06.04.2009, 10:48 | Прес-служба

Дали нам завдання: написати і здати твори із теми «Об’єднаймося, брати українці!» Скажіть, до кого учні, вчителі можуть звертатися? Хіба що до стіни? Хто їх може почути? Кому потрібна нині освіта, якщо у нашому парламенті працюють депутати, які не мають вищої освіти? Дивлячись телевізор, чуємо, що окремі люди, які не пов'язані із літературою або мовою, навіть і не чули й не відали ніколи, що існують твори І. Багряного «Тигролови», Уласа Самчука «Марія», Василя Барки «Жовтий князь», і всіх цих творів (окрім «Марії» Уласа Самчука, 5 штук!) у школі нашій і навіть у всьому нашому селі немає жодного примірника! За свої кошти я вписала їх із Києва.

Лариса Пастух, село Чернятка Бершадського району Вінницької області.

Я закінчила три навчальні заклади, маю тридцять чотири роки трудовго стажу (на одному місці) у моєму рідному селі, працюю учителем української мови і літератури. Що спонукало мене написати до Вас цього листа. Те, що дуже турбує, болить, непокоїть…

Дали нам завдання: написати і здати твори із теми «Об’єднаймося, брати українці!» Скажіть, до кого учні, вчителі можуть звертатися? Хіба що до стіни? Хто їх може почути? Кому потрібна нині освіта, якщо у нашому парламенті працюють депутати, які не мають вищої освіти? Дивлячись телевізор, чуємо, що окремі люди, які не пов’язані із літературою або мовою, навіть і не чули й не відали ніколи, що існують твори І. Багряного «Тигролови», Уласа Самчука «Марія», Василя Барки «Жовтий князь», і всіх цих творів (окрім «Марії» Уласа Самчука, 5 штук!) у школі нашій і навіть у всьому нашому селі немає жодного примірника! За свої кошти я вписала їх із Києва. Зате, що цікаво, привілеї має зарубіжна література і вчителі зарубіжної літератури, жаль, що не діляться класи на групи для вивчення зарубіжної літератури та немає нині допалати за вивчення російської мови! Так само, як жалко і дивно, як окремі регіонали (типу Януковича) у своїй доповідях і виступах починають посилатися на фільми, книги, героїв, яких… не знають і трохи що самі не запитують у присутніх — «А хто це? Звідки це?» Чому так у нас відбувається?

Останні вибори (шість разів!) я була в комісії виборчій. Два останні рази із представниками комісій їздила до хворих, немічних, брала їхню руку у свою і разом ставили підписи і позначки, які вони казали. Багато хто із них сидить у хатах і єдиний їхній зв’язок із світом — це радіоприймач.

Що турбує? Молодь і працюючі (не пенсіонери) не мають, де працювати насправді, бо ферми розгромлені, а тому — і заполонили Київ. Працюють там у «німців та наших українців» на будівництві. Мені завжди цікаво, за які ж кошти ті «бідолахи» так шикарно будуються? Бо в селі за останній час жодної хати не побудували люди, а серед раніше будованих багато стоїть пусткою.

У нас у селі одна жінка із дуже хорошої, пристойної, зразкової сім’ї поїхала на заробітки в Італію, бо не мала сім’я можливості довчити єдиного сина (за фахом та жінка — художниця). У чоловіка був рак, але групи йому не дали, бо він (за його словами) не зміг за це заплатити!

Є у нашому селі і інвестор — Пешко, спасибі, зробили асфальтовану дорогу до села. Але тепер хочуть, щоб люди їм віддали свої паї. Частина віддає. Люди помирають. Пройде час, скуплять усі землі і що? Цього року он посіяли сою і ціле літо кропили поле отрутами!

