22.12.2009, 12:05 | Прес-служба

Сьогодні я продовжую знайомити вас, дорогі мої українці, з працею француза, маркіза Астольфа де Кюстіна, відомого письменника, мислителя європейського штибу, котрий написав книгу, що майже два століття викликає в російської влади ненависть до автора. Отож, мушу повторити моє переднє слово, щоб вам було зрозуміліше.

Його книга  "Росія в 1839 році" або "Правда  про Росію" має карколомну біографію і долю. Одразу ж після виходу вона стає популярною у Франції, але  -  рішуче, на царському рівні, забороняється  в Росії, а згодом і в СРСР. І лише на самісінькому  початку дев'яностих  напівпідпільно  її   вперше видали в ще  горбачовсько-єльценівській хаос ній, неотямленій  Росії, в котрій фактично не було влади.

Інформація про передісторію  її написання.

Вже добре знаний у  республіканській Франції  прозаїк, публіцист  Астольф де Кюстін,  батька і діда якого скарали гільйотиною, і    він гаряче зненавидів  парламентарну монархію Людовика Філіппа Орлеанського, котрий в результаті революційних заворушень опинився на французькому троні.  Безкомпромісний, принциповий, він  запально критикував республіканську  політичну модель французької влади за її нібито надмірну анархічність у вигляді стихійної, безсистемної демократії.  Йому щиро здавалося, що більш тоталітарна, систематизована модель імперського абсолютизму  прийнятніша для поступу, для організації людського співжиття, для  дисциплінованого суспільства. Саме таку імперську, ідеальну в уяві маркіза де Кюстіна,   модель він знайшов,.   повернувши погляд у бік  царської Росії Миколи Палкіна.

Тобто,  загодя зачарований царською Росією, а точніше Російською імперією, в яку вже майже двісті років Україна входила, як  асимільована колонія,  переконаний у досконалості абсолютизму,  вільний у своїх поглядах та у праві їх висловлювати публічно, Астольф де Кюстін їде до Росії, щоб  написати про неї захоплену публіцистичну книгу вражень,  відкрити французам  позитивний  образ сильної, на чолі з  всемогутнім царем, Росії. Показати її, як приклад для  занадто розхристаної і демократичної Франції, в якій  Луї Філіпп пішки, з парасолькою під пахвою шпацирує по Єлісейських полях серед рядових парижан, і навіть деякі  повії дозволяють собі робити королеві  професійні жести… Ні, в Росії  таки порядок, система,  кожен знає своє місце.

Він дістався до Петербурга, де його чекав сам цар Микола Палкін. Самодержець  очікував його приїзду,  влаштовував бучну зустріч французові, готував спеціальних екскурсантів, супровідців-наглядачів за поведінкою та   колом інтересів де Кюстіна при знайомстві з Росією. Тут ще  нікого з іноземців так не зустрічали.  Офіціоз. Найвищий рівень!  Царська опіка і царські милості!  Вперед, маркізе Асдольфе де Кюстіне! Вперед! На зворотну дорогу вам ще й сипонуть  торбу російського золота та алмазів. Лиш напишіть про Росію так, як хоче цар Миколка та  його оточення.

Потім  маркіз побував у російській глибинній провінції: в Ярославлі, Костромі, Нижньому Новгороді, Владімірі, в містечках і селах  Росії.  Із однозначним  наміром – прославити  Росію, її владу і її народ.  Не вийшло хвальби. Вийшла правда.

Попереджаю українофобів: не лементуйте, не кидайтеся в рукопашну – це писалося майже двісті років тому, писалося дуже чесним і відкритим   французом, а не, скажімо, якимсь озлобленим від колоніальної неволі, загнаним у рабство українцем. Читати це суворо заборонялося  кількома царями, заборонялося майже століття  і більшовиками та  комуністами. Сьогодні ми можемо вільно  читати ці тексти і думати над ними. То більше, що вони мають пряме відношення до нашої з вами, української історії в складі Російської імперії, коли в тому ж таки Петербурзі вже визрівав наш будитель Тарас.

Уважно слухайте. Нагадую: це – 1838-й рік. Переклад з французької Дмитра Донцова:

"Отже, москалі наших днів є гідні підданців Івана IV. Це одна з причин, які зас­тавляють мене дати вам коротку історію цього царювання.

У Франції я забув про ці факти, але в Росії ви змуше­ні знову нагадати собі жахливі подробиці. Це буде предметом мого дальшого листа. Не бійтеся нудьги: ні­коли оповідання не буде цікавіше, як це.

...Брутальна жорстокість Івана IV примусила зблід­нути Тиберіїв, Неронів, Каракал, Людовіка, Річарда-3-го, Генріха VIII і всіх старовинних та сучасних тиранів... Якщо ви не студіюєте спеціально літописів Росії, то розповідь, яку зараз опишу, вразить вас своєю потворністю. Проте, це лиш підсумок справжніх подій.

