22.12.2009, 12:08 | Прес-служба

Сьогодні я продовжу знайомити вас, дорогі мої українці, з працею француза, маркіза Астольфа де Кюстіна, відомого письменника, мислителя європейського штибу, котрий написав книгу, що майже два століття викликає в російської влади ненависть до автора. Отож, мушу повторити моє переднє слово, щоб вам було зрозуміліше.

Його книга  "Росія в 1839 році" або "Правда  про Росію" має унікальну біографію і долю. Одразу ж після виходу у Франції вона  була  рішуче, на царському рівні, заборонена в Росії, а згодом і в СРСР. І лише на самісінькому  початку дев'яностих  напівпідпільно  її   вперше видали в ще  горбачовсько-єльценівській хаосній,  безцензурній  Росії, в котрій фактично не було влади.

Кілька слів про передісторію  її написання. Лише кілька слів, бо всю історію я виклав у попередніх програмах.

Вже добре знаний у  республіканській Франції  прозаїк, публіцист  Астольф де Кюстін,  батька і діда якого скарали гільйотиною, і    він гаряче ненавидів  парламентарну монархію Людовика Філіппа Орлеанського, котрий в результаті революційних заворушень опинився на французькому троні.  Гострий, принциповий, він  запально критикував республіканську  політичну модель французької влади за її нібито надмірну анархічність у вигляді стихійної, безсистемної демократії.  Йому щиро здавалося, що більш тоталітарна, систематизована модель імперського абсолютизму  прийнятніша для поступу, для організації людського співжиття, для  дисциплінованого суспільства. Саме таку імперську, ідеальну в уяві маркіза де Кюстіна,   модель йому не треба було довго відшукувати на планеті.  Варто було повернути погляд у бік Росії Миколи Палкіна. Що він і зробив.

Тобто,  загодя зачарований царською Росією, а точніше Російською імперією, в яку вже майже двісті років Україна входила, як  асимільована колонія,  переконаний у досконалості абсолютизму  вільний своїх поглядах та у праві їх висловлювати публічно, Астольф де Кюстін їде до Росії, щоб  написати про неї захоплену публіцистичну книгу вражень,  відкрити французам  позитивний,  навіть захоплюючий образ сильної, на чолі з  всемогутнім царем, Росії. Показати її, як приклад для  занадто розхристаної і демократичної Франції, в якій  король Луї Філіпп пішки, з парасолькою під пахвою шпацирує по Єлісейських полях серед рядових парижан, і повії дозволяють собі робити королеві  професійні жести… Ні, в Росії  таки порядок, система,  кожен знає своє місце.

Він дістався до Петербурга, де його чекав сам цар Микола Палкін. Сам цар  очікував його приїзду, готував йому бучну зустріч, готував спеціальних екскурсантів, супровідців-наглядачів за поведінкою та   колом інтересів при знайомстві з Росією  француза, котрий  їде прославити  велику  Росію. Тут ще  нікого так не зустрічали  іноземців.  Офіціоз. Найвищий рівень!  Царська опіка і царські милості!  Вперед, маркізе Асдольф де Кюстіне! Вперед! На зворотну дорогу вам ще й сипонуть  торбу золота та алмазів. Лиш напишіть про Росію так, як хоче цар Миколка та  його оточення.

Потім  маркіз побував у російській глибинній провінції: в Ярославлі, Костромі, Нижньому Новгороді, Владімірі, в містечках і селах  Росії.  Із однозначним  наміром – прославити  Росію, її владу і її народ, котрий  має саме таку владу.

Попереджаю українофобів: не лементуйте, не кидайтеся в рукопашну – це писалося майже двісті років тому, писалося дуже чесним і відкритим   французом, а не колоніальним, загнаним у рабство українцем. Читати це суворо заборонялося  кількома царями, заборонялося майже століття  і  комуністами. Сьогодні ми можемо вільно  читати ці тексти і думати над ними. То більше, що вони мають прямий стосунок до нашої з вами української історії в складі Російської імперії.

Уважно слухайте. Нагадую: це – 1838-й рік.

"Грізний Кремль, з усіма своїми залізними брамами, своїми ославленими підземеллями, своїми неприступ­ними мурами, своїми вежами - здається занадто слабо укріпленим для нерозважного монарха, що хоче вигу­бити половину свого народу, аби могти керувати  другою половиною. В цьому серці, що само по со­бі збочується від терору і люті, де зло та страх витворю­ють щодня нові спустошення, поєднується незрозуміла зневіра (бо для цього немає жодної помітної причини, принаймні позитивної) з безцільною жорстокістю; так найбільш ганебне боягузтво спричинюється до най­більш сліпої жорстокости. Новий Навуходоносор, ко­роль, перетворений на тигра.»