Кажуть, що покоління повторюється через сорок років, отож, наші односельці порахували, що якраз через сорок років у нашому селі зовсім не лишиться людей. Єдине, у чому нам пощастило, що біля нашого села походить газопровід, то, слава Богу, завдяки райдержадміністрації газифікували школу, хоча дітей у ній стає все менше і менше. Люди, хто спромігся, то повели газ і до своїх осель, але наш дитячий садок і амбулаторія — так і лишилися без газу. А який у нас прекрасний Будинок культури. Був. Бо хто його має ремонтувати? Кому він потрібен?! Зате окремі «засновники-начальники» живуть як капіталісти. Мене, якщо чесно, це турбує мало, бо мій чоловік забрав свої 1 га 78 соток землі і вийшов із колгоспу після того, як за три місяці невтомної роботи заробив аж 100 гривень! На «будівництво» виписали нам цеглу, то не можна було її забрати, аж поки не написали у газету «Сільські вісті». Спасибі виконавчій службі, то нам віддали кошти за цю цеглу, але це вартувало двох років судової тяганини!

І скажіть мені, будь ласка, хіба це вчитель, якщо він мусить тримати 1–2 корови?! Дали би депутатам зарплату у тисячу гривень, то чи б змогли вони за ці кошти вчити власних дійте, вдягатися, платити за телефон, газ (у місяць щонайменше 220 гривень, якщо економиш на всьому!), за світло, а ще купувати до школи книги, таблиці. Не у всіх учителів, які у школі працюють, чоловіки бізнесмени або начальники! А то якось казав іще Азаров: «Ми їм добавили по 200 гривень!» Хай візьме їх собі і поживе на них!

Ми живемо у селі і не п’ємо молока, не їмо сиру, бо все йде на продаж! Треба терміново рятувати село, допоки є ще що рятувати, бо нині навіть до місцевої влади обрати немає кого, бо всі молоді намагаються тікати у місто. Біля землі нині багато не заробиш! Були такі випадки, що вночі різали комбайни і здавали на металобрухт, щоб поїхати відпочити! От що діється у нас, на периферії!

А пенсії! Як можна іти на пенсію, якщо однолітки покупляли «групи» і без освіти і стажу роботи отримують таку ж пенсію, а інколи — ще вищу! То що? Пасти разом із ними корови і годувати свині, щоб вижити?! На молоко ціни ростуть тільки на магазинне, а як здавати, то ціни на нього тільки падають, свині теж здавати доводиться дешево, зате ціни на бензин усе ростуть і ростуть, і все чомусь, що селу вкрай потрібне, дорожчає і дорожчає! Тільки із села усе беруть задарма. Скоро не буде, що брати тільки…

Думаю, що Ви повинні (!!!) звернути увагу на питання, які поставлені у цьому листі. Мені болить душа за людей, які, за віком молодші від мене, але такі спрацьовані, згорьовані, немає освіти і не мають навіть тих мізерних коштів, які заробляє сільський вчитель.

Лариса Пастух, село Чернятка Бершадського району Вінницької області.

Іван Котик, село Пилявка Старосинявського району Хмельницької області, тел. 8 (097) 354-99-40.

Я, Котик Іван Йосипович, 1947 року народження, депутат села Пилявка Старосинявського району Хмельницької області, прошу Вас дозволити (озвучити) моє запитання до слухачів: якщо Росія зробить військову інтервенцію, як було в Грузії, то хто захистить незалежність нашої країни?

Усі війни завжди були за землю, і українська родюча земля має більшу цінність і ставить не менший інтерес, аніж славнозвісний російський газ. Я вже звертався листовно до Президента і до Прем’єра із пропозицією якомога швидше зорганізувати банк землі, з тим, щоб її можна було продавати, і продавати західному інвестору по дорожче, щоб у разі потреби західні країни мали свій інтерес захищати нас від російської інтервенції. Але я не отримав на свої листи конкретної відповіді? Чому? Невже Ющенко і Тимошенко змовилися, щоби селяни не мали права продати свій земельний пай? Вже вкрали фабрики і заводи, які також були так званими «майновими», приватизованими за славнозвісними приватизаційними сертифікатами. За допомогою кулаків і погроз керівники наших колишній колгоспів уже вкрали наше пайове майно колишній колгоспів, і вже вкрали нашу пайову землю договорами оренди. Бо ми знаємо, які зараз судді. Крім того, орендар каже: заплати мені, бо я знищив бур’яни! Ось тому іпотека (або застава) землі — єдине спасіння для селянства.