Але ціла ця збиранина страхіть, засвідчена історі­єю, хоч це звучить як вигадка, не є тим, що викликає найбільше думок при описі довгого царювання Івана IV. Ні, проблемою не до висновків для філософів, вічним предметом для здивування та понурих розду­мувань є вплив, який зробила ця тиранія, без подібної собі, коли йдеться про націю, яку вона здесяткувала: вона не лише не викликає відрази в цілих поколін­нях,- вона їх зачаровує.

Іван IV, ще дитиною вступає на престол у 1533 р. Ко­ронований, маючи 17 років, вмер у Кремлі по 51 роках царювання 18 січня 1584 року. Був оплакуваний цілою нацією, не виключаючи дітей своїх жертв.

Слід сказати, що це потворне царюван­ня так надихнуло москалів, що вони знаходять у безмеж­ній владі князів, що над ними панують, предмет захоп­лення; політична слухняність стала для москалів релігією-культом. Лише в цьому народі, принаймні я так гадаю, були мученики, що обожнювали своїх катів! Чи ж Рим вклякав на коліна перед Тиберієм чи Нероном, щоб блага­ти їх не зрікатися самодержавної влади та далі його па­лити, грабувати, спокійно купатися в його крові, безчес­тити його дітей? А це саме те, що вчинили москвини перед найбільшою тиранією царювання Івана IV

Він захоче забратися геть, але москалі благатимуть правити далі над ними по своїй уподобі. Так виправда­ний, так гарантований тиран знову розпочне свої катування. Для нього царювати - це вбивати, він вбиває від страху та з обов'язку і ця надто проста конституція є скріплена згодою москалів та жалем і слізьми цілої нації по смерти тирана!... Іван, коли він рішив, як Не­рон, скинути ярмо слави та чесноти, щоб панувати виключно терором, не обмежується винаходом незна­них до того часу жорстокостей, він ще обтяжує нещас­ливих жертв своєї люті образами: він винахідливий, він комічний у своїй жорстокості. Жахливе та смішне одноразово оживлюють його сатиричну та немило­сердну душу. Він пробиває серця вщіпливими словами в той самий час, як він сам шматує тіла, і в цих злочи­нах, поповнюваних на своїх земляках, яких від надмі­ру перестрашеної гордости вважає за ворогів, добір­ність його слів перевищує варварство вчинків.

Це не означає, що він не кохався у тортурах на всі­лякі способи, винайдені перед ним, щоб мучити тіла людей та продовжувати муки: його урядування - це ца­рювання тортур.

Уява відмовляється сприймати таке моральне та по­літичне явище. Я щойно це вимовив і  слід сказати вдруге: Іван IV розпочав, як син Аґріппіни, з чесноти та з того, що впливає, мабуть, на найбільше чванливу і ме­тушливу націю - із завоювань. У цій добі свого життя, примушуючи замовкнути грубі нахили та брутальну жорстокість, які в нього проявлялися від дитинства, він підпорядковує керівництву мудрих та суворих друзів.

Казань, ця грізна опора ісламізму в Азії, впаде у 1552 році під ударами царської армії, його енергія здивува­ла навіть напівдикі племена, але незабаром ви побачи­те його таким боягузом, таким плазуном: він стає бояз­ким і в той же час жорстоким. Це через те, що в нього, як майже в кожної потвори, жорстокість мала своїм го­ловним корінням страх. Він через ціле своє життя при­гадував те, що він зазнав у дитинстві: деспотизм бояр, їх роздори загрожували його життю, коли йому ще бракувало сили, щоб боротись, можна сказати, що змужніння принесло йому бажання помститися за безсилість дитячого віку. Але, якщо є щось глибоко повчальне у страшнім житті цієї людини, то це те, що він згубив хоробрість - згубивши чесноту.

Чи це не свідчить про те, що Бог, вкладаючи в люди­ну серце, сказав їй: Ти будеш хоробра лише доти, доки будеш людяна. Ця наука мені видається коштовною та втішною і я дуже радий, що міг її віднайти в глибині цієї жахливої історії.

Астрахані випала та сама доля, що й Казані. Мос­ковщина, звільнена від сусідства своїх давніх господа­рів татар – торжествує на радощах, але цей народ слуг, що може звільнитися від одного ярма, щоб опинитися в другім, обожнює молодого царя з гордощами та бояз­ню недавно звільненого._ пише француз-правдорлюбець маркіз Астольф де Кюстін. І продовжує:

"Але раптово втомлений цар спиняється серед своєї слави, йому надокучили свої благословенні чесноти, він падає під тягарем своїх лаврів, він назавжди зріка­ється продовжувати добрий шлях. Він воліє краще нікому не довіряти та карати своїх друзів за той страх, який вони йому спричиняють. Він більше не хоче слу­хати мудрих порад. Але його божевілля гніздиться в серці, воно не досягає його голови. Бо серед найбільш нерозумних вчинків, його промови повні сенсу, а лис­ти повні логіки;  народ  мав за своє дже­рело жах, навіяний тираном, - москалі вдосконалили жах, чіпляючи йому маску любови.