Де Кюстін  наводить  серію цитат з історії Росії за авторства Карамзіна. Для нього важливо опертися  саме на російські авторитети. Ось, наприклад,   уривок з Карамзіна:

«4 лютого 1565 року Москва побачила сповнення умов, оголошених царем для духівництва та для бояр в Слободі Олександрівській. Розпочали страчувати так званих зрадників, що нібито змовлялися разом з Курбським на життя царя, цариці Анастасії та  дітей. Пер­шою жертвою був знаний воєвода князь Горбатий Шуйський. Цей видатний полководець, що багато спричинився до здобуття Казанського ханства, був за­суджений на смерть так само, як і його сімнадцятиріч­ний син. Вони обоє вступили на місце тортур спокійно та гідно, тримаючись за руки... Зять Горбатого, князь Ховрін, грек родом, великий старшина Ґоловін, князь Сухой Кашін, князь Ґоренський - були повішені того самого дня. Князя Шеверьова посадили на палю. Князів Куракіна та Нємого постригли в ченці; велика кількість бояр та боярських дітей була позбавлена майна, інші - засуджені на вигнання»

 «У керуванні справами, - пише далі де Кюстін - жит­тя цієї потвори є суміш енергії та підлости. Він загро­жує своїм ворогам, доки вважає себе сильнішим, а пере­можений - він плаче, скиглить. Він знеславлює себе, знеславлює свою країну, свій народ і ніколи не знахо­дить спротиву, жодний голос не піднесеться проти цих потвор!!! Ганьба, ця остання кара націй, що зрад­жують самих себе!..

Кримський хан спалює Москву, цар утікає. Він по­вертається до своєї столиці, яка є купою попелища, йо­го поява викликає серед решток населення біль­ше страху, аніж його спричинив ворог. Але все одно, ніхто ані «мур-мур» проти царя, що ганебно втік...

Поляки, шведи по черзі пізнають надмір його на­хабства та його боягузтва. У справах з крим­ським ханом він принижує себе, даруючи татарам Ка­зань та Астрахань, що видер від них з такою славою. Не зважаючи на зради свого шефа, Московщина завжди невтомна в рабстві, ані на хвилину не залишає слухняности, такої ж тяжкої і принижуючої; героїзм обійшовся б дешевше цій нації, жорстокій супроти себе самої.

Брехня нерозлучна з тиранією. Це по­жива душ, що підупадають, та урядів, основи яких зневажаються. Так само як правда є кормом душ, що від­роджуються, та розумно впорядкованих суспільностей.

Наклепи Івана 4-го завжди наперед "обґрунтовані", кож­ний, кого влучила отрута його слова - вмре; трупи нако­пичуються довкола нього. Але смерть це ще найменше зло, яким він наділяє засуджених. Його поглиблена жор­стокість відкрила способи змушувати їх прагнути остан­нього удару. Визнаючись на тортурах, він грає витонче­ними терпіннями своїх жертв, він продовжує ці терпін­ня з пекельною звинністю та в своїй жорстокій дбайливості насолоджується їхніми муками і боїться їх­нього скону так само, як вони його прагнуть. Смерть - це єдине благо, яке він дарує своїм підданим.

Проте слід вам описати  деякі з нових способів жорстокостей, що він їх винайшов супроти, так званих, злочинців, яких він хоче скарати (Карамзін, звідки я це беру, наводить джерела). Він їх наказує вари­ти по частинах, у той час, як обливають крижаною во­дою решту тіла; він примушує здирати з них шкіру. Потім, він велить колоти зубцями їхнє оголене та трепетливе м'ясо, а в той час його очі пасуть­ся в їхній крові, в їхніх здриганнях. Його вуха насолод­жуються їхніми криками, інколи він їх добиває власно­ручно ударами кинджалу. Потім він наказує кидати один по другім ці живі тулуби виголодженим та пожадливим звірам, які видирають кусні з цих жахливих недобитків.

Напівживі тулуби старанно зберігають, щоб приму­сити їх якнайдовше бути при цих вправах царя, що су­перничає в жорстокості з тиграми."

Я свідомо вилучаю з цієї глави  де Кюстіна деякі тортурибо не клжне людське серце витримає навіть їхні опис. Читаю далі.

"Новгород Великий буде обраний прикладом для насичення гніву цієї потвори. Ціле населення міста оскаржено за зраду на користь Польщі, але воно винне найбільше через те, що довгий час було незалежне та славне. Йо­го зачумлено навмисно безліччю довільних страчень, що відбуваються в його закривавлених мурах, води Волхова псуються під трупами, що залишилися непохованими довкола валів проклятого міста. А тому, що смерть через тортури не була досить знищуюча, то штучна пошесть суперничає з шибеницями, щоб ма­сово десяткувати населення та наситити лютість ба­тюшки. Батюшка - ласкаве слово чи скоріше титул, яке улесливі московити з сердечністю надають машиналь­но своїм всемогутнім та улюбленим володарям, якими б вони в дійсності не були.

