22.12.2009, 12:03 | Прес-служба

Сьогодні я продовжу знайомити вас, дорогі мої українці, з працею француза, маркіза Астольфа де Кюстіна, відомого письменника, мислителя європейського штибу, котрий написав книгу, що майже два століття викликає в російської влади ненависть до автора. Отож, мушу повторити моє переднє слово, щоб вам було зрозуміліше.

Його книга  "Росія в 1839 році" або "Правда  про Росію" має карколомну біографію і долю. Одразу ж після виходу у Франції вона  була  рішуче, на царському рівні заборонена в Росії, а згодом і в СРСР. І лише на самісінькому  початку дев'яностих  напівпідпільно  її   вперше видали в ще  горбачовсько-єльценівській хаосній Росії, в котрій фактично не було влади.

Кілька слів про передісторію  її написання.

Вже добре знаний у  республіканській Франції  прозаїк, публіцист  Астольф де Кюстін,  батька і діда якого скарали гільйотиною, і    він гаряче ненавидів  парламентарну монархію Людовика Філіппа Орлеанського, котрий в результаті революційних заворушень опинився на французькому троні.  Гострий, принциповий, він  запально критикував республіканську  політичну модель французької влади за її нібито надмірну анархічність у вигляді стихійної, безсистемної демократії.  Йому щиро здавалося, що більш тоталітарна, систематизована модель імперського абсолютизму  прийнятніша для поступу, для організації людського співжиття, для  дисциплінованого суспільства. Саме таку імперську, ідеальну в уяві маркіза де Кюстіна,   модель йому не треба було довго відшукувати на планеті.  Варто було повернути погляд у бік Росії Миколи Палкіна. Що він і зробив.

Тобто,  загодя зачарований царською Росією, а точніше Російською імперією, в яку вже майже двісті років Україна входила, як  асимільована колонія,  переконаний у досконалості абсолютизму  вільний своїх поглядах та у праві їх висловлювати публічно, Астольф де Кюстін їде до Росії, щоб  написати про неї захоплену публіцистичну книгу вражень,  відкрити французам  позитивний,  навіть захоплюючий образ сильної, на чолі з  всемогутнім царем, Росії. Показати її, як приклад для  занадто розхристаної і демократичної Франції, в якій  король Луї Філіпп пішки, з парасолькою під пахвою шпацирує по Єлісейських полях серед рядових парижан, і повії дозволяють собі робити королеві  професійні жести… Ні, в Росії  таки порядок, система,  кожен знає своє місце.

Він дістався до Петербурга, де його чекав сам цар Микола Палкін. Сам цар  очікував його приїзду, готував йому бучну зустріч, готував спеціальних екскурсантів, супровідців-наглдачів за поведінкою та   колом інтересів при знаомстві з Росією  француза, котрий  їде прославити  велику  Росію. Тут ще  нікого так не зустрічали і іноземців.  Офіціоз. Найвищий рівень!  Царська опіка і царські милості!  Вперед, маркізе Асдольф де Кюстіне! Вперед! На зворотну дорогу вам ще й сипонуть  торбу золота та алмазів. Лиш напишіть про Росію так, як хоче цар Миколка та  його оточення.

Потім  маркіз побував у російській глибинній провінції: в Ярославлі, Костромі, Нижньому Новгороді, Владімірі, в містечках і селах  Росії.  Із однозначним  наміром – прославити  Росію, її владу і її народ, котрий  має саме таку владу.

Попереджаю українофобів: не лементуйте, не кидайтеся в рукопашну – це писалося майже двісті років тому, писалося дуже чесним і відкритим   французом, а не колоніальним, загнаним у рабство українцем. Читати це суворо заборонялося  кількома царями, заборонялося майже століття  і  комуністами. Сьогодні ми можемо вільно  читати ці тексти і думати над ними. То більше, що вони мають пряме відношення до нашої з вами, української історії в складі Російської імперії.