Прості українці невдоволені теперішньою владою: чому усі мовчать, скільки платять теперішню молокозаводи селянину за літр зданого молока, і скільки коштує купити буханець хліба: за проданий державі літр молока хлібину не купиш, хоча до Незалежності молоко приймали по 20 копійок, а буханець можна було купити за 20 копійок!

Я утримую зараз 14 корів. Живемо удвох із дружиною, вона хворіє на епілепсію, дітей ми не маємо. І щодня я тягну тачку із травою і іншою зеленою масою для годівлі корівок. І не стидно Президенту, що за усе моє шістдесятирічне трудове життя я не маю грошей купити маленького тракторця, щоб він тягнув хоча б два центнери! Хіба може бути безробіття у селі біля землі і біля корови? Чи не краще було б дати дотацію на молоко, платити за нього людям хоч трошечки більше? Віктор Ющенко сам же виріс у селі, він же колись пас череду корів, то невже не знає, що як не буде молока, то не буде і м’ясо, бо занадто дорого зерном годувати свині! Хіба Віктор Ющенко не знає, що його сварки із Прем’єр-міністром корисні лише для Росії? Кожен житель нашого села знає від своїх прапрадідів, що в церкві нашого села благословлявся на вирішальний бій із поляками Богдан Хмельницький. Священик Микола цієї церкви та я письмово зверталися до Президента із порханням відвідати це історичне місце але він не знайшов на це час, хоча вертольотом пролітав над нашим селом і сів на полі за три кілометри від нас. То який же він патріот України, коли так ставиться до історії?

Хіба не розуміє Президент, що НАТО — то журавель у небі, а правильна земельна іпотека — синиця у руці, що майбутнє економічне і добробут — тільки за селом. І щоб Україні так не зробити, щоб був у нас Парламент без усякої там коаліції з одним Головою Верховної Ради, якого треба щороку переобирати, і щоб не було ніякого Президента взагалі, якщо через це у нас — одні непорозуміння і сварки, а так: немає Президента, немає сварок! Хіба я не правду кажу.

Дякую, що читали мого листа, із шаною до Вас,

Іван Котик, село Пилявка Старосинявського району Хмельницької області.

Мар’яна Штрик, місто Носівка Чернігівської області.

Я — стара жінка, усе життя пропрацювала на землі, освіт вищих не маю, але пишу вам, бо хочу у влади запитати таке. Якби ми колись у нашому колгоспі чи як зараз кожен на своєму городі весною вийшли й почали сваритися, де садити картоплю, а де сіять буряки. І лаялися б день, другий, третій, а там і півроку, і заступами один на одного махали, і сапами, то, скажіть, будь ласка, що на тому городі восени виросте! Правильно, бур’яни! А картопля, та що була на насіння, до осені просто погниє. І що тоді взимку у погребі буде? Правильно, дуля із маком! А тепер скажіть, хіба у нашій Раді робиться не таке, що наче депутати не можуть вирішить, що їм і де сіяти тоді, коли вже час жати й копати підходить! Через те ми так і живемо. Бо селянин знає, як вчасно не посадити, то узимку на зуб не буде чого покласти. А депутати наші не за що не відповідають і не думають про те, що своїми дебатами постійними вони тільки і роблять, що розвалюють державу, доводять її до злиднів. Та хрін з ним, де ви той буряк посієте, посійте тільки взагалі. Нам уже тут, у селі, байдуже, що ви там ухвалите, ухваліть заради Бога хоч що-небудь, не тупцяйте ото на одному місці місяцями!