Під цим безмозким царюванням жодна людина не йде природним шляхом свого життя, жодна не досягає можливого кінця свого існування, людська зухвалість посягає на божеську прерогативу. Сама смерть зведена до ролі служки, ката, втрачає свою поважність відповід­но до того, як життя втрачає свою ціну. Тиран здетронізував  янгола, а земля, окроплена кров'ю та слізьми, з покорою бачить, як служниця божеської справедли­вости слухняно іде позаду відгодованих катів ве­ликого князя. Під царем смерть стає рабинею людини. Цей безмозкий тиран завербував чуму, що з підлеглістю капрала спустошує цілі країни, призначені до вилюднення примхою цього володаря. Радість цієї людини є нещастям для других, його влада - нищенням життя, війною без слави, війною під час глибокого миру, вій­ною супроти істот, позбавлених оборони, голих, без­вільних, яких Бог поставив під його священну охорону. Його закон - ненависть до людського роду; його прис­трасть - страх, подвійний страх, той, що він його відчу­ває та той, що його спричиняє.

Коли він мститься, то він продовжує послідовність своєї юстиції аж до останнього ступеня споріднення, вигублюючи цілі родини, молодих дівчат, старців, ва­гітних жінок та немовлят. Він не обмежується, як зви­чайні тирани, покаранням просто кількох родин, кіль­кох підозрілих осіб: ми бачимо, як він мавпує Ірода, вбиває цілими провінціями, не ми­наючи нікого - все там винищується, все, що було жи­ве, зникає, включно до звірят, до риб, яких він затроює в озерах та ріках. Чи ви ймете віру цьому: він примушує синів помагати катам супроти власних батьків!.. Знаходяться такі, що це роблять!!! Хто міг би насмілитись сумніватися в існуванні пекла, читаючи подібну історію?

Потвора сама присутня особисто при всіх нарядже­них нею тортурах: випари крови п'янять її, не насичу­ючи. Він завжди дуже веселий, коли він бачить смерть та спричиняє муки багатьох нещасних.

Отже, перед цим видовищем Московщина мов­чить!.. Та ні, незабаром ви побачите, як вона звору­шиться, вона зараз запротестує. Але не думайте, що во­на це зробить в обороні потоптаної людяности, вона протестуватиме проти небезпеки позбутися князя, що керує нею так, як ви щойно бачили.

В Москві є два міста: місто катів та місто жертв. Істо­рія нам оповідає, як ці два міста могли народитися по­руч себе та існувати - одне  в  другому.

Немає підстав, щоб вибачити жорстокість Івана. Кілька чужоземних істориків твердили про змови, які він знищив; за однозгідним свідченням наших лі­тописів та всіх урядових документів, ці змови існува­ли лише в затьмареній голові царя. Коли б бояри, ду­хівництво, міщани снували зраду, яку їм закидали, вони б ніколи не покликали тигра з його печери в Олександрівській слободі. Ні, він впивався кров'ю яг­нят, а останній погляд, який його жертви кидали на світ, благав від сучасників та нащадків справедливос­ти та співчутливого спогаду.

Помимо всіх можливих моральних та метафізич­них пояснень, вдача Івана, кривавого тирана у зрілому віці та на схилі життя, є загадкою для людського серця, та ми ставили б під сумнів найбільш правдиві звіти про його життя, коли б літописи інших народів не давали  дивовижних взірців».

Інші нації зносили тиранію, московська нація її  одушевила, вона любить її. Чи не є характерним цей фанатизм покірности? Тут, одначе, не можна заперечити, що ця народна манія винятково може стати основою взнеслих поступувань. Тут людина часто доводить приниження до героїзму; вона не є добра, але не є дрібничкова. Це те, що можна сказати про Кремль.

Це жахливе, як царювання Івана IV. Таке царювання осліплює назавжди людську душу в нації, що терпеливо терпіла його до кінця; останні небожата цих людей, розп’ятих катами, будуть відчувати муки своїх батьків. Злочин проти людськости деградує народи аж до їхніх найдальших нащадків. Цей злочин не полягає лише в тому, що хтось чинить несправедливість, але, що ніхто цьому не протиставиться; народ, який під приключкою, що покірність є найперша з чеснот, зберігає тиранію для своїх нащадків, нехтує своїм власним добром, він робить гірше, як це: він ухиляється від своїх обов’язків.

Сліпа покірність підданих, їхня мовчанка, їхня вірність своїм безмозким панам – є фальшивими чеснотами: підкорення похвальне, а зверхність шанована, коли вони стають засобом забезпечення людських прав. Але коли король нехтує тим, коли він забуває за яких умов дозволено панувати над собі подібними людьми, то громадянам залишається тільки звернутися до Бога, свого вічного пана, який звільнить їх від присяги вірности тимчасовому господареві."

Ось такі жорсткі, безкомпромісні присуди виносить царській Росії французький  демократ, котрий приїхав з Парижу закоханим у Росію на  відстані, приїхав проспівати їй оду, а  при зближенні, при  детальному розгляді і вивченню -  вийшло вбивче дослідження культу рабства, царепоклоніння, котре веде до здичавіння народної душі. Присуди де Кюстіна  важко піддати корекції, вони глибинно аргументовані і невідворотні.

Тому-то дух  саме такої Росії породив культ Сталіна з усіма його кривавими наслідками. І для України також.

Вдумуймося, братове в  написане де Кюстіном. Нехай воно нас учить бути українцями. Будьмо ними.