Уважно слухайте. Нагадую: це – 1838-й рік.  Тарас Шевченко вже в Петербурзі, а    в царському дворі приймають француза де Кюстіна.  Тарасові двадцять чотири роки. Ще вчора він був рабом, кріпаком пана Енгельгарда. Вже вільний, але навряд чи й здогадується про присутність у столиці  високопоставленого француза, якому я й передаю слово.

      "Дня 22 липня 1839 року, - пише де Кюстін, - коли Ніколас Палкін улаштував у Петергофі «народне свя­то», о третій годині пополудні почалася велика буря. Велика кількість барж, переповнених людьми, що пос­пішали морем з Петербурга на свято, потонули. Друго­го дня признавалися до двох сотень утоплених, інші гово­рили, що загинуло півтори тисячі, а навіть дві тисячі, але ніхто не дізнається правди; часописи не писати­муть про нещастя, що означало би оскаржувати імпе­ратора. Не зважаючи на це велике нещастя, помпезне святкування з нічною ілюмінацією відбулося цілком «нормально», неначе нічого не сталося.

      Таємниця денної катастрофи була дотримана про­тягом цілого вечора; а цього ранку двір не видається від цього засмученим: приписи вимагають тут перш за все, щоб ніхто не говорив про те, що турбує думки всіх. Подібні нещастя, хоч і менші розмірами, трапляються щороку під час петергофських свят, які стали би імпо­зантними днями жалоби, похоронних урочистостей, коли б ще хто поза мною подумав чого варті ці пишні церемонії, але тут я самітний з цими думками.

      Уявіть собі тисячі оповідань, різного роду дискусії і заяви, крики, які спричинили б подібні події в якій хо­чете країні, крім цієї, а зокрема в нашій? Скільки часо­писів сказали б, а скільки голосів це підхопили б, що поліція ніколи не виконує свого завдання, що баржі погані, що поромщики хапливі, що влада замість того, щоб запобігти небезпеці, збільшує її чи то через свою легковажність, чи то через свою хапливість... А тут ні­чого!!! Мовчанка ще жахливіша від самого нещастя. Два рядки в газеті без подробиць, а при дворі, в місті, в салонах великого світу ані слова, а якщо тут не гово­рять, то й ніде інде не говорять про це. У Петербурзі нема кав'ярень, щоб обговорювати там часописи, які нині існують; дрібні урядовці ще більше залякані, аніж вельможі, а про що не сміють говорити у шефа, те саме буде ще більше замовчане у підлегих..."

Перерву на хвилину  роздуми  маркіза де Кюстіна, і для вас, дорогі мої українці, нагадаю звідки перейшла у політичну антимораль української колоніальної влади ця потреба брехати. Візьмімо  хоча б Чорнобильську катастрофу. Святкували першотравень, виводили наших дітей на демонстрації у той час, коли  верхів'я кремлівської (і  колоніальної "уресерівської" на чолі з Щербицьким!)  влади знали  про масштаби трагедії. Чи не звідти, з  північних країв за три з половиною століття нашої бездержавності  розповсюдилося це  лукаве замовчування, ця імперська брехня і облуда?  Про варварський  напад  російських військ Муравйова  на незалежну Українську Державу не можна було ьговорити вісімдесят п'ять років, про  голодомор мовчали  більше, як півстоліття, про діяльність УПА -  брехали сорок п'ять.  Поміркуйте спокійно  над цими фактами самі. Цитую далі правдивого француза.

"Я згоджуся, що подібні вчинки належать до тутеш­ніх звичаїв, бо я не бачив виразу протестів чи жаху на обличчях жодного з глядачів цих жахливих сцен, а при цьому були люди з усіх верств. За білого дня, на пе­реповненій вулиці, бити людину до смерті раніше ніж її судити, от що здається цілком природнім суспільству та поліції в Петербурзі. Міщани, шляхта, солдати й міські багачі та бідні, великі й малі - всі погоджу­ються спокійно, що подібні речі відбуваються в них на очах, не турбуються законами цього вчинку. Деінде громадянина боронять усі перед агентом влади, що переступає межі; тут усе навпаки...