А ще таке Вам напишу. Як Іван має роботу у полі і Степан має роботу у полі, то у них немає часу сваритися і битися. Може ота Одарка Марфу й не любить, але як і в Одарки і в Марфи роботи по зав’язку, чи вони лаються? Звісно, що ні, бо як у людини роботи багато, їй не до скандалів. У нас у селі і бувають бійки хіба що на весілля або як узимку свята довго, то люди вже не знають, куди дітися. А як весна, орати там треба, сапати чи осінню урожай збирать, то ніяких лайок, хоч є такі люди, що й не розмовляють між собою. А що у Верховній Раді? Усе блокують і кулаками махають. З чого я, стара людина, роблю собі заключення, що ніякої роботи у депутатів немає, тому вони і чинять бешкет! То приїжджайте у село! Тут роботи знайдеться — ого-го, а як день постоїш «раком» на городі, то під вечір не захочеться чергувати біля трибуни, щоб її зранку першими блокувати, а захочеться поспати на перині, а поспиш недовго, бо зранку корову треба в череду гнати, і знову — на город, і так щодня. От тим і відрізняється життя села від життя Верховної Ради: у нас роботи непочатий край, а у них — одна лінь і витребеньки панські.

Може, я стара жінка і щось дурне написала, але сил уже немає сидіти оце у хаті і як включиш новини, то й слухати, той із тим подрався, там знову не домовилися, а тоді не встигли ухвалити, бо прийняли, що пора вже йти на обід. Тьху на вас!

Мар’яна Штрик, місто Носівка Чернігівської області.

Ядвіга Князевич, село Кричка Богородчанського району Івано-Франківської області

Я стара сімдесятирічна пенсіонерка з Івано-Франківщини, Ядвіга Іванівна Князевич, дуже люблю і поважаю Вас, почула Вашу програму у сусідів по радіо, бо у мене самої немає ані радіо, ані телевізора, ані якоїсь іншої техніки, бо такого добробуту дожилася за 50 років заміжжя.

Я 40 років пропрацювала у колгоспі, не сиділа, склавши руки, ходили за три кілометри на роботу, народила і виростила двох синочків, а на даний час сама-самісенька, бо Славочка помер в 42 роки у 2004 році, а Михайлик — інвалід І групи, прооперований був у Києві, міняли клапан у серці, а після переніс два інсульти. Я сама із Козятина Вінницької області. Дорогесенький синку, велику книжку ти би написав із мого життя, бо всі воєнні п’ять років пробула у Козятині, батько п’ять років був на війні, я була ранена осколком у голову, пережила голод, холод, усього зазнала. 40 років пропрацювала у колгоспі, була принижена. Тоді першість мали комуністи, мене понижали у зарплаті, бо я обминула і жовтенят, і піонерів, і комсомольців, і комуністів, які казали, що вони — вищі на голову від нас, рядових, а тому завжди мали додаткові нарахування грошей. А я, безпартійна, працювала за найнижчим окладом, отож, і зараз пенсію малу маю, а роботу вимагали — велику…

Як ото чути, бачити отих кабанів відгодованих, які вже аж розпливаються від жиру, а за бідних людей не знають і знати не хочуть. Самі мають зарплати по 15 тисяч, а нам усе дають обіцянки, ми ж під ті обіцянки за свої пенсію можемо не жити, а тільки існувати. Поки не перейде влада у нашій державі у молоді руки, доти у нас усе не буде гаразд. Люди дивляться телевізори, а ти все кажуть: якби міг би, то дав би і те і те. І що ти на таке скажеш! Ми ж, коренні українці, хочемо відчути себе дітьми своєї неньки України, яку ми дуже любимо, шануємо! Чому ті комуністи не заберуться до Москви, там їх треба! Чому вони у нас тут колотять воду, а ми ж бачити їх не хочемо!

Я маю багато однодумців, які за Вас, за Віктора Андрійовича, за Юлію Володимирівну, за справедливість, демократію, за Україну. Здоров’ячка вам усім, і щоб Бог допоміг якось і здійснилися усі мрії і бажання!

З повагою, щиро Ваша Ядвіга Іванівна Князевич, село Кричка Богородчанського району Івано-Франківської області.