакцію вільного громадянина вільної держави? Він обурюється  бездушним ставленням царя до простолюду. У Росії це була норма. Вона нав'язувалася і нам, українцям в імперії.

     «Це не від нині - пише Кюстін - чужинці дивують­ся любові цього народу до своєї неволі: ви зараз про­читаєте уривок з книги барона Герберштайна, посла цісаря Максиміліана, до царя Василія Івановича. Я знайшов це місце в Карамзіна, якого читав учора на пароплаві. Цей том уникнув ока поліції у кишені мого дорожнього плаща. Коли б росіяни зна­ли, чого трохи уважний читач може навчитися від улесливого історика, яким вони чваняться та яким чу­жинці проте користуються, лише з крайнім недо­вір'ям, спричиненим сторонністю цього придворно­го, то вони б його зненавиділи та благали б царя заборонити читання всіх істориків Росії з Карамзіним на чолі, щоб лишити минуле в темряві, однаково спри­ятливій для спокою деспота та щастя підданих, які не здогадуються скаржитися, бо не знають самі, що їхній стан є жалюгідний. Бідні люди могли б вважати себе щасливими, коли б ми, чужинці, нерозважно не озна­чили їх жертвами. Примус та послух - два божества московської поліції та нації - вимагають, як мені зда­ється, цієї останньої пожертви.

От що писав Герберштайн про деспотизм москов­ського монарха. «Він (цар) сказав і все зроблено: жит­тя, маєток світських та духовних, панів та громадян, все залежить від вищої волі. Він не знає заперечень і все в ньому здається справедливим, як у Божества, бо москалі переконані, що великий князь є виконавцем небесних наказів: так хотів Бог і князь, Бог та князь це знають, - це звичайні речення у них. Ніщо не зрівню­ється з їхньою відданістю для служби князеві. Один з найголовніших військовиків, сивоволосий старець, колишній посол в Еспанії, появився при нашім вступі до Москви; він їхав верхи, гарцюючи немов юнак, піт струмками капав з його обличчя й коня. Коли я висло­вив йому своє здивування, він згорда відповів: «Ах, па­не бароне, ми служимо нашому монархові цілком ін­шим способом, аніж ви». Я не знаю, чи це характер московської нації створив таких самовладців, чи це са­мі самовладці надали цей характер нації» - так закін­чує Карамзін цитату з Герберштайна.

Сьогодні ви почуєте, як багато з них захоплюються чудотворними наслідками слів імператора, і всі пишаються цими наслідками й ані один не шкодує засобів осягнення їх. Слово імператора є творче, кажуть вони. Так, воно оживляє каміння, але при цьому вбиває людей. Не зважаючи на це дрібненьке зас­тереження, всі вони горді з того, що можуть мені сказати: «Ви бачите, у вас сперечаються три роки щодо засобів перебудови театральної зали, а в нас імператор за один рік відбудовує найбільший у світі палац». І ця дитяча їхня перемога не здається їм занадто дорого оплаченою смерттю кількох тисяч бідних робітників, жертв імпера­торської фантазії, що стає однією з національних гордо­щів. А все ж таки я, француз, вбачаю в цьому лише нелюд­ський педантизм. Але ані одного голосу протесту не було проти оргій абсолютної володарности від одного до другого кінця цієї величезної імперії.

Перед цією подорожжю мої ідеї про деспотизм бу­ли породжені студіями, які я зробив над суспільністю австрійською та прусською. Я не знав, що ті держави є деспотичні лише по імені та що звичаї там служать для поліпшення установ; я казав собі: «Там, деспотично ве­дені народи мені здавалися найщасливішими людьми на світі, деспотизм злагіднений м'якістю звичаїв не є таким обридливим явищем, як про це нам кажуть наші філософи; я не знав, що таке зустріч з абсолютним правлінням та нацією рабів.

Саме в Росії слід студіювати жахливе сполучення європейського духу та знання з азіатським генієм. Я це сполучення вважаю тим більше небезпечним, що воно може довго тривати, бо амбіції та страх породжують тут мовчання. Це примусове мовчання витворює тишу цвинтаря, зовнішній лад, що міцніший та жахливіший, ніж анархія. Через те я кажу вам це вдруге, що хвороба, яку воно спричиняє, здається вічною». – так безкомпромісно пише про тодішню Росію і Україну в її  ненаситному череві  француз, маркіз  Астольф де Кюстін. Ми  ще  чутимем його.