      Мораль народу є повільним наслідком взаємовпли­вів законів на звичаї та звичаїв на закони; вона не міня­ється за одним помахом палиці чарівника. Звичаї мос­калів, всупереч усім претензіям цих напівдикунів, є і залишаються ще довго жорстокими» - пише  маркіз де Кюстін. І враз фіксує дивовижне пророцтво в своїй уяві. Зверніть на нього увагу. Геніальне передбачення! Трагічна видозміна світобудови!  Погляд вперед через товщу часу!  Фантастика!!!

      "…Все однакове, незмірне розтягнення території не стане перешкодою для того, щоб все від­булося в Росії з одного кінця до другого з пунктуаль­ністю, якщо коли-небудь здолають ви­конати справжню революцію через цей народ, то різанина буде регулярна, як полкові вправи. Побачите села, перетворені на казарми  та вбивство, що з халуп організовано і збройно посувається шиком, в повнім порядку; нарешті москалі улаштують грабунок від Смоленська до Іркутська, так, як вони марширують під час параду на площі перед Зимовим Палацом у Петер­бурзі. Наслідком такої одноманітності природних на­хилів народу та його суспільних звичаїв постає стандартизоване мислення, прояви якого можуть стати дивовижними, як у добрім, так і в злім.

      Все є темне в майбутньому світі, але що є певне - це те, що світ побачить дивні сцени, які відіграє перед ін­шими націями ця заздалегідь  підготовлена нація.

      Я додам, що криваві сцени ще відбуваються щодня в багатьох місцевостях цієї самої країни, де суспільний лад щойно був порушений та відновлений таким жах­ливим способом. Ви бачите, як москалі з гордістю за­кидають Франції її політичні непорядки та з того роб­лять висновки на користь самодержавія. Але хай буде дана воля друку в Росії на 24 години, і ви довідаєтеся про таке, що вас примусить з жахом відступити. Мов­чання конче потрібне для утиску. При самодержавній владі порушення мовчанки до­рівнює державній зраді.

      Якщо знаходяться поміж москалями кращі дипло­мати, як серед більш поступових у цивілізації народів, то це тому, що наші часописи дають їм відомості про все, що в нас діється, про передбачення і замість того, щоб мудро ховати від них наші недоліки, ми за них пристрасно щоранку їм нагадуємо в той час, як їхня, працюючи в темряві, візантійська політика ховає ста­ранно перед нами все, що вони бояться нам показати.

      Ми йдемо за денного світла - вони посувають­ся приховано: гра не є рівна. Незнання, на яке во­ни нас залишають, нас осліплює; наша щирість їх освітлює, ми маємо хибу балакучости, вони посідають силу таємниці: от що робить їх такими вправними.

      Все, що я вам можу сказати, це те, що від часу, коли в Росії я бачу дуже чорне майбутнє Європи. Проте моє сумління примушує вам сказати, що цей погляд побо­рюють дуже розумні та досвідчені люди. Ці люди ка­жуть, що я перебільшую могутність Росії, що призна­чення цієї країни є понести свої здобутки на Схід, а потім розпастися... Вони визнають, що цей народ має відчуття мальовничості; вони присуджують йому му­зичні здібності, вони заключають, що ті нахили мо­жуть допомогти розвинути до певної міри мистецтво, але їх не вистачає для переведення панівних намірів, які я йому приписую та які я вбачаю в його урядові. На­укового генія бракує москалям, - додають вони - мос­калі ніколи не виявили творчої сили, вони від природи одержали лінивий та поверховий дух; якщо вони вчаться, то більш від страху, а не через схильність; страх робить їх здатними за все братись... Але страх та­кож перешкоджає їм зайти задалеко на кожнім шляху; геній через сміливість своєї природи є як героїзм, він живе свободою, в той час, як страх і рабство мають об­межене існування, як і пересічність, чиєю зброєю вони є... Москалі скоріше покірні, як розумні, ско­ріше релігійні, як філософи, вони мають більше слух­няності, ніж волі, їхній думці бракує руху, як їхній душі свободи... На хвилину вони можуть стати здобичника­ми зброєю, але ніколи не стануть ними ідеєю, а народ, що не має чого навчити народи, які він хоче підбити, не є на довший час міцнішим.