Москві загрожує ворожа інвазія (Іван влучно виб­рав час для каяття), москалі боялися безладдя, інакше кажучи, - вони передбачають хвилину, коли, не можу­чи забезпечити для себе свободу, вони будуть приму­шені думати і бажати по своїй волі показати себе людь­ми та, що найгірше, громадянами; що стало б щастям для другого народу - знеохочує цей. Коротко, Москов­щина втомлена своєю довгою немічністю, віддано вклякає перед чобітьми Івана, яких вона боїться мен­ше, як самої себе. Вона благає цього незаступимого во­лодаря, вона збирає його скривавлену корону і берло та повертає йому. Просить у нього єдиної ласки: згоди­тися знову одягти на неї залізне ярмо, в якому вона ні­коли не втомилася ходити.

Якщо це покора, то вона йде задалеко, навіть для християн; якщо це підлість, - то вона непростима; а коли це патріотизм, - то він нечестивий. Коли людина зломить свої гордощі, то вона творить добро; коли лю­дина любить невільництво, - то чинить зло. Релігія по­коряє, невільництво упідлює і між ними двома існує така різниця, як між святістю та брутальністю.

Як би там не було, московити, заглушуючи крик свого сумління, вірять у царя більше як у Бога. Чи та­ким чином вони створюють для себе чесноту, приносячи все в жертву для рятунку імперії, ганебної імперії, існування якої може бути продовжене лише потоптан­ням людської гідности!!! Засліплені монархічним ідо­лопоклонством, яке створили самі для себе, москалі нашого століття, так само як і москалі століття Івана, забувають, що пошана перед справедливістю, що культ правди має більшу вартість для всіх людей із слов'яна­ми включно, аніж для Росії.

Тут мені ще раз об'являється інтервенція понадприродної влади із старовинними формами. З тремтінням запитуєш себе, яка є майбутність, що її Провидіння об­рало для цієї суспільности, яке такою ціною купує собі продовження життя.

Я досить часто звертав вашу увагу на те, що нова римська імперія тліє в Росії під попелом Візантії. Самий жах не викликає такої терпеливости. Ні, повірте моєму передчуттю, є одна пристрасть, яку москалі розуміють, як жодний народ її не розумів від часу римлян: це амбі­ція. Амбіція примушує їх жертвувати всім, абсолютно всім, як Бонапарт, до конечности існування включно.

Це той найвищий закон, що підпорядковує цю на­цію Іванові IV: хай буде тигр замість Бога, щоб лише не заникла імперія - така була російська політика за цьо­го царювання, що створило Росію. Та мене жахає знач­но більше терпеливість жертв, аніж жорстокість тира­на. Це політика інстинкту чи політика розрахунку, що для мене мало важить! Що для мене є важливим та що я бачу з жахом, - це те, що вона триває вічно, зміняю­чись відповідно до обставин та що ще сьогодні вона викликала б ті самі наслідки під подібним царем, коли б земля породила двічі Івана IV.

Дивуйтесь цьому єдиному в історії видовищу: мос­калі із завзятістю та підлістю людей, що хочуть посіда­ти цілий світ, плачуть біля ніг Івана, щоб він далі пра­вив над ними... , ви знаєте як  він зберіг для них те, що зненавидів би кожний народ, не захоплений фанатичним передчуттям своєї слави.

Всі клянуться - великі, малі, бояри, стани та особи, словом - ціла нація клянеться із слізьми, з любов'ю підкоритися в усьому, щоб тільки він не залишив їх на самих себе. Цей верх нещастя є єдиною загрозою, яку москалі у своєму нешляхетному патріотизмі не мо­жуть холоднокровно терпіти, беручи до уваги, що не­минуче безладдя, яке постане, зруйнувало б їхню імпе­рію невільників. Підлість, доведена до цього ступеня, наближається до взнеслого; це щось від римських чес­нот і вона увічнює державу, але яку державу, милий Бо­же!... Засіб знеславлює мету.

Тим часом розчулена жорстока бестія змилосерди­лася над звірятами, з яких довгий час робила для себе пасовисько; вона знову повертається до влади без об­межень, навпаки, з абсурдними застереженнями на ко­ристь своїх гордощів і люті. Він згоджується їх прийня­ти неначе з ласки до цього народу, залюбленого у приниженні так, як інші народи є фанатиками свободи; до цього народу насичуваного своєю власною кров'ю, народу, що прагне, щоб його вбивали на втіху свого во­лодаря; він тремтить, як тільки віддихне в спокою.

Починаючи від цього моменту витворюється мето­дична тиранія, але проте ґвалтовна, якої подібної не знають літописи людського роду, беручи на увагу, що було ж стільки божевілля в її виконуванні і в покірнос­ті супроти неї. Володар і нація в ті часи, ціла імперія - здуріли, а наслідки цього шалу ще тривають." – так  міркує  француз Астольф де Кюстін. А я згадав слова  благородного росіянина, котрий після оголошення  результатів перших демократичних парламентських виборів у Росії, на яких перемогу здобули комуністи і Жереновський – вигукнув: "Русь! Ти одурєла!!!"

І  такою, "одурілою" почала реставровувати імперію.

Не вдасться. Бо є  Україна.