      Такі, здається мені, найміцніші докази висловлені проти моїх побоювань політичними оптимістами... Я ніяк не послабив аргументів моїх противників; вони закидають мені, що я перебільшую небезпеку. Але в дійсності мої думки поділяють інші особи, маючи важ­ливі для цього підстави. Вони закидають оптимістам їхнє засліплення, закликаючи їх побачити лихо ще заки воно не стало неминучим. Я представив вам питан­ня у двох обличчях - висловлюйтесь: ваш присуд ма­тиме для мене велику вагу, проте я попереджаю вас, якщо ваше рішення буде проти мене, то наслідком цього я далі буду старатися боронити мої погляди як­найдовше та якнайміцніше, пробуючи підперти їх ліп­шими доказами. Я бачу велетня зблизька та я не можу себе переконати, що цей витвір Провидіння має зав­данням лише зменшення варварства Азії: мені здаєть­ся, що його головне призначення покарати новою ін­вазією здрібнілу цивілізацію Європи; вічна східня тиранія безнастанно загрожує нам і ми підляжемо їй, якщо наші роздори та наші несправедливості зроб­лять нас гідними такої кари».

 Оце, власне є діагнозом  Астольфа Кюстіна  нашої, української хвороби сьогодні, у 2009-му році.  "…Ми підляжемо їй, якщо наші роздори та наші несправедливості зроблять нас гідними такої кари."                

"У будівництві, як і в ін­ших мистецтвах, - це досконалість найменших дріб­ниць та їхні відношення, мудро комбіновані з загальним планом, з яким народжується відчуття краси. В цілій Росії ніщо не витворює подібного враження".

Про ославлену московською пропагандою строка­ту, наче папуга, церкву Василя Блаженного де Кюстін висловлюється так:

«Звичайно, країна, де подібна будова зветься місцем молитви, не є Європою - це Індія, Персія, Китай, а лю­ди, що йдуть вклонятися Богові в цій коробці конфі-тур, не є християнами".

Про московський Кремль, хоч він і був збудований ломбардськими будівничими, які зробили з нього кеп­ську копію міланського замку, де Кюстін із жахом пи­ше:

«Ці незчисленні будови висловлюють лише одну й ту саму ідею, яка панує тут над усім: війна підтримана жахом. Кремль - це безперечно витвір понадлюдської істоти, але істоти злотворної. Слава в рабстві - така є алегорія, зображена цим шайтанським споруджен­ням... Це місце побуту для постатей з Апокаліпсису.

Даремно кожна вежа має свій окремий вигляд та призначення, бо всі вони мають те саме значення: озб­роєний терор!"

Ось такі висновки робить  французький письменник, мислитель Астольф  де Кюстін, котрий  поїхав до Росіїї в першій половині дев'ятнадцятого століття, щоб прославити  її монархічний устрій,  який він ідеалізував. Цар Микола зустрів його з почестями, влаштовував для нього показові паради і гульбища,  придворні  чиновники намагалися підсовувати йому пітерських красунь, а він сміливо  вивчав Росію. І, звичайно, тодішню Україну в складі імперії.  Тому сказане ним – і про нас.

Я продовжу  цю розповідь, братове  українці.  Думаймо разом!  Є над чим думати, щоб розуміти – хто ми є і звідки, і що нам прищепили за літа неволі. Думаймо. Кожен окремо. І всі разом. Мусимо це робити. Щоб відродитися в новому часі.